Экономические науки/6. Маркетинг и менеджмент

К.е.н. Стеценко О.М., Лобко Т.М.

Дніпропетровський державний аграрний університет, Україна

Форми власності на землю

Земля – унікальний природний ресурс. Вона є середовищем перебування людини, місцем додатка його праці й розгортання виробництва. Основна властивість землі – родючість. Здатність землі забезпечувати відтворення робить її головним засобом виробництва в сільському господарстві. При правильному використанні земля здатна забезпечити розширене відтворення природної родючості, збільшуючи при цьому свою споживчу вартість.

Земельне питання як і раніше залишається одним із самих актуальних у сільському господарстві, починаючи від визначення раціонального розміру землевикористання й закінчуючи формою власності на землю й варіантами розпорядження земельними ділянками.

Важливою складовою відносин власності на землю є визначення форм її прояву. У вітчизняних літературних джерелах є різні погляди щодо форм власності на землю. Деякі автори стверджують: У світі ж є дві форми власності на землю – приватна й державна. В країнах Заходу колективної форми власності немає, отже – в світі не існує аналогів і вирішенню проблем колективної власності на землю.

На всіх стадіях розвитку суспільства відносини до власності, як домінанти економічного ладу, неодноразово перетерплювали зміни, обумовлені прагненням перебороти протиріччя між обмеженістю приваблюваних у виробництво ресурсів і зростаючих потреб людей. У пошуках шляхів підвищення ефективності продуктивних сил суспільство періодично трансформувало форми власності на засоби виробництва й механізми державної участі в керуванні економікою. Центральною ланкою суспільно-економічних відносин завжди виступали відносини земельної власності.

Земля також є базовою субстанцією нерухомості й об'єктом оподатковування. Майнові правовідносини, пов'язані з нерухомістю, визначаються насамперед формами земельної власності.

Характерно, що у світі практично у всіх випадках основний акцент на землю робиться не як на об'єкт власності, а як на об'єкт господарювання. Так, наприклад, у Китаю, де немає приватної власності на землю, оренда є основним ринковим механізмом оптимізації землекористування, і в той же час у Франції із приватною власністю на землю оренда земель займає близько 60% землекористування.

В економічному плані для розгляду форм власності на земельні ділянки скористуємося вже існуючими визначеннями форм власності на будь-які об’єкти. Йдеться про те, що при найбільш узагальненому підході можна виділити: одноосібного суб’єкта власності (окрема людина); певне їх об’єднання (різних рівнів – сім`я, колектив, група людей, держава, суспільство) тощо. Відповідно на високому рівні абстракції пропонуємо виділити такі види власності:

- приватна (особиста, одноосібна). Вона має місце тоді, коли суб’єктом власності є окрема особа (індивід), не залежно від об’єкта власності і як він використовується. Тобто характерними ознаками приватної власності є: об’єкт власності належить індивідууму, який володіє, використовує і розпоряджається ним, виходячи із своїх потреб та інтересів;

Приватна власність на землю обмежує вільний перелив капіталу з інших галузей в сільське господарство, послаблюючи дію міжгалузевої конкуренції, що стримує розвиток виробничих сил в аграрному секторі. Приватна власність на землю не усуває збанкрутіння та диференціацію фермерів, а лише сповільнює цей процес. Крім того, організація сільськогосподарського виробництва потребує від підприємця значного грошового капіталу для придбання землі. Оскільки він повинен бути йому повернутий в вигляді так званих амортизаційних відрахувань, то це як правило веде до росту цін на сільськогосподарську продукцію.

- спільна (сумісна чи колективна) власність. Її суб’єктом є певне об’єднання людей (мінімум двох). Головні її ознаки: не визначається частка майна у спільній власності; асоційований власник не може за власним бажанням привласнити і використовувати в господарській діяльності частку спільного майна; прерогативу власника виконує асоціація власників; результати від використання об’єктів спільної власності розподіляються між співвласниками рівними частками або залежно від трудового внеску в колективні результати; спільна власність забезпечує економічну рівність щодо виробничих ресурсів усіх членів асоціації власників.

В практиці господарювання зустрічається і такий різновид чи форма власності як об'єднання приватних земель для спільного їх використання. Така форма власності не отримала однозначної назви, частіше всього у зв’язку з цим використовуються такі словопоєднання: «приватно-спільна»; «спільно-персоніфікована»; «спільна часткова власність».

Застосовуючи викладені положення щодо власності на земельні ділянки, можна визначити такі форми власності. Приватна власність на землю означає, що в економічному і правовому аспекті такі функції власності як володіння, користування, розпорядження, отримання доходу від власності здійснюються особисто її власником, виходячи з його потреб та інтересів.

Отже, формою виявлення відносин власності на землю є політика, яка визначає систему суспільного і державного устрою, в тому числі земельна політика, основні положення якої закріплені земельним законодавством України. Такими положеннями є різноманітність форм земельної власності, охорона права приватної власності законом. Водночас, земельні відносини, які включають як фундаментальну основу власності на землю, мають об’єктивний характер і є економічними.