Салип Ю.О., Ковалевська Т.М.

Криворізький факультет Запорізького національного університету

Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної мережі та розширення ринків збуту для капіталістичного виробництва. Разом з тим методи запровадження зазначених реформ, економічне життя обох країн обумовлювали довготривале існування пережитків патріархального ладу.

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспільства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кількох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модернізації суспільства.

Основна увага представників різних шкіл української економічної науки пореформеного періоду була зосереджена на питаннях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від західних держав, індустріалізації виробництва тощо.

Українські економісти розглянули процес ринкової еволюції, пов'язаний з переходом від вільної конкуренції до переважно монополістичних тенденцій, визначивши характерці риси й особливості трьох типів ринків: вільно конкурентного, монополізованого та регульованого, а також специфіку процесів ціноутворення для кожного з них. Ринковий тип розвитку передбачав функціонування економіки, що базується на приватній власності на засоби виробництва, активізацію товарно-грошових відносин, вільне ціноутворення, розвиток інститутів приватного підприємництва, діяльність яких забезпечується законодавчими актами.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку радикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держави.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика «соціалістичної» індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Взагалі незбалансоване зростання за роки радвлади було свого роду законом розвитку економіки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті - ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади.

Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень.

Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації послугувала хлібозаготівельна криза 1927-28 р.

Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало 30 % селянських господарств. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулення, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із родинами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія «соціалістичного» очищення села здійснювалася й іншими засобами, наслідком якої є трагедія українського народу, що дістала у світовій історії назву «Голодомор» 1932 - 1933 років.

Українська кооперація виникла наприкінці ХІХ століття, як, власне, й організований новітній політичний рух українства. Разом із українським політикумом і культурою кооперація поборювала тенети утисків та обмежень ще на зорі свого поступу й набула не лише властивого кооперації економічного характеру взагалі, а й національного.

Вітчизняна кооперація народилася із зародженням національно-політичного руху, розквітла в часи його перемоги і втратила свою незалежність разом із втратою її Україною. Українська кооперація ніколи не була державною, проте завжди залишалася державотворчою, державницькою і загальнонародною.

Література:

1. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. - Київ, "Наукова думка”, 1994.

2. Історія економічної думки. Навч.посіб. - К., 1996.

3. Коропецький І.С. Українські економісти 19 століття та західна наука. - К., 1993.

4. Гай-Нижник П. Зародження і занепад української кооперації (кінець ХІХ ст. – 1920 р.) // Київська старовина. – 2003. – №6. – С.87–93.