Економічні науки/ 15.Державне

регулювання економіки

Рябічко Н.С.

Харківський національний економічний університет, Україна

Роль держави в інституціональних перетвореннях економіки та суспільства

Формування ефективної ринкової економіки в Україні неможливо без суттєвих інституціональних змін. Від швидкості інституціонального оновлення та відповідності принципам, на яких будується ринкова економіка, залежить результативність функціонування окремих фірм, регіонів, галузей і всього господарства. Тоді як зволікання у проведенні або неадекватність інституціональних перетворень можуть викликати інституціональний вакуум, існування якого уповільнює економічний розвиток та призводить до зниження якості життя.

Проблемі інституціональних перетворень в економіці та суспільстві присвячені численні роботи: Гребенникова В. Г., Веблена Т, Шумпетера Й., Норта Д., Хайека Ф., Тамбовцева В.Л., Тихонова А. Н, Полтеровича В., Кульмана А. та інших науковців, однак, на думку автора, у дослідженні ролі держави в інституціональних перетвореннях й досі залишається багато нез’ясованих питань.

Тому метою статті є визначення ролі держави в інституціональних перетвореннях економіки та суспільства.

Об`єктом дослідження виступають інституціональні зміни, що супроводжують становлення нової економічної системи.

Предметом статті є дослідження впливу держави на інституціональні перетворення в економіці та суспільстві.

Аналіз публікацій з теми дослідження показав, що трансформаційні процеси 1980-1990-х рр. XX ст. надали безліч прикладів інституціональних змін різних масштабів і рівнів, починаючи зі змін конституційних правил і закінчуючи чисельними змінами на рівні приватних інституціональних угод. Більш того, самі економічні реформи дослідники звикли розглядати як своєрідні інституціональні зміни дискретного характеру.

Тому спочатку узагальнимо підходи щодо визначення поняття «інституціональні зміни». Під інституціональними змінами розуміють зміни економічного устрою сучасного суспільства, його інституціональної структури під дією значущих чинників, що нагромаджуються в процесі історичного розвитку. Інституціональними називаються зміни, які знаменують виникнення нових правил із відповідними механізмами й забезпечення їх дотримання, вони супроводжуються відмиранням старих правил, а також змінами структури трансакцій у рамках існуючого переліку правил для їх учасників [1, с. 29]. Як бачимо, останнє визначення інституціональних змін враховує те, що чинні правила означають не тільки появу нових настанов, але й механізми, що забезпечують дотримання суб'єктами вже існуючих настанов.

Зрозуміло, що такий підхід впритул наближає нас до реалізації мети дослідження – з’ясування впливу держави на процес формування інститутів. З точки зору фундатора неоінституціональної теорії Д. Норта, «держава – організація з порівняльними перевагами реалізації насильства, що поширюються на географічний район, межі якого встановлюються його здатністю оподатковувати підданих» [6, с. 21]. У В.Л. Тамбовцева держава – це монополіст у застосуванні легального насильства. На його думку, «легальність в здійсненні насильства державою, тобто відсутність масової непокори цьому насильству з боку підданих, означає, що витрати його застосування для держави в принципі є найменшими у порівнянні з іншими організаціями, також здатними застосовувати насильство» [4, с. 150].

У моделі Норта держава постає у вигляді правителя, метою якого є максимізація свого багатства чи своєї користі. Держава може як сприяти створенню ефективних ринкових інститутів, так і навпаки, створювати інституціональну структуру, яка не дозволяє проявитися перевагам конкурентного порядку через монопольну владу та інших факторів, що ведуть до зростання трансакційних витрат. Все залежить від конкретних історичних умов і порівняльної ефективності в цих умовах тієї чи іншої системи господарської координації. І хоча саме держава є необхідним атрибутом прогресуючих господарських систем, інститути, які генеруються нею, можуть не тільки сприяти підвищенню ефективності (в сенсі наближення до умов Парето-оптимального розподілу ресурсів), але і перешкоджати йому [5]. Неефективність інститутів виникає внаслідок високих витрат (дорожнечі) колективних дій, необхідних для зміни інститутів, що, в свою чергу, визначається іншими економічними і політичними інститутами. Саме такого роду витрати по зміні інститутів зумовлюють достатню тривалість існування інститутів, необхідну для того, щоб виявити їх економічну ефективність.

Найчастіше декларативні висловлювання економістів і політиків про цілі й потреби такої політики не узгоджуються з можливостями економічного механізму реалізувати їх [2, с. 231]. Згідно лінійної моделі Я. Тінбергена, можна досягти стількох цілей державної економічної політики, скільки є лінійно незалежних інструментів [2, с. 276], бо необхідно визначити ціну, яку платить суспільство при проведенні регулюючих ринковий механізм заходів. І тільки в тому випадку, коли можна довести, що позитивні ефекти перекриють соціальні витрати, пропоновані варіативно певні заходи можуть бути рекомендовані для практичного застосування.

