Экономические науки/15.Государственное регулирование экономики

Ткачук В.О., Чайковська В.П.

Вінницький торговельно-економічний інститут

Можливості соціальної політики держави на сучасному етапі

Протягом періоду проведення демократичних реформ в Україні соціальні проблеми настільки загострилися, що необхідність цілеспрямованих дій на державному рівні для зняття соціальної напруженості одержала беззастережне визнання всіх політиків. Зрозуміло, що реформування економічної системи супроводжується погіршенням умов існування широких верств населення, різким падінням їхнього життєвого рівня і загостренням соціальної і матеріальної нестабільності в суспільстві. Усе це є причиною глибокого розчарування мас, які покладали на реформи великі надії та очікували від них не погіршення, а поліпшення свого життєвого рівня. В результаті хворобливі наслідки економічних реформ ставлять під сумнів успіх реалізації демократичних перетворень.

Питанням соціального захисту як чинника стабілізації життєвого рівня населення присвячені праці Багмета М., Єрмоловської О., Крупника А., Руденко В., Шклярського Ю.

Насамперед необхідно виокремити в системі соціального захисту соціальні витрати, як ефективний інстумент забезпечення соціального добробуту населення. Недооцінці ефективності соціальних витрат протиставляються різні механізми використання ринкових відносин між державою, його бюджетом і установами соціальної сфери при збереженні позаринкового, безкоштовного чи пільгового надання різних соціальних благ і послуг безпосередньо населенню.

При цьому не можна залишати без уваги ті соціальні загрози, що можуть виникнути при неправильній реалізації вищезгаданих підходів. Так, впровадження платності в соціальну сферу може прийняти асоціальні масштаби і форми, обумовивши недоступність тих чи інших соціальних благ і послуг для низько прибуткових шарів населення. Адресність соціальної допомоги може нівеліюватись формалізмом і бюрократизмом. Може виникнути занадто глибокий, не прийнятний для суспільства розрив між якістю соціальних послуг, наданих високоприбутковим групам населення, та якістю соціальних послуг, які спрямовані на мало забезпечені групи .

Кардинальні завдання соціальної політики в глобальному масштабі є відомими та загальновизнаними – підвищення життєвого рівня населення, ліквідація абсолютної бідності, зменшення надмірної майнової диференціації, повноцінне функціонування установ соціальної сфери і т.д. Поточні ж задачі соціальної політики є більш скромними – своєчасна виплата заробітної плати, пенсії і допомоги, поступове подолання розриву між низькими зарплатами і пенсіями і прожитковим мінімумом, поступове наближення до більш реальної оцінки прожиткового мінімуму, "виживання" соціальних установ [3].

Час після початку реформування українського суспільства дозволяє виважено оцінити його позитивні і негативні результати. Як відомо, у цей період соціальна політика формувалася в умовах спроб вирішенням двох задач – перебудови соціально-економічної системи й адаптації до конкурентних вимог глобальної економіки. Такий підхід, що припускав зниження ролі держави в соціально-економічній сфері і проведення приватизації, і визначив характер соціальної політики. Її основним призначенням став соціальний захист, який був здатний пом'якшити соціальні наслідки реформ. Таким чином, проблема розглядалася винятково з погляду оптимізації перерозподілу обмежених ресурсів між соціально уразливими групами.

Соціальна політика, що має перерозподільний характер, припускає відносно автономне існування економічної і соціальної сфер. Така модель представляє соціальну сферу у вигляді надбудови над ринком, а роль і вплив держави визначаються розмірами цієї надбудови. У цьому випадку розходження між “твердою” ліберальною моделлю і “м'якою” соціал-демократичною моделлю проводиться за критерієм розміру "шматка пирога, що перерозподіляється", і, почасти, за способом його перерозподілу. Саме тому виникло розуміння соціальної сфери як витратної, яка відволікає ресурси від інвестування[2]. Соціальні наслідки реформування виявилися важкими тому, що стихійне звільнення ринку не супроводжувалося ні формуванням дієздатної системи соціального захисту, ні послідовною промисловою політикою і політикою зайнятості, що стимулює ефективну реалізацію трудових ресурсів. Наслідком цього став факт виникнення протиріч між високодосвідченою, професійно-кваліфікованою часткою населення та самою державою.

