Історія/2. Історія науки і техніки

Д.і.н. Клапчук В.М.

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Україна

Промисловість Галичини

другої половини XIX – першої третини XX ст.

Економіка Галичини увійшла в новітню добу із значними пережитками кріпосницьких відносин. Реформи 1848 і 1867 рр. не знищили земельної аристократичної олігархії, не підірвали економічних і політичних позицій великих землевласників. Скасування повинностей не тільки не завдало їм матеріальної шкоди, а й надало певних вигод. За панщину, що вимагала застосування засобів насильства над селянами, вони дістали викупні платежі, щорічне одержання яких гарантувалося урядом. Це й було реальною грошовою владою над суспільством. Пов’язаний з так званим первісним нагромадженням капіталу, процес становлення капіталістичних відносин, крім зосередження у не багатьох руках необхідних для створення великих підприємств грошових багатств, вимагав великої кількості юридично вільних людей, позбавлених засобів виробництва та існування, і тому змушених найматися працювати у власників. Отож, відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва, яке почалося ще до середини XIX ст. шляхом розорення селянських господарств і ремісничих майстерень, посилилося. На процесі первісного нагромадження капіталу позначилися загальні умови економічного і політичного розвитку капіталістичної Європи, особливості соціально-економічних умов, що склалися в краї, монархіях Габсбургів та Романових, специфічне становище Гуцульщини у системі світового капіталістичного господарства [2, с. 142].

У 1850–1860-х рр. в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, в основі якого було завершення промислової революції – остаточне утвердження фабрично-заводської організації і створення відповідної їй розгалуженої інфраструктури. В рамках міжнародного поділу праці, що формувався і вимагав збільшення поставок сировини і продовольства із східноєвропейських країн індустріальному Заходу, відкрилися перспективи деякого прискорення модернізації економіки країн Центральної і Східної Європи. На початку 1870-х рр. в основному завершився промисловий переворот в Австро-Угорській імперії. Складовою його частиною, яка мала особливий вплив на формування загальноімперського ринку і економічний розвиток всіх областей імперії, було створення мережі залізниць. У 1860–1870-х рр. у Галичині з’явилося залізничне сполучення. Поступово вводилися в дію нові залізничні магістралі, а на початку XX ст. мережа залізниць прийняла сучасний вигляд і подальше її розширення припинилося. Густота залізниць була достатньою для забезпечення воєнно-стратегічних планів імперії й експлуатації іноземним капіталом природних багатств краю. До речі, за сприяння залізниці у горах закладалися відпочинкові заклади [1, с. 374–375].

Залізничне будівництво, розвиток індустрії опосередковано сприяли розвитку основних галузей господарства Галичини – лісопиляння та видобування будівельних матеріалів, проте, здешевивши в декілька разів транспортні витрати, зробили цей край легко доступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості. Тепер економіка краю могла розвиватися лише в тій мірі й у тих напрямках, які диктувала їй економіка монархії. Гуцульщина була приречена залишатися її аграрно-сировинним придатком, не бути серйозним конкурентом для економіки західних її провінцій. На це спрямовувалася вся внутрішня і зовнішня політика керівних кіл Австро-Угорщини, які стали на сторожі інтересів австрійського капіталу. На розвитку краю не могло не позначитися скасування кріпосного права внаслідок революцій 1848 р. Австрійська монархія вступила у другу половину XIX ст. в стані внутрішньої кризи, яку ще більше поглибила поразка у війні з Прусією 1866 р. Австрійський уряд 1867 р. погодився на перетворення Австрійської монархії на двоєдину державу Австро-Угорщину з єдиним монархом і трьома ключовими міністерствами (іноземних справ, фінансовим та військовим), але окремими парламентами та урядами. Таким чином, Галичина потрапила під австрійський патронат. Встановлення буржуазних за суттю і конституційних за формою порядків відкрило простір для розвитку капіталістичного виробництва. Важливою подією було надання певної внутрішньої автономії Галичині та Буковині. В Галичині це здійснено шляхом прийнятих у 1867–1871 рр. заходів з розширення компетенції місцевої влади і Галицького крайового сейму (1861–1918 рр.), запровадження поділу на повіти тощо. При цьому, однак, австрійські урядовці відкрито надавали привілеї полякам. Польській шляхті передали практично всю повноту влади, що дозволило їй дискримінувати і переслідувати українське населення в усіх галузях економічного, політичного і культурного життя. Австро-Угорщина отримала в особі польської шляхти союзника і опору на північно-східних окраїнах держави, а також в місцевих і австрійських справах. Інкорпоровані Австро-Угорщиною землі не було об’єднано в одну автономну провінцію – вони залишилися розділеними на окремі адміністративно-територіальні одиниці разом з польськими, румунськими і угорськими національними землями. Впродовж другої половини XIX і на початку XX ст. відбувся великий поступ економіки Західної Європи, що впливало і на соціально-економічний стан Галичини [2, с. 143–144].

