Зайцева М.В.

Дніпропетровский національний університет ім. О.Гончара

Значущість соціальної роботи у житті людини і суспільства

Соціальна робота розуміється як практична діяльність (заходи соціального захисту, соціального обслуговування) з організації допомоги людям, які потрапили у скрутну ситуацію. Безумовно і соціальний захист, і соціальне обслуговування є невідємними складовими соціальної роботи, але вона не може зводитись до суми рекомедацій у цих сферах суспільного життя. Значущість соціальної роботи, її міссія не вичерпується зазначенними елементами, що відображено у міжнародній дефініції соціальної роботи, яка була ухвалена у 2000 р. Міжнародною Федерацією соціальних працівників: «соціальна робота як професія сприяє соціальним змінам, вирішенню проблем у людських взаєминах, посиленню ролі/активізації людей та їхньому визволенню з метою поліпшення добробуту. Застосовуючи теорії людської поведінки та соціальних систем, соціальна робота втручається на рівні взаємодії людей та їхнім середовищем. Принципи прав людини та соціальної справедливості лежать в основі соціальної роботи» [3,64].

У коментарі до цієї дефініції зазначається, що соціальна робота є взаємопов’язаною системою цінностей, теорії і практики і що вона повинна сприяти створенню таких умов, в яких особистість може розкривати свій потенціал, а отже проживати продуктивне життя і бути щасливою.

Але нажаль значні досягнення науки і техніки, інформатизація життя, доступність матеріальних і культурних благ не є показниками гармонійного розвитку суспільства і не гарантують людині щастя. Навпаки, спостерігається зворотня тендеція, індикаторами якої є рост злочинності, наркоманії, різних хвороб, насильства, значне соціальне розшарування, подвійна мораль у суспільстві.

Ідеї мислителів ХХ, ХХІ ст. свідчать про духовну кризу, яка пов’язана з моральною деградацією суспільства в цілому та окремої людини, а отже актуалізується питання щодо дегуманізації особистості та небепеки виникнення дегуманізованого суспільства.

Одним із вчених, хто критикував цінності суспільства ХХ ст. був видатний філософ, психолог, соціолог Е. Фромм, ідеї якого звучать і у ХХІ ст. доволі актуально.

Так, характеризуючи тип людей, які потрібні суспільству, вчений зазначає: «Ему нужны люди, которые легко взаимодействуют в больших группах, стремятся потреблять всё больше и больше, чьи вкусы стандартизированы, легко поддаются влиянию и чьи реакции легко предвидеть» [1,226]. Фромм справедливо критикує установки споживацького суспільства, в якому «людина живе за принципом негайного задоволення своих бажань», а споживання «перетворилось на самоціль». Потреби у все більшому споживанні «…весь час підігріваються і спрямовуються економічними механізмами». «Постоянный рост запросов заставляет нас прилагать всё больше и больше усилий, ставит нас в зависимость от наших потребностей, от людей и организаций, помогающих нам получить желаемое»[1,278]. За таких умов людина перетворюєтся у засіб для досягення політичних і економічних цілей суспільства, вона втрачає зв’язок із самим собою та з іншими людьми, а отже почуває себе відчуженою. Але ще І.Кант писав про те, що людина ніколи не є засіб, а завжди – лише мета.

В своїх роботах філософ аналізує відчуження відносно різних сфер життєдіяльності сучасної людини – «у процесі виробництва, споживання і проведенні дозвілля». При цьому відчуження розуміється як «такой способ восприятия, при котором человек ощущает себя как нечто чуждое. Он становится как бы отстранённым от самого себя. Он не чувствует себя центром своего мира, движителем своих собственных действий, напротив, он находится во власти своих поступков и их последствий, подчиняется или даже поклоняется им. Отчуждённый человек утратил связь с самим собой, как и со всеми другими людьми» [2,47]. Таким чином, проблема полягає у тому, що особистість живе у світі, який вона створила сама, але з яким вона втратила всі істинно антропосоціальні і зв’язки.

Іншим ключовим поняттям теорії Е.Фромма є поняття соціального характеру, який він визначає як «ядро структуры характера, общее для большинства представителей одной и той же культуры, в противоположность индивидуальному характеру, отличающему друг от друга людей, принадлежащих к одной культуре»[2, 83].

Соціальний характер – це результат адаптації особи до тих конкретних умов, в яких вона живе, до конкретного типу організації суспільства. Проте така адаптація відбувається із спотворенням особистості, на шкоду їй, з підкоренням патологічному суспільству.

Соціальний характер формується під впливом системи освіти, тих цінностей та норм, що існують у суспільстві, і, звичайно, у родині. Соціальні інститути застосовують такі методи, які санкціоновані, схвалені культурою і вважаються нормальними. Соціальні умови, в яких виховується і живе людина обумовлюють, на думку Фромма формування продуктивної або непродуктивної орієнтації характеру. І саме продуктивна орієнтація дозволяє людині реалізувати свій потенціал, активно співпрацювати з іншими і відчувати себе щасливою.

Соціальна робота зі своїм специфічним арсеналом методів повинна сприяти вільному розвиткові людей та реалізації їх фізичних, інтелекульних та духовних здібностей.

Література

1. Фромм Э. Здоровое общество/Фромм Э. Мужчина и женщина. – М.: ООО «Фирма «Изд-во АСТ», 1998. – С.129-452

2. Фромм Э. Человек для себя /Пер. с англ. Л.А. Чернышевой . – Минск: «Коллегиум», 1992. – 175 с.

3. Хеер А. Визначення соціальної роботи 21-го століття //Практична психологія та соціальна робота. – 2005. – С. 63-68