Автор Григорчук О.А.

Національний університет «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого»

Діяльність органів НКВС на Україні у 1930-1940 рр.

Діяльність НКВС України в другій половині 30-х років призвела до встановлення в республіці режиму політичного тиску та переслідування за політичні злочини.

Однак в кримінальному законодавстві нашого минулого і сучасного нема поняття "політична злочинність". В 1918-1941рр. під ним розумілися контрреволюційні злочини. Жорстка залежність політичних репресій від політичної та ідеологічної кон’юнктури підтверджується динамікою "політичної злочинності" в 30-х роках. Їх антирадянська мотивація, як правило, встановлювалась виходячи з політичних міркувань і лише в окремих випадках вона відображала реальні мотиви особи, що фактично скоїла те чи інше діяння. Значна частина репресованих не чинила ніяких контрреволюційних дій, а лише в тій чи іншій мірі виявляла незгоду з владою. Основна ж маса репресованих не тільки не скоювала ніяких діянь, що тягли за собою кримінальну відповідальність, але й не виявляла свого негативного відношення до властей. Вони попадали під чергову хвилю політичних репресій за планом, "лімітом" чи наказом.

Репресія стала одним з головних методів вирішення політичних і, економічних завдань, широко використовувалась для беззастережного виконання вказівок зверху. В результаті склалась бюрократична централізація апарату з фактичним пануванням єдиноначальності. Неухильно виконуючи настанови партійно-державної верхівки, органи НКВС стали основним знаряддям проведення політики репресій на Україні. Через наділення їх широкими правами та проведення організаційно-структурних реорганізацій окремих підрозділів Наркомату внутрішніх справ, до 1937 року він став добре відлагодженим, оперативно та "ефективно" діючим репресивним механізмом, який дозволяв, прикриваючись законом, розправлятись з будь-якою небажаною особою та перетворювати будь-яке явище чи подію, що кидало найменшу тінь на владу, в контрреволюційний злочин, який підлягав безжальному придушенню.

Діяльність НКВС не виключала застосування кримінальних покарань і в адміністративному порядку. Причому, інститут вислання, що формально проіснував до 1946 року, розширювався та набував дедалі жорстокіших форм. Самими масовими були адміністративні заслання та вислання на поселення куркулів та членів їх сімей. Активна боротьба з куркульством почалась в 1929 році. 2 лютого 1930р. в наказі ОДПУ N44/21 говорилось: "З метою найбільш організованого проведення ліквідації куркульства як класу і рішучого придушення всяких спроб протидії радянській владі по соціалістичній реконструкції сільського господарства - в першу чергу в районах суцільної колективізації - в самий ближчий час куркулю, особливо його багатій і активній контрреволюційній частині, повинен бути нанесений нищівний удар".

Знищення та виселення куркулів було проведено оперативно і з перевиконанням: кількість жертв в цілому по Союзу РСР перевищила 20млн. чоловік. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР в своїй інструкції від 8 травня 1933р. NП-6028 констатували: "Ми вже не відчуваємо потреби в масових репресіях, що зачіпали, як відомо, не тільки куркулів, але й одноосібників і частину колгоспників".

Зрозуміло, що форсоване проведення такої масштабної кампанії виселення не обійшлося без порушень загальнолюдських та процесуальних норм, які визнавались і керівництвом ДПУ УРСР. В результаті перевірки стану слідчої роботи в органах ДПУ, проведеної лише в 1931-1932 роках, були виявлені досить серйозні недоліки: факти порушення соціалістичної законності; низька якість слідства, порушення порядку та термінів ведення слідства; відсутність інколи в слідчих матеріалах даних про характер злочинних дій заарештованих; факти протизаконного відношення до заарештованих .

Ще одним приводом для застосування незаконних методів слідства була висунута Генеральним прокурором СРСР Вишинським теорія, згідно з якою головним і вирішальним доказом по справам про державні злочини є визнання звинуваченим своєї вини. На таке положення було зроблено акцент і в Кримінально-процесуальному кодексі УРСР, де ст.262 проголошувала, що у випадку згоди підсудного з обставинами, викладеними в звинувачувальному висновку, суду надається право не проводити подальшого судового слідства і відразу переходити до заслуховування дебатів сторін і останнього слова підсудного. А після того, як від участі у судовому засіданні були усунуті прокурор та адвокат, воно спростилось ще більше.

