История / 2. Общая история

Железняк Р. В.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Сфери й способи розповсюдження самвидаву шістдесятників

На початку 1960-х pp. у тоталітарних режимах Радянського Союзу та країн соцтабору склалися сприятливі умови для утворення нового культурно-політичного феномену — самвидаву, який проіснував до кінця 1980-х рр. [3, с. 30]. «Самвидав» — це один з виявів руху опору опозиційної інтелігенції на території СРСР. Підпільно, поза цензурою видавалися різноманітні листівки, книжки, брошури, періодичні видання тощо [5]. Термін виник завдяки Івану Багряному, адже він 1929 р. видав окремою книгою поему «Ave Marіa». За ніч було надруковано понад 1200 примірників. Як вихідні дані видання було зазначено рік публікації, а також видавництво «САМ», місце видання не позначено [3]. Актуальність теми полягає в тому, що, майбутнім дослідникам робота допоможе усвідомити неоціненну роль письменників-шістдесятників, які в подальшому сприяли створенню незалежної української держави.

Мета роботи: визначити основні сфери та способи розповсюдження продукції самвидаву в історії української культури.

Тематика українських самвидавських творів була досить різноманітною. Насамперед вони викривали великодержавну шовіністичну політику московського центру щодо України. Значна частина публікацій мала й загальнодемократичний зміст, публікувалися в т.ч. й матеріали з Москви та Ленінграда. Поширювався також і «фаховий» самвидав (з різних питань науки, зокрема історичної) [1].

Якщо спробувати визначити хоча б приблизно сферу поширення самвидаву на середину 1960-х років, можна назвати такі групи: творча інтелігенція, викладачі вишів, академічна інтелігенція, частково — вчителі, студенти, медичні працівники. Географія обмежувалася містами: Київ, Львів, Черкаси, Луцьк, Івано-Франківськ, Тернопіль, меншою мірою — Полтава, Дніпропетровськ, Одеса. Отже, сфера дії самвидаву була досить вузькою, а самвидаву політичного — ще вужчою. Деякі самвидавчі твори взагалі не призначалися для широкого розповсюдження (зокрема, «Стан і завдання українського визвольного руху») [2].

Першими самвидавними текстами післясталінської доби стали літературні твори, котрі здебільшого призначались для друку, але не пройшли повз пильне редакторське (цензорське) око. Творці такого самвидаву завжди могли наполягати на непричетності до «витоку інформації» з редакцій та видавництв, до яких подавався рукопис, а поширювачі завжди могли стверджувати, що розповсюджують тексти, подані до офіційного друку. Ця традиція поширилася згодом і на самвидавну публіцистику, що надсилалася не лише до редакцій, а й до партійних і державних органів, посадових осіб тощо. Хоч здебільшого головним адресатом був закордон: творці самвидаву досить швидко збагнули, що ніяке поширення машинописних текстів на цигарковому папері серед однодумців не дасть творам такого розголосу, як передання тих самих текстів по радіо з-за кордону. Втім, ще раніше це збагнула радянська «політична поліція». Факт подання самвидавного твору до офіційних інституцій перестав, таким чином, бути «пом’якшувальною» обставиною, а все ж сам прийом використовувався й далі [4].

Самвидав, звичайно, поширювався за такою схемою: той, хто мав документи, давав читати їх «надійним» друзям, родичам, знайомим, ті в свою чергу знайомили з цими матеріалами своїх «перевірених людей». Практично постійним був канал обміну самвидавом між Києвом та Львовом. У Києві документи поширювали кілька груп «видавців», що гуртувалися часто за професійною ознакою. Ключовою фігурою в Києві був І. Світличний, а у Львові — М. Горинь.

Наприкінці 1960-х на початку 1970-х рр. самвидав остаточно викристалізувався. Налагодилися канали його поширення. З появою самвидавського журналу «Український вісник», який видавали в Києві та Львові, більшість «видавців» згуртувались навколо нього. Такі найважливіші самвидавські документи як «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби, «Репортаж із заповідника імені Берії», В. Мороза, його ж «Серед снігів», «Приєднання чи возз’єднання» М. Брайчевського та інші перекладалися багатьма мовами, з цими творами знайомилися читачі багатьох країн [1].

Висновок: представники українського самвидаву зробили величезний внесок у боротьбу за збереження національної самобутності та унікальної культури. Найбільшого поширення він набув у тих регіонах України, де діяльність радянської влади підлягала найбільшій критиці зі сторони молодої свідомої інтелігенції. Тому для запобігання можливим переслідуванням з боку влади, яка підтримувала практику доносів, література самвидаву поширювалась виключно серед перевірених людей.

1. Зінченко А. В. Cамвидав у суспільно-політичному житті України в 1960–1975 рр. : : [Електронний ресурс] / А. В. Зінченко // VІІІ Всеукраїнська Наукова Конференція «Історичне Краєзнавство І Культура». — Режим доступу : http://samoorg.narod.ru/samvydav/info/zinchenko.html

2. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років / Касьянов Г. — К. : Либідь, 1995. — 224 с. : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://spavedfront.іo.ua/s87287

3. Обертас О. Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-ті — початок 1970-х років) / Обертас О. — К. : Смолоскип, 2010. — 300 с.

4. Рябчук М. Самвидав : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://culturalstudies.in.ua/knigi_11_29.php

5. Самвидав : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uk.wіkіpedіa.org/wіkі/Самвидав