Філологічні науки

Методика викладання мови і літератури Ротова Н.В.

Українська інженерно-педагогічна академія

Мотив смерті у творчості І.Сенченка

В історії української літератури є чимало письменників, творчість яких цілісно стала розглядатися й поціновуватися лише після отримання нашою країною незалежності. Серед них – Іван Сенченко. Традиційно його ім’я називалося серед тих, кого прийнято вважати “фундаторами” української радянської літератури; творчість письменника перебувала в колі уваги провідних українських критиків і літературознавців, які, аналізуючи стильову своєрідність творчості І. Сенченка, передусім підкреслювали спокійний плин оповіді, психологізм у творенні образу людини-трудівника, гармонійне поєднання ліричності з гумором і сатирою, проте представники вітчизняної критики не мали можливості говорити про ті аспекти творчості, які не вкладалися в канони соціалістичного реалізму. Отже, доробок митця зазвичай досліджувався під кутом зору, який не торкався глибинної його сутності – латентного змісту, підтекстового заперечення “зовнішньої” оповіді, широкого діапазону іронії – від найтоншої до найгострішої, та сатири, які були задіяні у творенні світомоделі, що передавала бачення письменником суспільно-політичних подій у країні. Неможливість розглядати творчість письменника в усіх її аспектах, обмежуючись лише дозволеними, стала причиною того, що півсотлітній його спадок ґрунтовно досліджувався небагатьма літературознавцями. Серед авторів найвагоміших праць про І. Сенченка слід назвати В. Брюховецького [1], М. Гнатюк [2] та Л. Пономаренко [3].

Досить часто автор звертається до міфологеми смерті, що цілком закономірно, адже смерть – логічне завершення життєвого шляху людини.

Як відомо, з найдавніших часів смерть традиційно асоціювалася зі зміною пір року й не була втіленням жаху й небуття. Саме таке ставлення до смерті як до невідворотного явища можна побачити в повісті “Руді вовки”, де йдеться про первісних людей. Так, Оленячий Ріг, коли його звинувачують у загибелі Костяної Голки, знаходить у собі сили гідно прийняти кару, він не пристає на пропозицію ватажка обмовити когось і в такий спосіб врятувати власне життя: “Оленячий Ріг лежить на піску. Він уже заспокоївся. Смерть свою він сприймає як неминучість...” [4: 238]

Міфологічного забарвлення надає порівняння смерті літньої людини зі спочинком у повісті “Паровий млин”: “Шістнадцять років було Михайлові, коли дідусь, благословивши його на життя, тихо і спокійно зійшов у домовину. Він багато попрацював. Тепер дійшов свого кінця й ліг спочивати” [5: 167].

Зазвичай міфологічне світобачення уявляло смерть жіноподібною істотою з косою, що символізувало розділення душі й тіла. І. Сенченко, використовуючи цей образ у повісті “Савка”, посилює його антропоморфність – “олюднює” образ смерті. Дідусь Олександр пішов у степ шукати смерть:“І в цей час жито завихорилося, з вихора вийшла молодиця в чорній хустці в червону прив’ялу квіточку, глянула на Олександра Терентійовича очима темними, як безодня, сказала: “Шукав мене, ось і я!..” [6: 388] Ситуативно традиційним є образ зів’ялої квітки, поширений як у західноєвропейській, так і в українській поезії. Особливістю авторського зображення можна вважати “нестрашність”, “домашність” смерті, яка запрошує діда Олександра покататися на крилі млина, поки “... Марія пироги пече” [6: 388].

Як страшне покарання сприймається становище, коли літня людина переживає своїх дітей і лишається сама. Про таку ситуацію йдеться в оповіданні “Шлях до саду”. Сільська громада бере на себе відповідальність за стареньких: “Баба Галущиха уже пережила увесь свій рід, а не вмирала. Де ж їй дітися? Людину треба доглядати до смерті. І почали возити її з хати в хату – на один день чи на два дні. Хоч стара й чужа баба, а душа жива – жаль... З того вечора я запам’ятав тільки одну фразу, що злетіла з почорнілих вуст бідолашної баби: “Мабуть, я перед богом сильно прогрішила, що він не хоче взяти мене до себе!” [7: 100].

