Науковий керівник: Погрібна В.Я., ст. викладач

Автор: Шляхов О.В., студент

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

ОСОБИСТІСТЬ В ПОСТМОДЕРНІСЬКОМУ СПРИЙНЯТТІ

Постмодернізм – це симптом нашої епохи, що є умонастроєм значно ширших шарів, ніж тих, хто безпосередньо виступає як його ідеолог. Автономно і раціонально мисляча людина як орієнтир і ідеал прогресивного розвитку суспільства неможливий для постмодерністського світосприйняття.

Постмодернізм відмовляється від об'єктивності, розуміння світу у ньому є суб’єктивним. Для постмодернізму «сенс тепер не є питанням загальновизнаної реальності, а швидше епістемологічною і онтологічною проблемою ізольованого індивіда у довільному, «фрагментованому» світі» [2, c. 55]. Тому визначення місця особистості в постмодерністському світі залишається на сьогодні актуальною проблемою.

Сучасний стан осмислення місця та ролі особистості в постмодернізмі знайшли відображення в багатьох працях сучасних вчених, серед яких такі: В.М. Корабльова, П. Павлідіс, А.Г. Давидов, С. Куцепал, О. Панарін, Л. Боткін, В. Кутирев, М. Блюменкрац, М. Епштейн та інші. Проте більшість питань не мають комплексного теоретичного узагальнення і потребують розгляду.

У постмодернізмі деконструюються усі загальнообов'язкові та універсальні норми, що забезпечують підведення індивідуального досвіду під загальні поняття. Для його прибічників усі знання, ідеї, думки людей мають суб'єктивний, приватний, локальний характер. При цьому вони усі однаково значущі. Немає різниці між правильними і неправильними міркуваннями, між істинним і неістинним знанням. Плюралізм зводиться в ранг самоцінності.

Постмодерністська відмова від загальних, закономірних зв'язків від об'єктивного і систематичного знання, призводить до нової постановки проблеми суб'єкта. На думку Льовлі, «постмодерністські письменники мають намір покласти край розмові про суб'єкта як про місцезнаходження розуму і автономії» (Див. [1, c. 5-6]).

Якщо просвітницька філософія виходила з єдиного, позаісторичного, абстрактного індивіда, який створював свою життєву програму, спираючись на своє автономне мислення, то постмодернізм висуває точку зору про фрагментованого, «децентрованого» індивіда, позбавленого самосвідомості та ідентичності. Людина в постмодерністській інтерпретації «ніколи не може бути тотожною собі. Вона завжди є безперервним потоком становлення і зміни, моментом в комунікації з іншими людьми». Духовний світ людини зводиться до хаотичного чергування ідей, виразів, смаків, стилів життя, що довільно конструюються і деконструюються.

Людина сприймається як творіння культури в сенсі сукупності комунікативних моментів, позбавлених всякої закономірності. Для постмодерністів самість людини завжди специфічна, гетерономна, ситуативна, довільна. Людина не керує своєю самістю. Вона навіть не може сказати, хто вона така, тому що це було б актом самоідентифікації, що поставило її в жорсткі рамки визначень. Кожне ж визначення людини вважається пригніченням безперервності його становлення (Див. [2, c. 57]).

Деперсоналізований суб'єкт - це «вирвані шматки з чужих життів (персон), бажаних і тих, що присвоюються у наслідку». Деперсоналізований суб'єкт живе в майбутньому бажань, як така реальність для нього зрозуміла тільки як комфортний момент його прожитого життя, де він усвідомив свою «розмитість», і децентрацію по відношенню до навколишнього суспільства.

Найважливішими теоретиками у постмодерністському формулюванні суб’єктивності є Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Барт, Ж. Дельоз, Ю. Крістева та ін.

На думку Ж. Дерріда, у суспільстві царює епоха «логоцентризму» з європейським типом мислення, який судить за своїми критеріями усі інші суспільства і культури, і в цьому суспільстві не можливий індивідуальний стиль мислення. Ж. Дерріда визначає постмодерністський суб’єкт як результат мови. Суб’єктивність здійснюється через письмо, в основі якого лежить розрізнення. Це розрізнення формує дискурсивного суб’єкта.

Також кажучи про розробку поняття децентрованого суб'єкта, слід згадати М. Фуко. М. Фуко пише про переривчатість «методологічного принципу» в гуманітарних науках (психоаналіз, лінгвістика, антропологія), тобто ці дисципліни «децентрували суб'єкта» щодо «законів його бажання» (у психоаналізі), мовних форм (у лінгвістиці) і до міфів (у антропології).

М. Фуко відкидає поняття автономності свідомості і виступає з критикою поняття «автор». Автор усього лише викладає свої думки, які напевно вкладені в нього умовами цієї епістеми, а вже читач наводить на твір свій напрям і подальший розумовий процес, договорюючи, а іноді і конструюючи, усе більш складні і закінчені творіння (Див. [3, c. 31]).

Продовжуючи роздуми М. Фуко, Р. Барт проголошує «смерть автора». На думку Р. Барта, в продукті творчості говорить не автор, а сам твір; голос не автора, а тексту, який зорганізован з певними культурними кодами, що затвердилися». Р. Барт стверджував про настання епохи «смерті автора», де читач сам «читає» текст (Див. [1, c. 9-10]).

Таким чином, особистість в постмодерністській інтерпретації позбавлена усілякої визначеності, розумності і повністю підлегла хаотичному потоку почуттів, пристрастей, афектів. При цьому суб'єкт не має своєї персони, а лише використовує набір масок. Він є деперсоналізованим та децентрованим. Постмодернізм постає як критика традиційних уявлень про суб’єкта.

Література

1. Давыдов А.Г. Патологичность «состояния постмодернизма» // Социс. Социологические исследования. – 2000. – № 11. – С. 3 -12.

2. Павлидис П. Личность в постмодернистском восприятии. К противоречиям современного образования // Инновации в образовании. – 2005. - № 6. – С. 55-63.

3. Корабльова В. М. Людина як віртуальний конструктор // Філософська думка. – 2007. – № 6. – С. 25-33.