Погрібна В.Я., Павлова Д.І.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені М. Туган- Барановського

ТВОРЧІСТЬ ІМПРЕСІОНІСТІВ ТА ЇЇ ФІЛОСОФСЬКА ОСНОВА

Імпресіонізм як творчий метод, як одна із основних і перших течій модернізму однозначно мав один із найсильніших впливів на розвиток культурної  традиції ХХ століття. Ця течія, як відомо, найбільше проявила себе не в літературі, а у інших видах мистецтва – малярстві, музиці, скульптурі, живописі тощо. Напрям основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань [4, 233]. Імпресіонізм як мистецтво передачі безпосередніх вражень засвідчував швидкоплинність людських емоцій, почуттів, переживань. Митець, що творив, передавав лише безпосередньо побачене і відчуте. Кожна нова мить знаменує зміну внутрішнього стану людини, цінність має лише те, що бачиш, чуєш, відчуваєш у конкретний момент свого буття. Тому такими важливими стають для художника кольори, запахи, звуки. Сприймаючи оточуючий світ всіма шістьма органами чуття, він суб'єктивізує побачене і за допомогою пензля або слова намагається відтворити цей момент і зробити його сталим і нерухомим.

Імпресіонізм – це, власне, мистецтво передачі безпосередніх вражень. Імпресіоністи, на противагу реалістам, усвідомлювали, що об'єктивна істина для людини недоступна, а отже, неможливо одразу охопити широку панораму буття. Саме тому ці митці зосереджувалися на відтворенні миттєвих вражень від безпосереднього зіткнення з якимись явищами, на щонайточнішому відтворенні сприйнятого в даний конкретний момент [4, 233].

Теоретично обґрунтовуючи імпресіонізм, Еміль Золя після довгих дискусій з Полем Сезанном прийшов до висновку: предмет або людина, яких зображують, є лише приводом. Геніальність полягає в тому, щоб показати цей предмет або людину в новому вигляді, більш правдивому або більш величному. «Мене, – писав він, – зачіпають не дерево, не обличчя, а художник, якого я бачу в цьому творі, могутній індивідуум, який опинився в стані створення поряд з божим світом свій власний світ, який очі мої не зможуть забути» [5, c.219].

Письменники брати Гонкури запевняли суспільство в тому, що «сучасна меланхолія походить через збільшення кількості книг, тобто через примноження ідей. Ідея – це старість душі й хвороба розуму…; бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво.» [1, c.45].

У чому ж секрети художнього методу імпресіоністів? Художники прагнули передати у своїх творах безпосереднє враження від середовища, що їх оточувало,і передовсім від сучасного міста з його рухливим, імпульсивним, різноманітним життям; від пейзажу з його швидкоплинністю, мінливістю, барвистістю. Ці враження художники втілювали в картинах, створюючи засобами живопису ілюзію світла й повітря. Вони розклали основні кольори спектра і почали писати чистим кольором, не змішуючи його на палітрі, використовуючи оптичне прийняття ока, що на певній відстані зливає окремі мазки в єдиний живописний образ. Імпресіоністи намагалися бути максимально наближеними до того, як той чи інший предмет людина бачить у натурі – в усій складній взаємодії зі світлоповітряним середовищем. Розчинивши колір у світлі та повітрі, позбавивши предмети матеріальної форми, імпресіоністи тим самим фактично зруйнували матеріальність світу [2, c.62].

Проте у гонитві за враженнями, короткими та гострими, вони природно дійшли того, що картину практично не можна було завершити: враження весь час змінювались, і зупинити цей процес було неможливо. Картину підмінили етюдом, типове – випадковим, соціальне – фізіологічним, навіть біологічним. У цьому дослідники вбачали слабкість імпресіоністів.

Однак слід нагадати, що саме імпресіоністи вперше вийшли на пленер (живопис на відкритому просторі), представили колір в усій його чистоті, в повній силі. Вони володіли високою, досконалою культурою етюду, в якому виражають надзвичайну влучність спостережень, сміливість і несподіваність композиційних рушень. Усе це надзвичайно збагатило мову мистецтва і справило величезній вплив на всі наступні течії, напрями та ідеологічні платформи [2, c.62].

