Гордійченко В.В.
Формування української козацької держави
До революції 1648 року козаки, які жили на українських землях, номінально підлягали юрисдикції Польського королівства. З другої половини 16 століття, коли вони утворили організовану військову структуру, вони поділялися на дві групи: 1) міські (городові) козаки, що мешкали на кордоні або неподалік у прикордонних містах і були на службі у польської адміністрацій; 2) запорізькі козаки, які жили на південь від вигину Дніпра на нічиїй землі між Польським королівством та Кримським ханством.
І міські і запорізькі козаки за службою або з доброї волі
захищали польські кордони від нападів татар і турків. Крім того, обидві групи
разом чи окремо провадили військові кампанії на півдні проти своїх давніх
ворогів татар і турків. Вони часто, передусім на початку 17 століття, воювали
разом з польським військом проти Швеції, лівонських лицарів і Московії. Обидві
групи козаків дедалі частіше брали учать у польських військових кампаніях, але
водночас страждали від намагань польської влади пильніше контролювати їхню
діяльність.
1. Реєстрове і нереєстрове
козацтво
Одним із наслідків польського втручання у життя козаків
стало подальше розшарування між цими двома групами. Це нашарування наочно
ілюструвала політика реєстру, внаслідок якої реєстрове козацтво, що мешкало
зазвичай у прикордонних мустах, ставало невіддільною часткою польської
прикордонної військової адміністрації. Натомість нереєстрові козаки, проживаючи
на Запорожжі, залишалися поза сферою польської влади, тож до їхніх володінь
ставилися з підозрою, оскільки там знаходили притулок кріпаки-втікачі та інші
потенційно загрозливі для соціального ладу Речі Посполитої особи.
Реєстрові козаки, яких у першій
половині 17 століття було від 6 до 8 тис., проживали в польських
адміністративних центрах у Київському, Брацлавському та Чернігівському
воєводствах або неподалік від них. Нерідко вони мали власні маєтки, а деякі
досягли певного рівня заможності і соціального престижу і, володіючи привілеями
реєстрового козацтва, були свого роду українською шляхтою, попри те, що Польща
не визнавала за ними такого статусу. Саме з цієї групи козацької еліти
рекрутувалися члени військового командного складу та інші Козацької держави
після 1648 року. Цей вищий прошарок козацтва загалом називався старшиною.
Нереєстрове козацтво складалося з двох
груп: 1) козаки з Запорожжя та з північних земель, які могли за потреби служити
у польському війську (1629 року реєстр досягнув 20 тис. осіб), після чого їх
вилучали з реєстру; 2) постійний потік селян, невдоволених зростанням
кріпосницького гноблення, що втікали на південь козакувати на вільному від
магнатів Запорожжі.
Укріплений центр Запорозька Січ
протягом 17 століття декілька разів змінював місце розташування, пересуваючись,
як правило, на південь на віддалені острови або протоки Дніпра. До середини 17
століття Січ розвинула краще організовану адміністративну структура. Січова
рада, що складалася з усіх січовиків з рівноправним голосом, залишалася
найвищим джерелом влади в адміністративних та військових справах, але була
занадто громіздкою із часом її роль дедалі частіше перебирала Старшинська рада.
Ця рада складалася з виборних судді, писаря, осавула, курінних отаманів і голови
Січі – кошового отамана. Попри того, що колись Січ обирала власних гетьманів
(Сагайдачного, Хмельницького), на другу половину 17 століття посада кошового
отамана заступила гетьманську як найвища на Запоріжжі: Кошовий отаман, якого
обирали раз на рік ( хоча Січ могла усунути його коли завгодно), представляв
Запорозьку Січ у зовнішньому світі.
Окрім Січі, степовий регіон на обох
берегах Дніпра населяли одружені козаки і вільні поселенці, тобто колишні
кріпаки та інші охочі вести козацьке життя. Займаючись рибальством, а згодом
рільництвом, одружені козаки та вільні поселенці також приєднувалися до січових
козаків у походах проти татар і турків і разом брали участь у військових
кампаніях польських королів та сутичках з польськими військами і місцевою
владою під час польсько-козацьких конфліктів. Нереєстрові козаки з Січі і
навколишніх запорозьких землях були задоволені власним становищем поза межами
польської королівської та місцевої шляхетської влади і нерідко з підозрою
ставилися до міських козаків, а пізніше до старшини з півночі. Внаслідок цього,
у чисельних повстаннях проти Польщі запорозькі козаки часто воювали з
реєстровим військом на польській службі.
