«Історія», Історія України

К.і.н. Лобач К.В.

Полтавський державний педагогічний університет

ТВК у фінансово-кредитній мережі України в період непу.

Нова економічна політика проголошена більшовиками в березні 1921 р. вимагала створення мережі кредитно-фінансових установ, які забезпечували б функціонування ринкових механізмів у економіці країни. 12 жовтня ВЦВК оголосив про заснування Державного банку з відділеннями на місцях, у тому числі в Україні. Держбанк повинен був налагодити грошовий обіг, сприяти розвитку народного господарства, оволодіти внутрішнім ринком і торговельним оборотом. У листі до О. Цюрупи 18 лютого 1922 р. В. Ленін писав: «Нам потрібен Держбанк у сто разів ближчий до торгівлі, ніж найбільш торговий з держбанків капіталізму. У нашого Держбанку повинна бути сітка торгових агентів, починаючи згори … і кінчаючи дрібними і найдрібнішими торговими агентами внизу» [1, с. 172 – 173]. Однак можливості Держбанку не дозволяли задовольнити кредитні потреби всіх господарських суб’єктів, а тому на ХІ з’їзді РКП(б) у березні 1922 р. було прийнято рішення про створення підсобних кредитних інститутів, які б сприяли залученню й ефективному використанню вільних грошових коштів і були підконтрольними Держбанку [3, с. 542 – 543]. До категорії таких закладів належали товариства взаємного кредиту (ТВК), які діяли на підставі статутів затверджуваних управлінням уповноваженого Наркомфіну в Україні.

Перше ТВК виникло в Харкові в серпні 1922 р., а наступного року на теренах республіки розгорнули свою діяльність 11 товариств [4, арк. 16]. Серед причин, що перешкоджали швидкому розвитку мережі ТВК найважливішими були – відсутність належної фінансової підтримки з боку державної банківської системи та небажання власників приватного капіталу вкладати в них свої кошти. Побоювання останніх не були безпідставними, зважаючи на націоналізацію більшовиками в грудні 1917 р. комерційних банків і товариств взаємного кредиту.

Збільшення держбанківського кредиту ТВК в 1924/25 господарському році з 40% до 90% суми власних капіталів товариств сприяло збільшенню їх кількості більше ніж в два рази, з 30 до 68 одиниць [2, с. 63]. Товариства взаємного кредиту перебрали на себе функцію головного посередника між держпромисловістю й приватними торговцями, які половину кредитних коштів отримували через мережу ТВК.

Керівні працівники Комвнуторгу вбачали в товариствах засіб поширення регулюючого впливу держави на приватну торгівлю. Начальник управління торговельної політики Руднєв на засіданні Комвнуторгу 19 травня 1924 р. відзначав: «Необхідним елементом будь-якої угоди з приватно-кредитною організацією має бути її запорука за добросовісне виконання її клієнтурою всіх директив Комвнуторгу, особливо у відношенні цін» [5, арк.16]. Діяльність товариств перебувала під пильним контролем податкових органів, мали випадки держаного втручання в сферу їх оперативно-господарської діяльності. Умови діяльності товариств позначалися на вартості їх кредитних послуг, в 1923 р. клієнти сплачували 50 – 70% річних від суми позички, а в 1927 р. від 24% до 42% [6, арк. 47 зв.]. Ставки по кредиту в Держбанку були вдвоє нижчими, але для приватних торговців він був малодоступним.

У 1927 р. ТВК досягли максимального розвитку, 108 товариств об’єднували в своїх рядах 38,5 тис. членів. Абсолютну більшість з них становили роздрібні торговці – 57,8%, тоді як оптові торговці лише – 2,6%, досить вагомою була частка ремісників і промисловців – 20%, селяни становили 6,6% загального складу членів, а представники вільних професій та службовці – 12,5% [7, арк. 60,70,71]. Пропорційно соціальному складу товариств розподілялася й маса їх вкладів. Найбільша її частина належала роздрібним торговцям, менша – промисловцям та кустарям, а оптові торговці за розмірами вкладів посідали четверте місце. Отже, товариства взаємного кредиту ніяк не можна назвати зосередженням великого торгового капіталу. В них об’єднувалися представники різних соціальних груп з метою концентрації власного капіталу й одержання можливостей його раціонального використання. Дані зібрані РСІ в 1927/28 р. про розподіл кредитних ресурсів ТВК засвідчують, що більше 40% кредитного фонду товариств витрачалося на позички роздрібним торговцям, близько третини – на промисловців, ремісників і кустарів. Оптові торговці одержували лише 7,7% всієї суми кредитів ТВК, а решта – розподілялася між іншою клієнтурою [8, арк. 71].

У травні 1928 р. на V Всеукраїнському з’їзді управляючих закладами Держбанку вказувалося на повне припинення кредитування приватного сектору, та на відмову від використання його коштів у державному обороті [ 9, арк. 37]. За таких умов ТВК залишалися чи не єдиною кредитною установою відкритою для приватних підприємців. У 1927/28 р. вони охоплювали своїм кредитом 2/3 приватної клієнтури, а сума наданих ними коштів сягала 8,5 млн. крб. це в два рази більше, ніж позички приватного сектору в усіх кредитних установах у 1922/23 р. [6, арк. 46 зв.]. Серед форм кредиту в перші роки існування ТВК найпоширенішим був підтоварний, згодом більш широко почали використовуватися цільові позички та вексель. Товариства взаємного кредиту уникали видачі позичок на тривалий термін, у стосунках з приватними підприємцями найчастіше використовувався короткотерміновий кредит.

Органам регулювання торгівлі й державним фінансовим структурам не вдалося повністю підпорядкувати роботу ТВК. Їх діяльність спрямована на фінансову підтримку приватної торгівлі суперечила загальнодержавному курсу політики ліквідації приватного підприємництва. Керівник Наркомторгу України М. Чернов у виступі на нараді з питань розвитку банківської системи в республіці наголошував: «У світлі перспектив звуження приватнокапіталістичного обігу за рахунок розширення усуспільненого, політика стимулювання розвитку ТВК з державних ресурсів є недоцільною й не відповідає як соціальній політиці держави, так і об’єктивним економічним тенденціям» [10, арк. 8 – 8 зв.]. Позбавлення ТВК кредитів Держбанку, при обмеженості власних коштів, означало неминучу їх ліквідацію. Скорочення комерційної банківської мережі, призвело до централізації банківської системи та утвердження монополії Держбанку.

Література:

1. Ленін В. І. Повне зібр. творів. – Т. 54.

2. Магазаник А. Розенталь Г. Украинские общества взаимного кредита//Хазяйство Украины. – 1926. - № 7.

3. ХІ създа РКП(б). Стенографический отчет. – М., 1961.

4. Центральний державний архів вищих органів державної влади й органів державного управління України (далі ЦДАВО України ). – Ф. 337. – оп. 1. – спр. 3432.

5. ЦДАВО України. – Ф. 423. – оп. 1. – спр. 202.

6. ЦДАВО України. – Ф. 1. – оп. 4. – спр. 1021.

7. ЦДАВО України. – Ф. 2. – оп. 3. – спр. 272.

8. ЦДАВО України. – Ф. 35. – оп. 3. – спр. 272.

9. ЦДАВО України. – Ф. 35. – оп. 3. – спр. 21.

10. ЦДАВО України. – Ф. 337. – оп. 1. – спр. 5752.