Азрапкіна К.Ф., Молчанова К.Ю., Халілова-Чуваєва Ю.О

Донецький Національний Університет економіки і торгівлі

імені М.Туган-Барановського

Самовизначення націй та національних меншин:

порівняльний аналіз

Вперше принцип права націй на самовизначення був сформульований на початку ХХ століття американським президентом Вудро Вільсоном. З тих пір цьому принципу дають переважно догматичне тлумачення – лише як право виділення та створення самостійної держави. У такому випадку самовизначення визнається лише за націями, чим ігноруються інтереси національних меншин. Проте, самовизначення – це універсальний спосіб розв’язання національних питань, і він може стосуватися не лише націй, але і окремих етнічних та національних груп. Очевидно, що причина розходжень полягає у різних формах реалізації цього права.

Звичайно, зазначені явища не могли не стати об’єктом наукових досліджень. Так, вивченню сутності, структурних рівнів, філософських та історичних витоків концепції національного самовизначення присвятили свої роботи такі вчені, як Б. Харахаш, А.Б. Крилов, Т. Пархоменко.

У даній статті ми ставимо за мету порівняти зміст і форми самовизначення націй та національних меншин, а також обґрунтувати їхню відмінність.

Щоб досягти поставленої мети, на нашу думку, найперше потрібно внести ясність щодо того, який смисл вкладається у поняття «нація» і «національна меншина».

Під поняттям «нація» ми розуміємо спільноту людей, для яких характерні спільність історичної долі, психології, територіально-мовна та економічна єдність, прихильність національним матеріальним і духовним цінностям.

Національна меншина – це спільнота людей, яка утворилася у результаті відриву від своєї «історичної» нації і змушена проживати на території іншої держави у іноетнічному оточенні, відрізняючись таким чином своєю мовою, культурою, звичаями та іншими самобутніми рисами. Як бачимо, у характеристиці національних меншин ми зустрічаємо ознаки, притаманні нації – у цьому їхня спільність; але існує і відмінність між ними. Національні меншини, хоч і мають свою історичну державу, на відмінність від нації, проживають на території іншої держави і не завжди з компактним розміщенням. Звичайно, можна заперечити, що не всі нації мають власні держави. І це заперечення підтверджується дослідженнями Уокера Коннора, результати яких показують, що лише близько 10% держав можуть претендувати на те, щоб називатися «національними державами» - у тому розумінні, що державні кордони збігаються з межами нації і що все населення держави має спільну єдину етнічну культуру[4]. Наведені факти свідчать про те, що переважна більшість країн сучасного світу є поліетнічними, тобто такими, що вміщують ту чи іншу кількість етнонаціональних утворень, у тому числі нації, національні меншини. Можливість самовизначення як націй, так і національних меншин обумовлена тими правами, якими наділяє їх держава, на території якої вони знаходяться. Іншими словами, самовизначення націй і національних меншин постає як можливість реалізації своїх прав, у яких мають закладатися умови для нормального існування і розвитку в конкретно - історичних умовах.

Політичне самовизначення передбачає можливість самостійного обрання свого державного статусу або як окремої держави, або як автономії чи національно-територіального утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об’єднання декількох держав тощо. Наведене тлумачення політичного самовизначення, на нашу думку, повинно стосуватися, насамперед, націй, але не національних меншин. Інакше, це може привести до здійснення різних форм політики відчудження. Мається на увазі, що політичне самовизначення національних меншин у такому значенні може сприяти активізації сепаратиських рухів. Але в умовах поліетнічності, якими визначається особливості сучасного світу, такі процеси є небажаними, наприклад, з позицій національної безпеки. До того ж відокремлення національних меншин як окремих державних утворень може створити ситуацію «дублюючих етнічних утворень». Її суть, як пояснює Т.Пархоменко, «полягає в тому, що внаслідок міграційних процесів як у минулому, так і буквально в наші дні складаються так звані місця компактного проживання представників етнічних груп та націй, які мають власні державні утворення поза межами держав, куди вони емігрували»[3].

Окрім зазначеного аспекту поняття політичного самовизначення, також є можливість створення не тільки виконавчих органів влади, представницьких закладів і суду, але і політичних партій, національних рухів, електорату, формування політичної свідомості.

Проте, наведені міркування не заперечують за національними меншинами права на політичне самовизначення. Останнє наділене іншим змістом: участь у прийнятті державних рішень, які стосуються інтересів даної національної меншини; представництво у законодавчих та інших колегіальних державних органах; участь у місцевому законодавстві.