Слід зауважити, що інституціональна структура економіки будь-якої країни – це, насамперед, результат минулих дій держави і спонтанного еволюційного відбору найбільш ефективних інститутів. Західні країни з ринковою економікою мають розвинену інституціональну структуру, що відповідає домінуючому способу економічної координації. Тому ці країни можуть дозволити собі використання методів прямого і непрямого державного втручання з метою проведення бажаної економічної політики без значних збитків для всього національного господарства. Такі заходи хоч і деформують інституціональну структуру в галузі, але в незначній мірі.

Інша ситуація спостерігається в країнах з нерозвиненими ринковими відносинами або з перехідною економікою. Ринкові інститути у подібних країнах знаходяться в стадії формування або взагалі відсутні. Їх інституціональна структура включає інститути, характерні не тільки для ринкового порядку, тому різні способи економічної координації часто вступають між собою у протиріччя. Природно, що ефективність таких економік значно нижче розвинених ринкових або навіть централізовано керованих систем. Надлишкове регулювання державою економічних відносин в умовах перехідної економіки негативно позначається на темпах та якості формування відповідних ринкових інститутів. Виникає парадокс: державне втручання здійснюється, тому що не працюють ринкові механізми, а останні не можуть ефективно функціонувати через відсутність необхідної інституціональної структури.

Під час дослідження було встановлено, що в рамках інституціональної дослідницької програми найбільш прийнятними виявились два підходи до аналізу державної політики – екзогенний і ендогенний. Згідно з першим, екзогенним підходом до дослідження державної економічної політики, основна увага приділяється позитивній (легко спостерігається) зовнішній залежності між певними заходами і економічними процесами, що відбуваються, причому, зв'язок між інструментами і результатами проведеної політики строго казуальний. Такий підхід не передбачає спеціального аналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку направлено вплив, а також їх зміну. Згідно з другим, ендогенним підходом, навпаки, особливий акцент робиться на зміні в результаті проведення заходів державної економічної політики ціннісних установок і механізмів взаємодії суб'єктів системи, на яку спрямовано вплив такої політики. Тим самим успіх застосовуваних економічних інструментів залежить від узгодженості векторів економічної політики та внутрішніх (інституціональних) змін в суспільстві, які нею генеруються в процесі функціонування господарського механізму.

В загалі, діяльність держави щодо вдосконалення інституціонального середовища обмежена і не може бути ефективною в умовах стабілізації відносин формальних і неформальних інститутів. Враховуючи подальше зростання корупції, а також опір чиновників інституціональним перетворенням, найближчим часом можна чекати від держави спроб зламу існуючого інституціонального середовища шляхом посилення боротьби з економічною злочинністю. Однак, оскільки економічні злочини тієї чи іншої тяжкості здійснюють практично всі суб’єкти української економіки, боротьба з економічною злочинністю мало впливає на реальні масштаби тіньового сектору економіки. Фактично відбувається «перелив» владних повноважень завдяки руху грошових коштів між відомствами. Такий стан інституціонального середовища, на нашу думку, не сприяє стабілізації і зміцненню соціального порядку.

Підсумовуючи, маємо зробити такі висновки: по-перше, актуальність держави в процесі інституціональних перетворень не зменшується, по-друге, політика держави в трансформаційній економіці повинна спрямовуватись на створення та закріплення інститутів, адекватних вимогам часу, а, отже, на формування ефективної інституціональної структури, по-третє, на часі формування нової парадигми управління, заснованої на демократичних інститутах, які передбачають відповідальність держави і перед господарюючими суб’єктами, і перед кожним громадянином України.

Література:

1. Гребенников В. Г. Институциональная экономика /
В. Г. Гребенников.– М.: ИНФРА-М, – 2001. – 307 с.

2. Сакс Д.Д., Дарен Ф.Б. Макроэкономика. Глобальный подход
/ Д.Д.Сакс, Ф.Б.Дарен.- М., 1999. – 644 с.

3. Тамбовцев В.Л. Институциональная динамика в переходной экономике // В.Л. Тамбовцев / Вопросы экономики. – №5. – 1998. – C. 68 – 78.

4. Тамбовцев В.Л. Теории государственного регулирования экономики // В.Л. Тамбовцев. – М.:ИНФРА-М, – 2010. – 158 с.

5. Шаститко А.Е. Государство и экономический рост // А.Е. Шаститко / Экономика и математические методы. Т.32. Вып.3. – 1996. – C. 77 – 90.

6. North D.C. Structure and Change in Economic History. N.Y. – 1981. – 372 р.