2. Адміністрація
Як реєстровий козак і честолюбний
шляхтич Богдан Хмельницький спершу сподівався досягти справедливості у власній
справі та покращити статус своєї соціальної групи у Речі Посполитої. Та коли
стало очевидно, що революцію, розпочату 1648 року, не можна стримати, і його
вимоги, які обмежувалися одним соціальним станом, були невідповідною реакцією
на швидкі зміни військової, політичної та соціальної ситуації,козацький лідер
створив нову адміністративну структуру на підконтрольних йому територіях. Так
постала Козацька держава.
Формально Козацька держава постала
після укладення Зборівського мирного договору між Хмельницьким і польським
урядом у серні 1649 року. За умовами Зборівського договору, Київське,
Чернігівське та Брацлавське воєводства, тобто землі у складі Польщі, що їх
називали Україною звільнялися від польської адміністрацій, яку заступало
козацтво. Кордони Козацької держави, що охоплювало 312 тисяч км2 ,
підтверджував Жванецький договір з Польщею, підписаний у грудні 1653 року, і
Переяславська угода з московським царем, підписана на початку 1654 року. Майже
ті самі кордони ( без Стародубщини і Північної Чернігівщини) будуть знову
запропоновані Гадяцькою унією ( 1658р.) для великого князівства Руського в
межах тристоронньої конфедерації поляків, литовців та українців.
На кордони Козацької держави впливали
мінлива військова ситуація під час Хмельниччини й наступного періоду Руїни.
Найбільшою територією Козацька держава володіла за правління Хмельницького,
коли охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводство на обох
берегах Дніпра. Крім того, Запорожжя, землі якого лежали на південь від
кордонів Київського воєводства, і навіть деякі білоруські землі визнали владу
гетьмана. Така ситуація зазнала значних змін після смерті Хмельницького. За
Андрусівським договором, укладеним між Москвою та Польщею 1667 року, а згодом підтвердженим умовами
так званого Вічного миру 1686 р., Козацьку державу було розділено приблизно
вздовж Дніпра між Польщею і Московським царством, й обом належав протекторат
над Запорожжям. Тож лише українське Лівобережжя під владою Московії існувало як
автономна Козацька держава. Ця територія, що складалася з колишнього польського
Чернігівського воєводства і східної частини Київського, а також міста Києва на
Правому березі, становила близько 208 тисяч км2 й відома в
історичній літературі під назвою Гетьманщина.
Щодо Слобідської України варто
зазначити, що тут також існувала козацька адміністративна система, хоча цей
регіон ніколи не входив до складу Козацької держави або Гетьманщини. Від самого
початку колонізації у 1630-х роках Слобідська Україна підлягала безпосередньо
Московському царству. Запорожжя також мало особливий статус. Воно
не було частиною Гетьманщини, хоча після 1686 року, коли Польща поступилася
своїми претензіями на спільний протекторат, цей регіон теоретично залежав
водночас від Гетьманщини, що зберігала офіційну назву Військо Запорозьке
Низове. По суті, цей регіон функціонував як автономний організм, практично
незалежний від гетьмана і його уряду, зберігаючи водночас вірність цареві, який
на такій великій відстані значно рідше втручався у запорозькі справи, принаймні
до певного часу.
Вже на початку правління Богдана
Хмельницького польські воєводства – Київське, Чернігівське і Брацлавське –
кожне зі своїм воєводою, повітовими чиновникам (старостою і підстаростою) й
адміністрацією, що складалася переважно з підконтрольних знаті суддівта інших
службовців, перестали існувати. За козацького правління нову державу було
поділено на військово-адміністративні
одиниці-полки. Кількість полків змінювалася зі зміною кордонів Козацької
держави. 1649 року, коли Козацька держава охоплювала Правобережну й Лівобережну
Україну, існувало 16 полків ( 1651 року було утворено сімнадцятий) з 172
сотнями. Наприкінці 17 ст. Гетьманщина на Лівобережній Україні складалися з
десяти полків і 174 сотень.