Зважаючи на те, що політичне самовизначення націй полягає у можливості самостійно, за власним добровільним рішенням визначати характер, спосіб свого соціально-політичного конституювання, формування себе як певної єдності, спільності, а також своїх відносин з іншими етнічними, як державними, так і бездержавними утвореннями; то стає очевидною принципова відмінність між сутністю політичного самовизначення націй та національних меншин.

Отже, порівнюючи зміст самовизначення названих спільнот, ми можемо, звичайно, з певними застереженнями, говорити про їх схожість, зокрема, у культурній, етнічній, економічній сферах і відмінність – у політичній. Але на даному етапі порівняльний аналіз був би не повний, оскільки є потреба порівняти форми самовизначення як націй, так і національних меншин.

Шляхом отримання національно-культурної автономії, національні меншини отримують можливості для збереження власної етнокультурної специфіки – користуватися своєю мовою в особистому і публічному житті, створювати асоціації і товариства, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, підтримувати контакти з представниками інших етнічних груп на території країни і за кордоном, вивчати історію, традиції, культуру свого народу, сповідувати свою релігію. Дана форма є особливо прийнятною за умов розпорошеного розташування національної групи на території тієї чи іншої країни.

Регіональна автономія допускає надання певних прав адміністративно-територіальним одиницям, правове становище яких регулюється спеціальним законодавством країни. Однак, дієвість даної форми обмежена, оскільки вона може бути застосована лише за умови компактного проживання меншини та її переваги на даній території. Але водночас вона неминуче породжує нові меншини, бо частини численнішого етносу набувають статусу меншості по відношенні до місцевої більшості. Тому лише 47,7% представників національних меншин, які мають свою автономію, проживають у межах своїх автономних утворень[4]. Для прикладу можна навести Іспанію, Сполучене Королівство Великобританії, а також Україну. Надаючи національним меншинам можливості самостійного вирішення не тільки суто культурних, але і економічних, політичних, соціальних проблем, регіональна автономія може бути ефективною за умови дотримання принципів і норм функціонування правової держави, достатнього рівня політичної культури, гарантування прав людини.

Самовизначення у формі національного самоврядування дозволяє поєднувати єдину загальнодержавну систему адміністративно-територіального устрою з структурами самоврядного характеру, утвореними у місцях компактного проживання меншин. Така система передбачена, зокрема Республіки Угорщини «Про права національних та етнічних меншин», який детально регламентує порядок утворення та сферу компетенції місцевих та республіканських органів самоврядування національних меншин [1].

Нарешті, остання форма – участь осіб, що належать до національних меншин, на рівні недискримінаційній основі в представницьких та інших органах державної влади та місцевого самоврядування – В.Нікітюк вважає універсальною. На нашу думку, разом с тим, що дана форма є універсальною, вона є найскладнішою у застосуванні [2].

Отже, форми самовизначення націй та національних меншин не є однаковими. На відміну від першого випадку, у другому переважають форми, які дозволяють національним групам зберігати свою ідентичність і розвиватися без створення власних державних утворень.

Таким чином, ми проаналізували можливості самореалізації націй та національних меншин в умовах іноетнічного оточення і можемо зробити наступні висновки. Найперше, самовизначення і націй, і національних меншин повинно ґрунтуватися на дотриманні індивідуальних прав людини, не залежно від її національної належності. Лише тоді можливою є повна реалізація соціокультурного потенціалу етнонаціональних спільностей, яка для націй і національних меншин має різний зміст і форми, оскільки йдеться про різні за суттю об’єднання. Загалом, зазначена проблема залишається відкритою для подальшого вивчення та пошуку оптимальних шляхів її вирішення. Адже принцип самовизначення націй і національних меншин, будучи теоретично визнаним усіма, на практиці потребує досить велику кількість умов для своєї реалізації.

Література:

1. Харахаш Б. Національне самовизначення: принципи і політика.-К; 2006.-52 с.

2. Нікітюк В. Національна меншина як етнополітичний феномен//Нова політика.-2003.-№2.-с. 25- 36.

3. Пархоменко Т. Сепаратизм і справедливість/Політика і час.- 2004.-c.10- 15.

4. Сміт Ентоні. Національна ідентичність.-К, 2005.- с.224 - 230.