Економічні науки/ Економічна теорія

К.е.н. Набатова О.О.

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», Україна

Напрямки та особливості соціально-інноваційної діяльності економічних суб’єктів в Україні

Попри двадцять років реформування господарської системи України стратегічна мета ринкових перетворень – забезпечення соціально-економічної конкурентоспроможності країни – не досягнута. У зв’язку з цим залишається дуже гострою потреба у подальшій соціально-економічній трансформації українського суспільства. Рушійною силою цього процесу повинна стати соціально-інноваційна діяльність різних верств населення, причому не тільки і не стільки правлячої еліти, але й представників масових суспільних груп. Становлення України як повноцінного суб’єкта світового господарства неможливе без реалізації суспільством своєї ролі суб’єкта та ініціатора розвитку. Найвищу "додану вартість" країні сьогодні надає саме суспільство нового типу – складне за структурою, але консолідоване спільними цілями, здатне до різних форм самоорганізації, що працюють на майбутнє [1, с. 9].

Соціально-інноваційна діяльність знаходиться у центрі уваги кількох суспільних дисциплін: економіки, соціології, правознавства. Проте у більшості випадків предметом аналізу виступають не макрохарактеристики цієї діяльності, а особливості і механізми її окремих елементів. Оскільки ж трансформація суспільства – це цілісний процес, суб’єктом якого є суспільство в цілому, то існує необхідність макроекономічного дослідження соціально-інноваційної діяльності з точки зору її змісту, структури, напрямків та ефективності. Отже, метою роботи є розкриття змісту поняття «соціально-інноваційна діяльність», виділення її видів і напрямків, з’ясування її особливостей у трансформаційній економіці.

Під соціально-інноваційною діяльністю розуміються дії економічних суб’єктів, що мають явно інноваційний характер, відхиляються від інституційних традицій. Її результатами стають нові типи робочих місць, статусів, зміни умов життєдіяльності (зайнятості, споживання, освіти) масових груп. Поняття соціально-інноваційної діяльності не зводиться лише до реформаторської діяльності еліт – цілеспрямованого інституційного впливу на хід трансформаційного процесу. Соціально-інноваційна діяльність передбачає, насамперед, стихійну масову інноваційну активність суб’єктів мікрорівня, які, здійснюючи прагматичні дії з реалізації приватних інтересів, апробуючи нові моделі соціально-економічної поведінки, несвідомо приймають участь у трансформації суспільних інститутів, соціально-економічної структури та, найголовніше, соціокультурних характеристик суспільства – стратегічного об’єкту реформ, що практично не піддається прямому впливу еліт.

Основними напрямками соціально-інноваційної діяльності є:

Ø підприємництво. Теоретики підприємництва акцентують увагу на таких його властивостях: створення цінності шляхом переміщення економічних ресурсів до більш продуктивної сфери (Ж.Б. Сей); «творче руйнування» як перетворююча діяльність (Й. Шумпетер); пошук змін (у технологіях, споживчих перевагах, соціальних нормах тощо) і використання можливостей (П. Друкер); «гонитва за можливостями без врахування ресурсів, якими володієш у даний момент», здатність підприємців, на відміну від менеджерів-адміністраторів, знайти і мобілізувати додаткові ресурси інших для досягнення власних цілей (Г. Стівенсон). Таким чином, виконуючи роль новаторів і каталізаторів економічного розвитку, підприємці здатні змінювати соціально-економічні практики, і тому їх діяльність має соціально-інноваційний характер;

Ø апробація нових форм організації освіти, науки, охорони здоров’я, соціального захисту, захисту довкілля тощо;

Ø діяльність вчених, журналістів, працівників культури, що пов’язана з оновленням ідеології і культури (осмислення суспільних процесів, підтримка і пропаганда нових цінностей, формування компетентної суспільної думки);

Ø апробація нових форм самоорганізації, створення і розвиток структур громадянського суспільства як осередків самодіяльної соціальної активності, що не потребує зовнішнього стимулювання.

Соціально-інноваційна діяльність економічних суб’єктів в Україні має такі особливості:

- переважно нелегітимний та контрсоціальний характер. Низький рівень інституціоналізації господарської системи створює суттєві перешкоди для легітимної соціально-інноваційної діяльності. Намагаючись подолати надзвичайну невизначеність, суб’єкти виявляють і використовують ресурси, розмиваючи при цьому критерії легального і нелегального. Основний потік інноваційної діяльності, не обтяжений ні правовими, ні моральними нормами, спрямовується не на економічний розвиток, а на хижацьке збагачення шляхом розграбування національного багатства. Спроби держави подолати таку контрсоціальну інноваційну активність не тільки не приносять результату, але й викликають ще більше різноманіття соціально-патологічного інноваційного процесу. Крім того, «еліта» і субелітний прошарок, які є тією невеликою частиною суспільства, що виграла від радикальних реформ і залишається бенефіціарієм від сучасного стану економіки (демодернізації, гіпертрофованої залежності держави від експорту продукції низького ступеня переробки, збереженні інерційного типу розвитку) та володіє достатніми ресурсами, не тільки не мають мотивації до інноваційної активності, але й перетворюють трансформацію на окремі часткові реформи, обмежують зміст соціальних інновацій маніпуляцією свідомості або кримінальними схемами;