На чолі кожного полку стояв полковник,
який мав водночас найвищу військову й цивільну владу на території полку.
Внаслідок цієї подвійної влади, а також факту, що довгий період політичної
нестабільності перешкоджав ефективному контролю за полковниками з боку вищої
центральної урядової структури, вони часто ставали могутніми напівнезалежними
керівниками, тобто мініатюрними гетьманами. Спочатку полковників обирали всі
козаки полку, які сходилися на вільні Полкові ради, але вже у 18 столітті їх
призначав гетьман. Полкові ради також збиралися для розв’язання спільних
проблем, але у 18 столітті ради зникли, і полками, фактично, врядували
полковники та полкова старшина. Ця старшина складалася з обозного(другої особи в керівництві
полку), судді, писаря, осавула та хорунжого.
Кожен полк, своєю чергою, ділився на
сотні, яких налічувалося від одинадцяти до двадцяти трьох, залежно від розміру
полкової території. На чолі сотні стояв сотник, помічниками якого була сотенна
старшина: отаман (друга особа в сотні), сотенний писар і сотенний обозний. Спочатку
сотників обирали всі козаки сотні, Що збиралися на Сотенну раду, однак на кінці
17 століття їх призначав гетьман або полковник. Мірою перетворення Козацької
держави на московського васала, яке плекало Московське царство, посада сотника
стала по життєвою і спадковою, а серед привілеїв була влада над фільварковими
селянами.
На чолі козацької адміністративної
структури стояв гетьман, його уряд(генеральна старшина) і дві ради – Генеральна
та Старшинська. Найвищу владу посідав гетьман, якого обирала Генеральна рада.
Правління гетьмана було безстроковим – це означало, що він правив по життєво
або його усували силоміць. Теоретично Генеральна рада могла позбавити
гетьманства за негідні вчинки. Гетьман мав необмежену владу над адміністрацією,
судочинством, фінансами та військом. Він висував кандидатури полковників, а
згодом сам призначав їх на посаду. Після 1649 року гетьман отримав всі прибутки
від колишніх маєтків польського короля, розташованих у Київському,
Чернігівському та Брацлавському воєводствах ( близько 100 тисяч золотих
щорічно). У подальшому прибутки козацького уряду переважно надходили від мита
на імпортовані товари та податків з продажу алкоголю. Крім того, гетьман мав
право дарувати землі і млини за військову службу і часто винагороджував таким чином
своїх прибічників, коли державна скарбниця була порожня. Зрештою, гетьман сам
провадив зовнішню політику, хоча уряд Москви намагався обмежити цей привілей,
особливо у 18 столітті.
Особливому контролю гетьмана підлягала
центральна адміністрація-уряд, або Генеральна старшина, яку призначав він сам.
Найважливішою посадою в Генеральній старшині була посада генерального обозного,
який відповідав за артилерією, а коли гетьман був у від’їзді чи в період між
смертю гетьмана і призначенням його наступника, обозний ставав наказним
гетьманом. Іншими членами Генеральської старшини були: генеральний писар,
генеральний підскарбний (з 1728 р. їх стало двоє), двох генеральних суддів,
двох генеральних осавулів, генеральний бунчужний та генеральний хорунжий.
Генеральна старшина функціонувала водночас як вище військове командування і як
кабінет міністрів Козацької держави. Існувало також декілька центральних
інституцій (скарбниця, суд, рахункова палата), які врешті стали
підпорядковуватися Генеральній військовій канцелярії на чолі з генеральний
писарем. Генеральна військова канцелярія відповідала за виконання наказів царів
і гетьманів та розгляд скарг проти старшини.
Резиденцією гетьмана та його уряду
спочатку був Чигирин, місто неподалік від батьківщини Хмельницького , яке
правило за козацьку столицю з 1648 по 1663 . І пізніми роками, коли Козацьку
державу поділили, Чигирин до 1676 року став центром правобережної козацької
адміністрації. Лівобережжя мало свої столиці: Гадяч (1663-1668), Батурин
(1669-1708), Глухів (1708-1734) і знову Батурин(1750-1764). Двома іншими
складниками центральної адміністрації були Генеральна і Старшинська ради.
