Гаркавенко Н.В.

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ В СЛІДЧІЙ ПРАКТИЦІ

У зв¢язку з нестабільністю політичної та економічної системи, в Україні скоюється велика кількість злочинів і не всі, на жаль, вдається розкрити. Тому професійна практика, як показують дослідження, на сьогоднішній день вимагає більш чіткого удосконалення спілкування між слідчим і підсудним та слідчим і свідком. При спілкуванні з останніми виникає потреба слідчого у вмінні виявляти і вдосконалювати психологічні особливості ділового спілкування в професійній діяльності для отримання правдивих показань, що у свою чергу призводять до ефективної роботи під час допиту.

Спілкування – це процес встановлення і розвитку контактів між людьми породжуючий їх потребами в сумісній діяльності. Спілкування включає в себе: обмін інформацією між суб’єктами діяльності, співробітниками в групах та організаціях, а також між групами; вироблення сумісної стратегії діяльності, в яку включені суб’єкти спілкування; сприйняття і розуміння людьми один одного в процесі вирішення сумісних завдань.

Іноді проявляється тенденція до тотожності понять «спілкування», «асоціативні відносини», «міжособистісні відносини». Однак ці поняття, будучи взаємопов’язаними, не є тотожними, оскільки мають свою специфіку. Поняття «спілкування» має більш широке значення. Спілкування об’єктивно породжується сумісною життєдіяльністю людей в системах їх зовнішніх відносин з соціальним середовищем і внутрішньо групових міжособистісних стосунків.

Спілкування об’єктивно породжується сумісною життєдіяльністю людей в системах їх зовнішніх відносин з соціальним середовищем і внутрішньо групових міжособистісних відносин. Соціальні відносини проявляються в спілкуванні людей не як особистостей, а як представників соціальних класів (відносини роботодавця і робітника), економічних структур (продавець і покупець товару), ієрархічних формальних організацій (обласні і районні відділи правоохоронних органів) і т.п.

Актуальність проблеми визначається завданнями оптимізації процесу спілкування слідчих у професійній діяльності в умовах розв¢язання різноманітних проблем, ситуацій, діянь.

Надзвичайно велике і важливе місце в показаннях належить інформації, що надається свідком в результаті спілкування зі слідчим. Правильність сприймання такого матеріалу сильно залежить від мови свідка, його спроможності правильно розуміти сказане або написане. Усна розмова у порівнянні з письмовою може містити додаткову інформацію. Тон, інтонаційні зміни і акценти, а також міміка і пантоміміка людини, яка говорить, дозволяють точніше зрозуміти сказане. Однак і усна промова часто припускає різноманітне тлумачення [2, с.39]. Цим пояснюється можливість викривлення в показаннях «зі слів».

У зв'язку з тим, що під час сприймання увага концентрується на сенсі того, що відбувається, а чуттєва основа, як правило, відходить на задній план, свідок при відтворенні події часто згадує лише значення її, а вхідні дані залишаються в глибині його пам'яті. Із того, що свідок пам'ятає, він далеко не все відтворює на допиті, вважаючи, що для освітлення поставленого питання достатньо лише повідомити свій висновок, розказати про сенс сприйнятого. Значну частину інформації він не передає, вважаючи її не суттєвою. Тому завжди слід стимулювати свідка до вичерпного відтворення всього, що може відноситись до події, яка розслідується, або мати значення для перевірки і оцінки показань.

З метою контролю, виявлення наявної інформації і полегшення забутих фактів виникає необхідність прослідкувати весь процес утворення понять, суджень і умовиводів свідка до їх витоків, домагатися, щоб свідок відновив у своїй пам'яті і описав первинні образи людей, речей, подій і по можливості текстуально відтворив зміст і конкретні форми усної промови і письмових документів.

Теоретичний аналіз проблеми дослідження дозволив висунути таке основне припущення: нерідко емоції, що зазнаються свідком у зв'язку з допитом, негативно впливають на його пам'ять і заважають згадати факти, які в іншій обстановці відтворюються без особливих зусиль. Тому, по-перше, вся обстановка, в якій іде слідство, повинна бути так організована, щоб по можливості свідок не хвилювався. По-друге, якщо є підстави думати, що хвилювання завадило свідку згадати будь-що істотне, бажано через деякий час провести повторне опитування.