В авторській світомоделі смерть людей похилого віку зображується як логічне завершення життєвого шляху, то смерть молодих людей – як надзвичайна трагедія. Розповідаючи про загибель тітки Насті з “Кінчався вересень...”, Івана Карнавченка з “Батиєвої гори”, Марка Золотого з “Ой у полі жито...”, Марії з повісті “Савка”, автор, оберігаючи реципієнта від опису страждань і мук персонажа, ставить його перед фактом. Проте такий прийом, який, до речі, був започаткований давньогрецькою драмою, надає оповіді виняткової емоційної сили.

Якщо у згаданих творах автор, зберігаючи традиційне уявлення про смерть, надає їй властивостей, що посилюють ліризм, природність і філософічність оповіді, то у повісті “Чорна брама” [8: 220–293] мотив смерті набуває зовсім іншого звучання. Щоб передати жорстокість часів середньовіччя (або революції?), автор обирає відповідні художні прийоми – насамперед натуралізм у зображенні загибелі дорослих і дітей, що відповідало тогочасним моральним нормам, коли смерть, зокрема насильницька, була ординарним явищем.

Ми зважуємося висловити припущення, що міфологема смерті застосовується автором для створення підтексту – пародійного перегравання революційних подій. Несподіваною й насильницькою, проте такою, що вкладається в рамки визначеності долею, зображено смерть ремісників замістя Жака, П’єра, Віпона та інших, яких було заарештовано за брехливим звинуваченням у крадіжці і замуровано в тюремній вежі. Смерть Лізоя і його прибічників-матеріалістів є не просто їхнім добровільним вибором, а навіть викликом: кілька разів єпископ пропонує їм зректися “єпікурейської єресі” й визнати “триєдність і єдність божества”: “Назріває час божої кари... Покайтеся! Одкиньте від себе вашу скверну й зневіру. Переможіть, і вас чекає порятунок! ” [8: 288]. Проте Лізой із товаришами не можуть зректися високих “ідеалів матеріалізму” й обирають смерть: “Облиште, час біжить, поспішайте робити своє діло!” [8: 289] Ця сцена, на нашу думку, є іронічним переграванням революційних творів, які виховували захоплення комісарами, які “з радістю” віддавали життя за ідею світової революції. Останні слова Лізоя перед спаленням звучать як тези роботи В.Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм”: “Хай пала моє тіло, хай сиплються і розлітаються іскри, та матерія є незнищенна! Того, що пощастить вам зробити з моїм тілом, ви не зробите з попелом, порохом, атомом. Вони не підвладні вам. Навіть розвіяні за вітром, одкинуті у порожнечу, – вони гукатимуть наявністю землі, вод і повітря: я єсть! Я незборний!” [8: 284–285]. Смерть, точніше, її безглуздя, стає декларацією суспільних проблем, втрачаючи міфологічну сакральність і, відповідно, відкидаючи апріорні стереотипи поведінки.

Література:

1. Брюховецький В.С. Іван Сенченко: Літ.-крит. нарис. – К.: Рад. письменник, 1981. – 159 с.

2. Гнатюк М.М. Над текстами Івана Сенченка. – К.: Наукова думка, 1989. – 109 с.

3. Пономаренко Л.М. Художня еволюція Івана Сенченка. – Автореферат на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук. – К., 2001. – 19 с.

4. Сенченко І.Ю. Руді вовки // Сенченко І.Ю.Твори: В 2-х томах. Том перший: Оповідання / Передм. П.А. Загребельного. – К.: Дніпро, 1981. – С. 199 – 256.

5. Сенченко Ю.І. Паровий млин // Сенченко Ю.І. Оповідання. Повісті. Спогади / Упоряд. і приміт. М.М. Гнатюк; Вступ. ст. і ред. тому В.С. Брюховецький. – К.: Наук. думка. 1990. – С. 122-176.

6. Сенченко І.Ю. Савка // Там саме. – С. 319 – 424.

7. Сенченко І.Ю. Шлях до саду // Там саме . – С. 93 – 103.

8. Сенченко І.Ю. Чорна брама // Сенченко І.Ю. Твори: В 2-х томах. Том другий: Роман. Повісті. – К.: Дніпро, 1981. – С. 220 - 293.

Ротова Наталія Володимирівна, канд. філол. наук (українська література);

ст. викл. кафедри українознавства і політології Української інженерно-педагогічної академії;

пр-кт Гагаріна 46-99, Харків 61140, 737-55-05.