Наростання соціальних проблем сьогодні багато в чому обумовлено недовикористанням трудового потенціалу, його знеціненням і поступовою деградацією. Для періоду реформування стало характерним звуження можливостей ефективної зайнятості.

Паралельно з ростом відкритого і латентного безробіття спостерігався відтік робочої сили з галузей, що забезпечують збереження і розвиток робочої сили, інновації і насичення споживчого ринку [1]. Розширення невиробничої сфери відбувалося за рахунок припливу працівників у торгівлю, державне управління і фінансово-кредитний сектор.

Падіння рівня життя значної частини населення в результаті знецінення трудового потенціалу є найважливішим критерієм соціального неблагополуччя [1]. Однак зведення соціальних витрат реформ до втраченого прибутку закладає методологічну основу для обмеження соціальної політики перерозподілом частини ВВП на користь найменш забезпечених шарів.

У той же час варто звернути увагу і на інші аспекти даної проблеми. Час показав, що руйнування трудового потенціалу обумовлює різке зниження соціальної захищеності населення. Не останню роль у виникненні такої ситуації зіграла непідготовленість процесів приватизації соціальної сфери. Поява платних послуг замість безкоштовних не супроводжувалася відповідним ростом заробітної плати.

Погіршилися можливості і для самореалізації особистості, значно спростилися мотиваційні механізми в сфері праці. Порушення принципу рівності стартових можливостей у зв'язку зі скороченням масштабів і зниженням якості безкоштовної освіти, зниженням доступності охорони здоров'я населення, відчуттям несправедливості призвело до того, що значна частина населення втратила віру в свої сили, себе, а разом з цим – і довіру власної держави.

Спостерігається , що не було враховано те, що запровадження ринкових відносин саме по собі недостатнє для формування нової економіки. Відзначені диспропорції в сфері зайнятості були породжені різними факторами. Насамперед, вони пов’язані з деінституціоналізацією ринку праці, слабістю законодавчої бази, недостатнім розвитком продуктивних сил та наявністю монополістичних неринкових елементів. Представляється, що нормальне функціонування ринку праці можливе сьогодні лише за умови розвинутої інституціональної інфраструктури, що є, по суті, неринковою надбудовою, необхідною, в тому числі, і для підвищення його ефективності.

І все-таки, незважаючи на поліпшення деяких економічних показників, соціальний стан країни продовжує залишатися складним. Відомо, що всі сучасні економіки побудовані на взаємодії ринкових і неринкових секторів. Західні теоретики звертають увагу на те, що породжувана вільним ринком нерівність може негативно впливати на ефективність влади, тому що вона руйнує соціальний капітал. Успіхи індивідуальних підприємців не означають, що суспільство в цілому не розвивалося б більш успішно, якби зруйнований твердою конкуренцією і поляризацією доходів соціальний капітал вдалося зберегти і розвинути. В інформаційному суспільстві рівномірний розподіл соціального капіталу – не менш важливий фактор ефективності державної влади, ніж концентрація фінансового капіталу.

Таким чином, можна зробити висновок, що звільнення ринку при серйозних структурних диспропорціях, монополізації економіки, незрілості громадянського суспільства, відсутності в працівників навичок відстоювання своїх інтересів, заниженому рівні заробітної плати вже на старті реформ призвело до руйнування соціального капіталу, відновлення якого стає все більш проблематичним.

Отже, в умовах сформованої критичної ситуації основні зусилля держави в Україні повинні бути спрямовані на збереження і відновлення нематеріальних складових суспільного багатства. Поки ця задача не буде вирішена, відтік із країни елітних людських ресурсів і фінансового капіталу буде продовжуватися. З цією метою необхідно переглянути як місце соціальної політики в системі державних пріоритетів, так і її загальну концепцію, а отже, пропоновані форми і методи реалізації.

Література:

1. Политические институты на рубеже тысячелетий / Отв. ред. К.Г. Холодковский. – Дубна, ООО «Феникс +», 2001. – С. 404.

2. Володин А.Г. Современные теории модернизации: кризис парадигмы // Политическая наука. – 2003. – № 2. – С. 20.

3. Social Capital Perspectives / Eds. Baron S., Field J., Schuller T. – Oxford: Oxford University Press. – 2000. – P. 65.