Світова війна та російська окупація ослабили розвиток українського життя в Галичині; українці стали на боці Австро-Угорщини (організація Українських Січо­вих Стрільців) і за це частину їх було вивезено до Си­біру і Талєргофу, частину знищено, а, відтак, край передано до Польщі (1916). Однак, доки це було введено в справу, розпочалася рево­люція в Росії (1917), а з нею повстала Укра­їнська Народна Республіка. Для Галичини мало це, як наслідок, визнання в Берестейському договорі права на автономію, а з занепадом Австро-Угорщини – проголошення Західно-Української Народної Республіки 1 листопада 1918 р. у Львові та в Схід­ній Галичині, а 3 січня 1919 р. – об’єднання з Українською Народною Республікою. Внаслідок цього розпочалася українсько-поль­ська війна, що закінчилася переходом Га­лицької армії за Збруч. Держави Антанти актом Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 р. право на Галичину закрі­пили за Польщею. Край розділено на три польські воєводства: Львів­ське, Тернопільське і Станиславівське, а ухвалений польським сеймом статут про автономію так і не ввійшов у життя.

Населення трьох воєводств Галичини (площею 61670 км2) за переписом 1921 р. складало 5,48 млн осіб, однак, якщо вважати, що 7 тис. км2 і 705 тис. осіб мешкали у тих частинах, що лежали поза ме­жами україномовної Галичини (без Лемківщини 54700 км2), то на просторі історичної Галичини було 4,8 млн жителів, з яких 2,93 млн греко-католиків, 1,275 млн римо-католиків, 578 тис. іудеїв і 17 тис. осіб інших віросповідань та атеїстів. У національному відношенні було 2,615 млн українців, 1,835 млн поляків, 315 тис. євреїв і 35 тис. представників інших націй і народностей. Середня густота населення складала 87 осіб/км2, при чому дуже густо (95–153 осіб/км2) були заселені, крім повітів із великими містами (Станиславів, Коломия, Перемишль, Тернопіль), повіти на південному Розточчі (Бібрка, Мостиська), Покутті (Снятин, Городенка, Товмач) і південному Поділлі (Бучач, Борщів), зате рідко – гуцульські й бойківські повіти (40 осіб/км2). Міст із на­селенням понад 25 тис. осіб було сім і жило в них 421 тис. мешканців (в тому числі Львів – 220 тис.) [3, с. 715].