Обстановка, в якій протікає опитування, впливає і на якість словесного оформлення показань свідків. Образи і уявлення, які збереглися в пам'яті, служать немов би сирим матеріалом для відтворення. В ході формулювання певної думки цей матеріал розвивається, усвідомлюється і трансформується у словесну форму.

Точність передачі інформації залежить від того, наскільки добре володіє свідок усною і письмовою мовою, від багатства його мови, спроможності правильно висловлювати свої думки. Але навіть при високій культурі мови нерідко спостерігається значна різниця між тим, що думав свідок, і тим, що він сказав. Викривлення можуть бути результатом прискореного темпу розповіді (помилки, застереження) або ускладнень в підборі слів, особливо у випадках трудності пригадування або слабкого розуміння свідком предмету допиту, а також при дачі показань на нерідній мові. Тому темпи ведення допиту не повинні заважати свідку поступово викладати свої думки. Словесне оформлення, окрім змісту інформації, включає в себе оцінку допитуваним точності і вірогідності своїх показань. Впевненість або невпевненість у правильності повідомленого свідок висловлює словами «очевидно», «смутно пригадую», «здається», «ясно пам'ятаю»[5, с.66]. Ці мовні відтінки можуть свідчити про можливість помилок, про більший або менший ступінь точності показань, що повинно враховуватися при визначенні меж їхньої перевірки.

Треба, однак, мати на увазі, що суб'єктивне відношення свідка до повідомлюваної інформації далеко не завжди відповідає дійсному положенню речей і дуже часто визначається властивостями його особистості (самовпевненість, невпевненість і т.д.).

Важливими питаннями даного процесу як у вітчизняній так і в зарубіжній літературі займалися: С. Бертта, А.Р. Ратинов, П. Хорошевський, К.Ступпін та ін. Вони стверджували, що запаси знань і життєвих спостережень не являють собою хаотичного нагромадження. При сприйманні вони пов'язуються нитями асоціацій, і ці зв'язки вільно або мимоволі використовуються при відтворенні. Теорією і практикою розроблені спеціальні прийоми надання допомоги допитуваному в пригадуванні забутих фактів. Вони полягають в перестановці питань і словесних описах, що активізують у свідка асоціативні зв'язки, застосуванні на допиті планів, схем, малюнків, фотознімків, моделей і макетів, а також поданні свідку різноманітних об'єктів з розрахунку на пробудження асоціацій і пожвавлення пам'яті. З цією ж метою з участю свідка можуть проводитися і спеціальні слідчі дії (огляд речовинних доказів або місця пригоди, вихід на місце, подання на впізнання та ін.).

Однак допомога свідку в пригадуванні забутих фактів не повинна містити жодних елементів навіювання. В педагогічній практиці для пожвавлення пам'яті учня використовуються підказки, навідні запитання та ін. А в слідчій та судовій практиці ці засоби неприйнятні, бо на відміну від педагога, що заздалегідь знає, яка відповідь є правильною, слідчий найчастіше не володіє такими точними даними і завжди ризикує навіяти свідку невірну відповідь.

Слід відзначити, що викривлення інформації під впливом навіювання може відбутися і на ранніх стадіях формування показань, при виявленні сенсу сприйнятого і в результаті впливу додаткової інформації (наприклад, чуток або газетних повідомлень, впливу зацікавлених осіб, спілкування з іншими свідками і т. ін.).

Але особливо велика небезпека навіювання при допиті. Небезпека навіювання тим більша, чим більш фрагментарним і неповним було сприймання, чим більше прогалин в пам'яті допитуваного, чим слабші його спогади, чим доступніший свідок для сторонніх впливів, в силу індивідуальних особливостей особистості або несприятливої обстановки допиту.

Правильно або неправильно розтлумачені репліки, зауваження, жести, інтонації і вираження особи слідчого (схвалення або невдоволення, розчарування або недовіра) діють на сумлінного свідка і нерідко збуджують до певної відповіді, що представляється йому найбільш бажаною для слідчого. А при допиті зацікавленого свідка це може викликати і зворотню реакцію.

Польський криміналіст П. Хорошевський справедливо відзначає, що нерідко самий факт допиту викликає у свідка «тенденцію дати конкретну інформацію» навіть тоді, коли ближче всього до істини було б заявити «не знаю»[4, с.41].

