Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

Бохенко О.С., Черннищ Я.В.

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

Cоціальна політика у сфері трудової діяльності населення

Забезпечення сталого збалансованого та прогнозованого соціально-економічного розвитку України, підвищення рівня та якості життя населення, збагачення соціального і трудового потенціалу кожної окремої людини неможливе без проведення активної державної політики у сфері соціального захисту населення на регіональному рівні. У соціальній сфері накопичилося проблем, які обумовлені як трансформаційними процесами, так і глибокими суперечностями розвитку економіки, що мають місце і сьогодні [1]. Тому виявлення та врахування регіональних відмінностей сприятиме розробці та впровадженню дієвої політики держави, спрямованої на прискорення соціального та культурно-духовного розвитку всієї країни і її регіонів та забезпечення постійного зростання добробуту громадян.

Питання функціонування соціальної інфраструктури розглядались у наукових роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема, у працях О.М. Алимова, Бичков С. І , Данилишина, Коваля, Г.М. Лаппо, Олефір О.І., Олійника, Папієв М., В.І. Пили, А.В. Степаненка, Д.М. Стеченка, М.І. Фащевського, М.А. Хвесика, Б.С. Хорева та інших.

Поняття соціального захисту населення досить широке і стосується, вірніше сказати, охоплює всі верстви населення тією чи іншою мірою [2]. Це, з одного боку, дає дуже великий обсяг емпіричного матеріалу, а з іншого - ускладнює аналіз даної сфери людської діяльності. Наявні дослідження, що присвячені системі соціального захисту населення, або не містять визначення об’єкта, вважаючи його загальновідомим, або ж дають одне чи декілька визначень без обґрунтування доцільності їх вживання. На наш погляд, такий підхід до проведення досліджень вимушений, зважаючи на новизну терміна “ соціальний захист населення ”, та є першопричиною неефективної соціальної політики[2].

Процес формування сучасного ринку праці відбувається в умовах його адаптації до економічної ситуації та державної політики щодо структурної перебудови економіки [3] .

Не менш важливим напрямом часткового вирішення проблем зайнятості населення є орієнтація на самозайнятість та залучення незайнятого населення до підприємницької діяльності. Цілком закономірно постає питання про те, які категорії зайнятого населення відносити до категорії самозайнятих. У вітчизняній практиці термін “самозайнятість” стосується, насамперед, зайнятих в особистому підсобному господарстві, які виробляють сільськогосподарську продукцію не лише для власного споживання, а й для продажу (або обміну). Особи, які залучають до виконання певних видів робіт членів своїх сімей на безоплатній основі, також займають проміжну позицію між індивідуально зайнятими та підприємцями. Невеликі колективні підприємства, по суті, є об’єднаннями групи самозайнятих осіб. Це дозволяє виділити самозайнятість як різновид підприємницької діяльності, яка не потребує регулярного (постійного або періодичного) залучення найманих працівників або членів сім’ї. Сегмент самозайнятості в економічній системі України охоплює офіційно зареєстрованих індивідуалів, значну частину неформального сектора економіки, а також сегментарно перетинається з “тіньовим” сектором економіки. В умовах відсутності обов’язковості та складності процедури реєстрації деяких видів діяльності певна категорія самозайнятих не реєструється. Це означає, що самозайняті є потенційним резервом поповнення неформального сектора. Значна частина “прихованих” безробітних також зайнята незареєстрованою діяльністю. Поступова зміна економічної ситуації змусить цю частину економічно активного населення вийти на загальнонаціональний ринок праці та поповнити лави безробітних.

Значних масштабів набула незареєстрована зайнятість як основна стратегія виживання для більшості населення. Низький рівень оплати офіціальної праці призводить до поширення неформальної, “тіньової” та кримінальної зайнятості населення. За оцінками, саме у неформальному секторі сьогодні виробляється близько половини ВВП України, а загальна частка зайнятих у неформальній економіці сягає 6 млн. осіб [3].

Характеризуючи сучасний стан українського ринку праці, необхідно відзначити досить суперечливі тенденції його розвитку. З одного боку, в країні сформовано інституційні, економічні та соціальні передумови ринкової системи зайнятості (були демонтовані правові основи командно-адміністративної системи організації і регулювання трудових ресурсів, а також встановлені нові принципи трудового права); в результаті приватизації державних підприємств виникли базові суб’єкти ринку праці (наймані працівники та роботодавці); внаслідок функціонування механізму попиту-пропозиції на робочу силу відбулося поступове заміщення централізовано-планових показників вартісних критеріїв заробітної плати найманих працівників. З іншого — формування ринку праці в Україні ще не досягло необхідного рівня, який дав би змогу нормально функціонувати ринковим механізмам саморегуляції. Праця ще не стала повноцінним товаром, а заробітна плата визначається не стільки коливаннями кон’юнктури ринку праці, скільки зростанням цін на продукцію, яка виробляється підприємством.

Ситуацію на ринку праці у найближчі роки може ускладнити вплив наступних факторів:

- структурні перетворення у ряді галузей економіки (вугільна, чорна металургія, житлово-комунальне господарство), що супроводжуються вивільненням працівників, загострять ситуацію на регіональних ринках праці;

- значне зростання ціни житлово-комунальних послуг та збільшення частки заробітної плати у структурі доходів населення вплинуть на збільшення економічної активності населення, у тому числі найбільш вразливих його категорій;

- вихід на ринок праці значної кількості молоді з низьким освітнім рівнем, насамперед у сільській місцевості;

- низька конкурентоспроможність молоді на ринку праці у зв’язку з об’єктивним посиленням вимог роботодавців до нових співробітників, що особливо тривожить у зв’язку з міжнародними інтеграційними процесами та необхідністю швидкого зміцнення конкурентного потенціалу робочої сили за рахунок якісних змін.

Враховуючи, що стан ринку праці є результатом впливу сукупності економічних і соціальних факторів, можна запропонувати підхід, який розглядає різні напрямки державного регулювання:

- економічні можливості для збільшення зайнятості населення: антиінфляційна політика, податкова політика, підтримка інвестиційної активності, промислова політика, регіональна політика розвитку робочих місць, зовнішньоекономічна політика;

- захист праці: найм і звільнення, робочий час, заробітна плата, управління персоналом, безпека праці, нейтралізація дискримінації, соціальне партнерство, колективні угоди;

- соціальне страхування і соціальна допомога: соціальна допомога, пільги для сімей, допомога інвалідам, допомога малозабезпеченим, соціальне страхування від нещасних випадків, пенсійне, на випадок хвороби;

- освіта і професійне навчання: загальна середня освіта, професійнотехнічна освіта, підвищення кваліфікації.

Література:

1. Бичков С. І. Теоретичні аспекти формування системи соціального захисту населення. / С. І. Бичков – 2009. – 256с.

2. Олефір О.І. Соціальний захист населення: необхідність перегляду сутності // Теорії мікро - макроекономіки / За ред. Ю.В.Ніколенка. - К., 2001. - Вип. № 7. - С. 45-52.

3. Папієв М. Соціальний захист населення в умовах фінансово-економічної кризи в Україні. /М. Папієв// Україна: аспекти праці. – 2009. – №2. – С. 7-13.