Галичина тих часів була сільськогоспо­дарським регіоном. З хліборобства та лісового господарства існувало 76,5 % населення, видобувної промисловості та промислів – 7,7 %, торгівлі та дорожнього господарства – 7,5 %. Щодо українців, то серед них було до 90 % сільгоспвиробників. Орна земля займала 47,7 % (найбіль­ше на Поділлі – 63,3 %), луки та пасовиська – 20,8 %, ліси – 29,0 %, невжитки – 5,2 %. У Карпатах і в передгір’ях найбільші площі були зайняті лісами (34,9 %), луками та пасовищами (28,7 %). З усіх лісів 17,1 % належали державі, 44,1 % – знаходилися у руках вели­ких землевласників. Ліси Галичини активно розроблялися й щорічно з краю вивозилося по­над 1 млн м3 деревини. Це давало заробітки населенню, однак приносило й значні збитки (повені, зсуви). Поділ зе­мельної власності в Галичині був пережитком феодально-шляхетської доби. Понад половину землі перебувало у руках 4330 великих власни­ків, решта – в 878,7 тис. дрібних госпо­дарств, з яких 260,53 тис. не мало навіть одного гектару землі, 93 тис. мало 5–20 га, 3,7 тис. – 20–50 га. Як наслідок – населення не могло вижити з землі. Парцеляція великої власності справи не покращила, оскільки на розпарцельовані землі поставлено немісцевих користувачів: у 1825–1912 рр. з розпарцельованих 275680 га земель в українські руки перейшло лише 38 тис. га. Ще менше дісталося українським селянам за польської влади. Завдяки цьому поділові земельної власності сільське господарство було на низькому рівні. З 1 га збирали низькі врожаї: 9,7 ц пшениці, 10,1 – жита, 10,4 – ячменю, 125 – картоплі, тобто на 30–50 % менше, ніж на Познанщині. Щороку зменшувалися площі під основними зерновими культурами (у 1911–1928 рр. – на 10,6 %), зате поширилися площі технічних культур (цукровий буряк, льон, хміль, тютюн). Загалом у 1926 р. під культурами було (тис. га): пшениця – 353, жито – 446, ячмінь – 300, овес – 531,  картопля – 403, цукровий буряк – 15. Із зернових культур у великих маєтках пережала пшениця, на малих – жито і кукурудза [3, с. 715].

Тваринництво перебувало в занепаді. Лише у 1927 р. Галичина досягла передвоєнної кількості худоби, але, оскільки населення за той час зросло, положення не покращилося. Загалом у краї нараховувалося (голів): 852 тис. коней, 1740 тис. великої рогатої худоби, 243 тис. овець, 1135,6 тис. свиней. Українські землі під Польщею мали лише 18,9 корів на 100 га площі, тоді, як в УСРР – 198, Чехословаччині – 313, Данії – 620. Незважаючи на це, галицьке селянство реалізовувало значну кількість м’яса, туш і яєць, само недоїдаючи. У 1925–1928 рр. Галичина реалізувала 161,5 тис. свиней на суму 237 млн зол. (18 % всього експорту Польщі) і 5290 т м’яса на суму 114 млн зол. З Галичини щорічно вивозилося: яєць на суму 20 млн зол., масла – 2040 т на суму 86 млн зол., щетини, шерсті та пір’я на суму 115 млн зол. Загалом Галичина щорічно експортувала поза межі Польщі сільськогосподарських продуктів на 80–90 млн зол. [3, с. 715].

Галичина вирізнялася значними покладами корисних копалин, насамперед, нафтою, що видобувалася на трьох промислах (Борислав, Надвірна, Ясло). До війни (1913 р.) її видобування становило до 1071 тис. т, а в міжвоєнний період – лише 723 тис. т або 4 % світової продукції. З цього поза її межі вивозилося 585 тис. т (за кордон – 201 тис. т) на суму 240 млн зол. Але українське населення мало з того небагато користі, оскільки селяни продавали за безцінь нафтові поля й лише окремі з них мали акції (80 % акцій були зосереджені у руках закордонного (насамперед, голландського та французького) капіталу. У передгір’ях видобували також природний газ (Дашава), продукція якого зросла з 30 млн м3 у 1913 р. до 454 млн м3 – у 1927 р., і земний віск або озокерит (Борислав, Старуня, Дзвиняч), випуск продукції якого зменшився за відповідний період з 6343,5 (1894) до 1300 т. Крім того, у Галичині у значних об’ємах видобували кухонну (Дрогобич, Ласко, Стебник, Делятин – 52 тис. т) і калійну (Калуш – 300 тис. т) солі на суму понад 4 млн зол., що забезпечувало попит Польщі. У незначній кількості на Галичині були поклади бурого вугілля, залізної та манганової руд, але їх добування було давно при­пинене через низьку рентабельність. Зате багатий край на залі­зисті (Буркут, Криниця, Жеґестів) та сірчані (Черче, Моршин, Трускавень, Любінь Великий, Немирів, Шкло) мінеральні води [5].