Надто негативну роль в діяльності НКВС відіграли позасудові органи, що створювались як в системі самого наркомату, так і шляхом входження його співробітників до складу таких органів на місцевому рівні. Причому випадки винесення вироків в позасудовому порядку значною мірою перевищували судову практику. Так, із загальної кількості смертних вироків (681692), винесених в цілому по Союзу РСР в 1937-1938рр., 92% припадає на позасудові органи.

Іншим аспектом діяльності НКВС була його практика законотворчості, коли джерелами кримінального права в порушення Конституції ставали відомчі акти ОДПУ-НКВС. І якщо в галузі кримінального права вони лише розвивали та доповнювали в сторону розширення вже існуючі норми, то в галузі пенітенціарної політики вони були майже єдиним джерелом, згідно з якими діяла вся система виконання покарань в країні.

1937-1938 роки були піком репресивної діяльності карального апарату держави, зокрема НКВС. Кількість смертних вироків за 1937-1938 роки склала 82,4% від усіх офіціально винесених в 1918-1958рр. Красномовно свідчать про масштабність, тотальність та психоз кампанії по винищенню ворогів народу, документи про планову організацію масових репресій в 1937-1938 роках. На підставі рішення ЦК ВКП(б) від 2 червня 1937р. про боротьбу з ворогами народу було видано наказ наркома внутрішніх справ СРСР Єжова N00447 від 30 липня 1937р. про репресування 268 950 чоловік, в тому числі про знищення - 75 950 (перша категорія), направлення до таборів та тюрем - 193 000 чоловік (друга категорія). План був розписаний по республікам, краям та областям. Але місцеві керівники, змагаючись один з одним, просили збільшити "ліміти" по першій та другій категорії на десятки тисяч чоловік. Крім попереднього плану, зустрічних планів з місць, ЦК ВКП(б) прийняв додатковий план на 57200 чоловік другої категорії і 48000 - першої. І це ще не все. Ініціатива місцевих партійних та радянських лідерів була безмежною.

Розправа була призупинена лише 17 листопада 1938р. з ліквідацією "трійок" та звинуваченням НКВС і Прокуратури у зловживаннях та спробі вийти з-під партійного контролю. Центральні владні структури позбавились таким чином від багатьох свідків-співучасників, в деякій мірі виправдали себе.

В 1939 році кількість зареєстрованих репресій знизилась майже в 20 разів. Однак в 1940 році репресії збільшились, а в наступному році – збільшились у порівнянні з 1939р. більш ніж в 4 рази.

Загальна кількість репресованих в Україні в другій половині 30-х років визначається в 5 млн. чоловік. З них 2-2,5 мільйони були запроторено до в’язниць і таборів на термін від 25 років і менше, а 350-400 тисяч загинули .

Підсумувавши можна зазначити, що репресивно-каральна діяльність Народного комісаріату внутрішніх справ України була основою його функціонування в другій половині 30-х років, однак, важливим аспектом існування НКВС в цей період залишалося й виконання завдань по боротьбі з загально-кримінальною злочинністю, охороні правопорядку в республіці, підвищенню мобілізаційної готовності військ та обороноздатності країни. Використовуючи досвід боротьби з різними видами злочинів, НКВС УРСР виділив в своїй структурі спеціалізовані служби, що застосовували особливі форми та методи діяльності виходячи з принципу поділу злочинних діянь за видами. Наслідком заходів, проведених НКВС УРСР в напрямку організаційно-структурного удосконалення підрозділів міліції, нормативно-правового забезпечення їх діяльності, впровадження наукових методів розкриття злочинів, стало зменшення рівня кримінальної злочинності в республіці в 1939р. у порівнянні з 1933р. майже вдвічі.

Література:

1. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: Теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х., 1996.

2. Бугай М. Депортації населення з України (30-50-ті роки) // Український історичний журнал. – 1990. – №10-11.

3. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. - К., 1999. – Т.2: 1926-1945рр.

4. Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник. – М.: Звенья, 1999.