Генеральна рада базувалася на традиціях Запорозької Січі 16 століття. Обидві
ради відповідали за обрання гетьманів, і, теоретично, всі козаки могли брати
участь у виборах. Це нерегулярне зібрання, значення якого занепало за
десятиліття до Хмельницького, знову стало впливовим під час нестабільного
періоду Руїни, коли, крім козаків, членами ради були міщани, селяни та
духовенство. Так звана Чорна Рада 1663 року є найбільш відомим, а хтось сказав
би – найбільш безславним, прикладом діяльності цього величезного органу. Після
Руїни значення Генеральної ради знову занепало, і вона перетворилася на
церемоніальний орган, який скликали тільки для проголошення нового гетьмана,
попередньо обраного меншою Старшинською радою.
Старшинська рада мала три іпостасі:
Малу раду, куди входили гетьман та Генеральна старшина; Велику раду, до якої,
крім гетьмана та Генеральної старшини, належали ще полковники, іноді ще полкова
старшини. Були періоди, коли скликалися ширші збори Старшинської ради , до
якої, крім всіх згаданих представників, входили сотники, а часом міська влада
та вище духовенство. На відміну від Малої ради, що сходилася декілька разів на
рік, ширші збори Старшинської ради скликалися двічі на рік – між Різдвом та
Водохрещенням та на Великдень. Основним питанням на всіх зборах були фінансові
проблеми держави, статус найманців у козацькому війську, іноді військові
кампанії та кодифікація законів. Між функціями та владою гетьмана і
Старшинської ради не було чіткого розмежування, утім, до кінця 17 ст. остання
перетворилася на дорадчий орган гетьмана, і він на власний розсуд приймав чи
відхиляв її рішення.
3. Міжнародний статус
Козацька держава, а пізніше Гетьманщина
ніколи не були цілком незалежними, проте мали більшу чи меншу автономію
всередині ширшої державної структури Польщі або Московського царства. У
1649-1654рр. верховним володарем був польський король. Стосунки Козацької
держави з Польщею ґрунтувалися на свого роду персональному союзові між особами
гетьмана й короля. Гетьмана вибирали козаки, і ніхто за представників польської
влади не допускався на козацьку територію. У 1654-1667рр. (на Лівобережжі
- після 1663 року) верховним сувереном
Козацької держави і Гетьманщини був цар Московський.
Відносини між Москвою та Гетьманщиною
базувалися на Переяславській угоді, укладеній 1654 року, а також на пізніших
документа, які ухвалювалися з кожним наступним гетьманом. Згідно з московською
практикою централізованої влади, царський уряд прагнув утримувати повний
контроль над чимраз більшою територією держави. Отже, протягом кількох років після 1654р. уряд
Москви прислав на козацькі землі свої представників. Згідно з такими званими
виправленнями Переяславськими статтями 1659 року, московські воєводи з власними
гарнізонами розташувалися у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та
Умані 1665 року Москва не лише зуміла перебрати правління такими містами, як
Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Кременчук, Кодак та Остер, але
й прислати чиновників, які контролювали надходження всіх податків, зокрема на
алкоголь, безпосередньо до царської скарбниці. Незважаючи на те, що козацькі
протести змусили Москву припинити цю політику 1669 року, царські воєводи
залишилися в Києві на чотирьох інших містах Лівобережжя – Чернігові, Ніжині,
Переяславі та Острі. Московські представники ставали дедалі активнішими, і до
18 століття Гетьманщина поступова втратила контроль над головними державними
питаннями. У самій Москві за справи української Козацької держави спочатку
відповідав Посольський приказ ( у 1654 – 1664рр.), та з появою окремого
гетьмана на Лівобережжі з 1663р. було
створено окрему установу – Малоросійський приказ, який проіснував аж до 1722
року.
Отже, нова Козацька держава, яка
виникла в результаті військових дій, мала офіційну назву Військо Запорізьке,
незважаючи на те, що її центром було не Запорожжя. До того ж, це був витвір
реєстрових козаків, що жили на українських землях на північ від Запорожжя, з
яким їх поєднувала лише особа Хмельницького. Ще одним джерелом плутанини є
кілька назв Козацької держави: Військо Запорозьке, Військо Запорозьке Низове,
Гетьманщина, Малоросія. Насправді, Військо Запорозьке Низове стосується лише
запорозьких земель, тоді як Гетьманщина і Малоросія (особливо у Московських та
російських джерелах)- це козацькі полки на лівому березі Дніпра, що підлягали
безпосередній владі гетьмана ( за винятком Запорожжя та Слобідської України), і
після 1667 року відійшли до Московії.