Промисловість Галичини була слабо розвиненою: нараховувалося 280 ґуралень, дві цукроварні (Ходорів, Городенка), 30 броварень. Однак, процвітав грабарський, кушнірський і миловарний промисли. Краще здійснювався молочар­ський промисел (завдяки «Маслосоюзу»), досить поширеним був деревний (127 тартаків, фабрики меблів і клепки). Велику роль відігравали ткацький, гончарський, бондарський та ін. домашні промисли, однак вони не вирізнялися організованістю. Ре­месло також відігравало чималу роль (шевство, кравецтво, столярство та ін.), однак, через недоста­чу капіталу й організації почало занепадати.

Завдяки такому станові промислу й видобувної промисловості Галичина змушена була завозити ткацькі вироби, вугілля, залізо, шкіру, галантерею, маши­ни, папір, прилади тощо. Торговельні відносини в Галичині були децентралізованими й оздоровити їх могла лише кооперація. Посередництво в постачанні капіталів належало здебільшого приват­ним особам – спекулянтам і лих­варям. Тому нечувана лихва поширилася віддаленими селами, а кредитова кооперація, що могла цьому зарадити, була слабшою, ніж до Першої світової війни. Щодо банкового кредиту, то Галичина перебувала у сфері впливів різних центрально-поль­ських і закордонних банків та страхових установ, які мали там свої відділення. Крайові банки й страхові агентства, між якими українські (Земельний Банк, Центробанк, Дністер, Карпатія) відігравали незначну роль.

Мережа залізниць, хоча й була густіша, ніж у Радянській Україні, все-таки була недостатньою. Львівська і Станиславівська дирекція мали 3 тис. км залізниць, які щоденно обслуговували 420 паровозів і 12540 вагонів. Стан возових доріг був дуже занедбаним, дарма що населення складало на ці цілі значні повинності. Загалом у трьох воєводствах Галичини було 2614 км державних і 2064 км воєводських доріг (77 км/100 км2) [4, с. 176].

Усі ці обставини мали дуже не­сприятливі умови для проживання місцевого населення. Галичина була краєм різких суспільно-економічних контрастів. З одного боку, – виставне життя великих землевласників, торговельної і промислової верстви (Борислав), переобтяження урядово-бюрократичним елементом і непродуктив­ною верствою всякого роду посередників, з іншого – значне перенаселення сіл, безробіття і надзвичайно низький рівень життя. Харчування селян у Галичині рівнялося хро­нічному недоїданню. Це все спричиняло значну еміграцію [3, с. 718].

Література:

1. Енциклопедія Львова / [За ред. А.Козицького]. – Львів : Літопис, 2008. – С. 374–375.

2. Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель / Г.І. Ковальчак. – К. : Наукова думка, 1988. – С. 142–144.

3. Українська загальна енцикльопедія. – Львів; Станиславів; Коломия : Вид. кооперативи «Рідна школа», 1933. – Т. 1. – С. 715, 718.

4. Mały rocznik statystyczny. – Warszawa-Grodno: Zaklad Graficzny L. Mejlachowicza, 1938. – S. 176.

5. Olszewski S. Mapa gόrniczo-przemyslowa Galicyi z objasnieniami / S. Olszewski. – Lwόw, 1911. – 76 s.