Першим представником нового напрямку був Едуард Мане. Однак його відрізняло від інших імпресіоністів те, що він не відмовився від широкого мазка, не препарував, не розкладав, не розчиняв предмети у світлоповітряному середовищі. Але висвітлена палітра, робота на пленері («Аржантей», «Партія у крокет», «У човні»), гостро і точно вловлений рух і різноманітність випадковостей у зображених ним паризьких вулицях і барах (найбільш «імпресіоністичний» «Бар у Фолі-Бержер», де всю трепетність миті художникові вдається передати завдяки тому, що глядач бачить зал відображеним у дзеркалі за спиною гарної барменші) — усе це, безперечно, характерно саме для імпресіонізму.

У творчості Клода Оскара Моне найяскравіше розв´язана основна проблема імпресіонізму — гармонія світла й повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті «Копиці», «Руанський собор»), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року. Він перший зігнав зі своєї палітри чорний колір, вважаючи, що такого немає у природі і що навіть тіні насправді кольорові. Мить, вихоплена з потоку життя, пульсація великого міста («Бульвар Капуцинок у Парижі», «Скелі в Бель Іль», «Вид Темзи і парламенту у Лондоні», «Туман у Лондоні») побачені пильним оком. Але світ Моне поступово втрачає свою матеріальність і перетворюється на гармонію кольорових плям.

Головним у мистецтві імпресіоністів було спіймати і закарбувати враження засобами живопису, створити ілюзію світла й повітря. Для цього імпресіоністи розклали колір на основні складники спектру, намагаючись не змішувати фарби на палітрі і використовуючи оптичне сприймання ока, яке зливає на певній відстані окремі мазки у загальний живописний образ. Вони прагнули максимально передати натуру такою, якою її бачить людина, а людина бачить будь-який предмет у всій його складній взаємодії із світлоповітряним середовищем. Імпресіоністи відкрили або, в усякому разі, утвердили у живописі чудовий світ, змусивши глядача і на оточення дивитися іншими очима. Але, пізнаючи світ реальний, відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. З його живопису зникла не тільки чорна барва, а й чорні сторони життя. Світ імпресіоністичного живопису — це світ святковий, безхмарний. Навіть багнюка виблискує на полотнах як коштовність, засліплюючи і викликаючи захоплення (наприклад низка полотен Моне).

В ХІХ ст.. в мистецтві відбувалися серйозні зміни. Для багатьох його діячів реалістичний напрямок перестає бути еталоном,і в принципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники втомились від вимог об’єктивності та типізації. Народжується нова суб’єктивна реальність. Важливо не те, як всі бачать світ,а те, як я його бачу, бачиш ти, бачить він. На цій хвилі формується імпресіонізм – художньо-стильовий напрям в мистецтві і літературі.

Риси імпресіонізму є і в живописі, і в музиці, і в літературі. Цьому стилю притаманні специфічні прийоми і методи. Головним кредо імпресіоністів стали слова Каміля Піссарро: «Я пишу те, що зараз відчуваю». [3, c.45]. Творчі пошуки імпресіоністів Франції вплинули на живопис багатьох країн Європи і Америки. Він розширив діапазони нашого бачення. Творчість імпресіоністів визначила межу між новим і новітнім мистецтвом.

Література

1. Андреев Л. Импрессионизм. – М.2000.

2. Естетика. Навч. видання. За ред. доктора філософських наук професора Л.Т. Левчук, Київ. «Вища школа» 2005.

3. Львова Е.П., Сарабьянов Д.В., Борисова Е.А., Фомин Н.Н., Березин В.В., Кабакова Е.П., Некрасова Л.М. Мировая художественная культура. ХІХ век. Изобразительное искусство, музыка и театр (+CD). СПБ.: Питер, 2007. – 464с.

4. Пахаренко В. Українська поетика. – Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. – с.233-237.

5. Художня культура світу. Європейський культурний регіон. Н.Є. Миропольська, Е.В. Бєлкіна, Л.М. Масол, О.І. Оніщенко.: Київ. «Вища школа».- 2007.- 191с.