У цьому назва «Козацька держава» буде
вживатися стосовно періоду 1649-1711рр. Що, правда, вже в середині 17 століття
різні козацькі регіони (Гетьманщина, Слобідська Україна, Запорожжя,
Правобережжя) достатньо відрізнялися але назву «Козацька держава» виправдовує
той факт, що протягом зазначених періодів більшість гетьманів, від
Хмельницького до Мазепи, намагалися створити певного роду автономне чи
незалежне утворення, куди входили б усі землі, населені козаками. Після 1711
року традицій козацької державності збереглися лише у Гетьманщині.
Отже, цей період є час виникнення і
розвитку української народності і її багатовікової боротьби за свою
незалежність проти польсько-литовських і інших загарбників, виникнення
запорозького козацтва і , особливо, визвольна боротьба українського козацтва та
й всього народу під керівництвом великого гетьмана України Богдана
Хмельницького в 17 столітті і створення козацької держави, яка стала унікальним
явищем в епоху світового феодалізму. Сила і велич Богдана Хмельницького як політичного
діяча проявилася у тому, що в ході Визвольної війни українського народу
1648-1654 років проти Речі Посполитої великий гетьман України зрозумів, що він
не просто ватажок збунтованих селянсько-козацьких мас, а вождь всього
українського народу, який вів героїчну боротьбу як за національно-політичне визволення, так і вирішення важливих
соціально-економічних питань. Перш за все, за землю і волю.
Так вперше за кілька років боротьби з
польською шляхтою з’явилася думка про створення Української незалежної держави.
І велич Б. Хмельницького в тім і
полягає, що він створи в таку могутню
козацьку Українську державу. Без такої держави не можливо було б відродження
української державності вже в новітню історію 1917 року.
Слід також підкреслити, що з початком народного
повстання до приєднання до Москви, Україна жила як самостійна незалежна
держава. Формально козацька держава і підпорядковані їй землі звалися Військом
Запорозьким. В цій державі, що охоплювала всю етнографічну територію України,
гетьман був, по суті справи, государем. Він і сам так на себе дивився і весь
український народ бачив у ньому свого голову, вождя, государя. А Україна мала
того часу всі ознаки і прикмети тогочасної європейської держави.
Політичний устрій створеної Української
козацької держави був досить стрункий і демократичний. Так, жваво функціонували
центральні і місцеві органи влади, насамперед гетьманська влада, загальна та
старшинська рада. Постійно йшов пошук нових форм і методів державотворення і
господарювання. У житті українського суспільства був ґіткий
адміністративно-територіальний поділ, існували герб, прапор, монети козацької
держави. Процес складання української
державності був не простий, але цікаво, що вже в перший рік свого
існування Українська козацька держава одержала міжнародне визнання і мала жваві
дипломатичні відносини з багатьма іноземними державами світу - Європи і Азії.
Що стосується загальної оцінки
козацької держави, то слід підкреслити, що вона була, так би мовити, перш за
все козацькою державою «де-факто», але, на жаль, не була проголошена «де-юре»
Українською державою. Ось чому переговори в Переяславі йшли від імені Війська
запорозького, а не держави України. І це цілком зрозуміло, бо за допомогу з
боку росіян у війні проти польських загарбників Б.Хмельницький вимушений був
визнати верховну владу московського царя над Україною, котра навіть після
приєднання мала всі ознаки автономної держави. Лише декілька десятиліть тому в
конституцій Пилипа Орлика говориться про Україну як самостійну державу. А саме
поняття «національний суверенітет», «національна державність» дала лише Велика
французька буржуазна революція 1789 року.
Таким чином, створена Б.Хмельницьким велика козацька держава була, так би мовити, другим щаблем в історії української державності. З точки зору цивілізаційного підходу, ця держава яка мала ознаки демократичної республіки. Була закономірним явищем нової епохи європейського Відродження, світового Ренесансу.