- низький рівень забезпеченості необхідними ресурсами. В умовах соціальної деструкції, суспільних криз відбувається масова низхідна мобільність багатьох соціальних груп, і формується майже плоский стратифікаційний профіль [2, с. 351]. Ці групи, не маючи достатніх ресурсів, позбавлені можливості свідомо і конструктивно брати участь у перетвореннях. Їх інноваційна енергія вимушено витрачається на вирішення не стратегічних суспільних завдань, а суто приватних проблем, пов’язаних з виживанням. Взагалі в Україні представники жодного соціального класу так і не стали авангардом суспільних змін. Наше суспільство, незважаючи на величезну нерівність і протистояння багатих і бідних, недостатньо структуроване. Відсутність чітко виражених інтересів, мотивів їх захищати, обумовлює нестачу соціальної енергії для інноваційної активності, зниження потенціалу спільних дій, розширення можливостей для маніпуляцій;

- відсутність вмотивованих і маючих достатній інноваційний потенціал суб’єктів. Такими суб’єктами мали би стати громадянське суспільство, держава і національний бізнес. Проте рівень громадянської активності в Україні (незважаючи на сприятливі умови – високий рівень освіти, урбанізації, розвинуті комунікаційні системи) значно нижчий, ніж у західних країнах. Тому слабкість громадянського суспільства заважає розгортанню цього напрямку соціально-інноваційної діяльності. Зі свого боку держава, яка б мала стати ефективним інноватором, регулятором, що спрямовує інноваційні процеси у конструктивний вектор, сприяє зростанню інноваційного потенціалу суспільства, розширенню соціальної бази перетворень, обрала шлях авторитарної модернізації на основі соціальної мобілізації, за якого суспільство розглядається виключно як об’єкт впливу, дешевий і відновлювальний ресурс [3]. Що стосується національного бізнесу, то він, маючи необхідні ресурси і мотивацію до соціально-інноваційної діяльності, характеризується недостатньою легітимаційною основою цієї діяльності, механізми його впливу залишаються архаїчними – дикий лобізм, тінізація, "кришування" тощо;

- концентрація інноваційних ресурсів і процесів. Концентрація інноваційного потенціалу у досить вузькому сегменті суспільства відбувається спонтанно, разом із концентрацією економічного капіталу, оскільки різні форми капіталу мають взаємно кумулятивний вплив: більший економічний капітал дозволяє накопичувати більший культурний капітал, складовою якого і є інноваційний потенціал. Така концентрація є безперспективною як з точки зору безпосередньо реалізації інновацій, так і з огляду на безліч небажаних побічних ефектів (політичних, соціально-структурних, криміногенних тощо).

Таким чином, ефективна і легітимна соціально-інноваційна діяльність, що змінює домінуючі моделі соціально-економічної поведінки та умови життєдіяльності масових суспільних груп, є рушійною силою трансформації господарської системи. Чинниками, що негативно вливають на масштаби і характер соціально-інноваційної діяльності в Україні, є: незавершена, суперечлива і переважно нелегітимна інституціоналізація господарської системи; деформована, майже плоска соціально-економічна структура суспільства; високий рівень апатії населення, відсутність суб’єктності і громадянської культури, численні маніпуляції суспільною свідомістю. У зв’язку з цим ні в еліті, ні в інших верствах населення немає тих креативних сил, що вкрай зацікавлені у крупних, насамперед, макросоціальних інноваціях і здатні стати соціальною базою і дієвим суб’єктом інноваційного типу розвитку.

Українське суспільство потребує зміни стратегії модернізації, по-перше, з мобілізаційної на інноваційну, коли «головним інструментом модернізації стає не мобілізація державою бізнесу та суспільства, а мотивація стати повноцінними агентами розвитку, партнерами держави, консолідація новаторських імпульсів різних економічних суб’єктів в єдину загальнонаціональну хвилю модернізації» [1, с. 6]; по-друге, зі стратегії концентрації інноваційних ресурсів на стратегію вирівнювання інноваційних потенціалів у територіальному, галузевому і, особливо, соціально-структурному вимірі, коли до інноваційної діяльності залучається максимальна кількість представників активних соціальних груп шляхом відкриття ліфтів вертикальної мобільності.

Література:

1. Національна стратегія розвитку «Україна-2015» [Електрон. ресурс] – Режим доступу: http://uf.org.ua/books/4313166_Strateg%20nov-ost%20230109.pdf.

2. Сорокин П. Социальная и культурная мобильность [Текст] / П. Сорокин // Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992. – 514 с.

3. Окара, А. Н. Новая идея для новой Украины [Электрон. ресурс] // День. – 2010. – № 98, 102. – Режим доступа : http://www.day.kiev.ua/299529.