Кучера Т. М.

аспірант кафедри філософської антропології,

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Національна ідентичність як суспільна цінність

Сучасна Україна є суспільством радикальних змін, де поряд із процесами стимулювання розвитку регіонів відбуваються докорінні суспільно-політичні трансформації, які спричиняють зміни характеру відносин між суспільством та державою.

Обраний Урядом України курс на побудову громадянського суспільства пожвавлює соціальні процеси на регіональних рівнях і є необхідною умовою досягнення рівноваги між державними і суспільними інститутами. Вважаємо, що формування національної ідентичності сьогодні є одним з ключових чинників консолідації українського соціуму, необхідною умовою досягнення якісних внутрішньополітичних перетворень та зміцнення зовнішньополітичних позицій України. Значним імпульсом, який сприяв кардинальному перегляду значення ідентичності, є проблема формування національно-культурної спільноти – українського соціуму, основою якого є етноси, які проживають в Україні, насамперед український народ.

У західній науково-філософській думці дослідження феномену ідентичності активно ведуться з початку 70-х років ХХ ст. Цій проблемі присвячені численні роботи, які, як правило, мають міждисциплінарний характер і об’єднують вчених різних наукових галузей. До наукового доробку зарубіжних дослідників з даної проблематики належать праці Ю. Габермаса, Г. Маркузе, О. Панаріна, Г. Ріккекрта, М. Фуко, К. Ясперса.

Феномен національної ідентичності є досить популярним і серед української наукової спільноти. Чимало філософських думок зорієнтовано на проблему ідентичності української нації в історіософських концепціях В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Драгоманова, М. Костомарова, І. Франка. Серед вітчизняних вчених в дослідженнях з етнополітології та етнодержавознавства, з соціології та філософії 1990–х – початку 2000-х років дану проблему досліджували: В. Андрущенко, В. Барков, В.Білодід, В. Бех, Я. Верменич, І. Вільчинська, В. Воронкова, О. Гомілко, Л. Губернський , В. Євтух, В. Заблоцький, І. Кононов, Я. Кохан, С. Кримський, В.Лісовий, М. Михальченко, М.Попович, І. Предборська, М. Степико, І.Сторонянська, В. Шинкарук, М. Шульга та ін. Їх роботи присвячені аналізу трансформацій у системі соціальних ідентичностей українського соціуму, зокрема особливостям етнокультурних ідентичностей та дослідженню перспектив становлення спільної національної ідентичності в регіонах України.

Соціально-філософське розуміння національної ідентичності зводиться до того, що на відміну від етнічної, національна спирається на свідомий вибір і залежить від раціональних чинників, а саме: усвідомлення суб’єктом ідентифікації історичних, громадянських, етнокультурних, соціально-політичних вартостей, які є другорядними щодо тих, які лежать в основі етнічної ідентифікації і які незмінні. Раціональний вибір при цьому може послуговуватися переосмисленими соціокультурними ідентитами.

Узагальнюючи різноманітні підходи до визначення досліджуваної категорії, дисертантом запропоновано власну дефініцію поняття національна ідентичність – це сфера сакрального, де людина співвідносить себе з фундаментальними соціокультурними цінностями та смислоутворюючими чинниками буття, що викликають емоційно-психологічний відгук та почуття відповідальності перед своїм народом. Зокрема, онтологічна сутність національної ідентичності визначена як є своєрідний критерій і рівень розвитку самосвідомості нації, яка: а) формувалася під впливом різних ідентифікаційних чинників (етнічного, державно-політичного, мовно-культурного, регіонального, геополітичного); б) заснована на державно-політичному, а не суто етнічному, чинникові; в) виступає “ідеальним загальноприйнятним типом”, до якого, відповідно до національних інтересів держави, мають спрямовуватися індивідуальні та спільнотні ідентичності українського соціуму.

Зауважимо, що глибинна соціальна сутність повільного зміцнення національної ідентичності в регіонах України актуалізується в аксіологічній невизначеності. Специфічно притаманним способом буття є “радянська ідентичність”, яка найбільш властива населенню областей східних і південних регіонів. Водночас, підвищена регіональна ідентичність виконує компенсаторну роль на місці частково втраченої “радянської ідентичності”, натомість, слабким залишається зв’язок із власне національною ідентичністю. Відзначення лише деструктивного впливу регіонального чинника в процесі формування спільної національної української ідентичності не є прийнятним. Акцентується увага на тому, що сукупність ідентичностей регіонів України здатна стати фундаментом для оформлення національної ідентичності – в разі поширення серед громадян з різних регіонів усвідомлення цінності єдиної держави і суспільства, об’єднаних спільним історичним минулим та перспективою політичного майбутнього.

На думку вчених, перспектива України як держави і суспільства, залежить від успішної актуалізації двох ключових процесів – формування національної ідентичності та творення сприятливих умов для залучення представників етнічних, мовних, регіональних груп до суспільно-політичного життя в Україні. Зазначається, що здійснення комплексу організаційних, освітніх, інформаційно-просвітницьких заходів сприяє збереженню територіальної цілісності України і дає змогу долати міжетнічні, міжкультурні та міжрегіональні бар’єри.

На думку автора, своєрідним дороговказом для української нації на шляху пошуку оптимальної моделі консолідації суспільства, повинна стати перспектива підготовки сучасних професіоналів у різних сферах громадського життя, і насамперед у сфері керування економікою і політичною системою. Підкреслено, що консолідація суспільства має свою динаміку: виникнувши як стан суспільної свідомості, почуття єдності інтересів та потреб вона може нарощувати свій потенціал за умови їх постійного задоволення.