Інколи і наполегливість, з якої в ході слідства вертаються до з'ясування якої-небудь обставини, навіює свідку думку про те, що його показання не задовольняють слідчого і від нього вимагається якесь інше висвітлення подій. Для запобігання такому тлумаченню, причина порушення повторних питань, як правило, повинна пояснюватися свідку.

Нарешті, навіюючий вплив можуть створювати питання, які наводять свідка на певну відповідь. Закон прямо вказує на їхню неприпустимість. Так, невинне на перший погляд питання «В який час ви зустріли обвинуваченого?» прийме характер явної підказки, якщо свідок про таку зустріч нічого не говорив [5, с.56]. Отже, при порушенні питань необхідно враховувати не тільки їхній зміст і формулювання, але і співвідношення їх з тією інформацією, що до цього була відтворена свідком.

Основною з точки зору навіювання є і “словесна оболонка” питання. Зарубіжні дослідження в цій області показують, що так звана об'єктивна форма питання («Чи був в даному місці N?», за умови, що його там не було) породжує більшу кількість помилок, ніж суб'єктивна (Чи бачили ви там N?), а негативна конструкція питання («Чи не було там N?») діє більш навіюючи, ніж позитивна («Чи був чи там N?») [4, с.38]. В будь-яких випадках питання повинно бути сформульоване і поставлене так, щоб свідок не зміг витягти жодної інформації для своєї відповіді і змушений був звертатися тільки до своєї пам'яті. Лише після того, як свідок вичерпав це джерело, йому можуть бути повідомлені додаткові дані (наприклад, подані якісь предмети або документи, перераховані якісь поняття, запропоновані якісь показання і т. п.), якщо це необхідно для усунення протиріч або просвітлення пам'яті.

Однак і тут для запобігання підказці по можливості подається не один, а декілька об'єктів, перераховується декілька понять, здатних пригадати забуте, пропонується частина документа з тим, щоб наступне показання було вільним від певного навіювання. Іншими словами, будь-яке питання повинно стимулювати свідка до «вільної розповіді», але, на відміну від первісного викладення всього, що йому відомо по справі, він повинен освітлювати тільки одну або декілька обставин.

Ефективність цього положення підтверджується результатами численних експериментів, проведених з метою порівняльного дослідження переваг і недоліків основних форм отримання показань: вільної розповіді, прямого і перехресного допиту. Здавалося б, детальне дослідження проблеми навіювання повинно було призвести до висновку про категоричну неприпустимість таких прийомів допиту, які хоча б найменшою мірою здійснювали навіюючий вплив на свідка. Однак деякі психологи, декларуючи на словах необхідність всіляко уникати навіювання, тут же висловлюють рекомендації, які по суті зводять нанівець раніше зроблені правильні висновки.

В зарубіжній літературі широко розповсюджені погляди про те, що цілком обійтися без навідних запитань неможливо. Так, на думку С. Бертта, навідне запитання припустимо після відповіді на нейтральну форму питання для перевірки твердості показань. Інші автори вважають, що навідні запитання допустимі на повторних допитах [4, с.43].

Отже, невідповідність таких рекомендацій очевидна. Яка б не була мета навідних запитань, всі вони приховують серйозну загрозу викривлення істини, небезпеку того, що свідок дасть показання про деталі і подробиці, яких він в дійсності не спостерігав. На свідків, налаштованих не приязно по відношенню до слідчого, навідні запитання можуть виявляти і протилежний вплив, збуджувати психічне явище негативізму, що висловлюється в прагненні негативно реагувати на поставлене питання, стверджувати протилежне.

Тому потрібно проявляти особливу обережність під час допиту і вміти виявляти психологічні особливості ділового спілкування в слідчій практиці для отримання правдивих показань, що призводять до ефективної роботи, особливо під час допиту неповнолітніх.

Література:

1.Андрєєва Г.М. Социальная психология / Г.М.Андреева. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 378 с.

2. Арват Ф.С. Культура спілкування / Ф.С.Арват. – К.: Наука, 1997. – 184 с.

3.Ратинов А.Р. Судебная психология / А.Р. Ратинов. – К., 1993.

4.Особенности юридического общения \ С.А. Горин. – М.: Асп-Пресс, 2001. – 386с.

5.Жуков Ю.М. Ефективность делового общения / Ю.М. Жуков. – М.: Знание, 1988. – 64 с.