Методика преподавания языка и литературы

Подворна Л. А.

Кондратенко М. В.

Харківський державний університет харчування та торгівлі

КОНТРАСТИВНИЙ ПІДХІД У ВИКЛАДАННІ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ ЯК другої ІноземнОЇ

Приєднання України до Болонського процесу ставить нові завдання перед вищою школою. На сучасному етапі важливо уточнити зміст, форми й методи навчання іноземним мовам, у результаті якого студент, маючи певний рівень комунікативної компетенції, успішно інтегрував у навчальний процес у європейських вузах.

Метою навчання іноземній мові є формування комунікативної компетенції. В останні десятиріччя формування комунікативної компетенції розглядається у вітчизняній і закордонній загальній дидактиці й методиці викладання іноземних мов як мета й результат комунікативного навчання. Лінгвістична компетенція включає, на думку розроблювачів документа, знання лексики, фонетики й граматики й відповідні навички й уміння, а також інші характеристики мови як системи, безвідносно до соціолінгвістичної значимості його варіантів і до прагматичної функції конкретних реалізацій. Знання не завжди носять усвідомлений характер і не завжди можуть бути чітко сформульовані. Що стосується соціолінгвістичної компетенції, яка відображує соціокультурні умови використання мови, то автори акцентують увагу на соціальній нормі, прийнятій в певному соціумі. Третій компонент – прагматична компетенція розглядає мовні засоби в певних функціональних цілях (реалізація комунікативних функцій, породження мовних актів) у відповідності зі схемами взаємодії. У цей компонент також включається оволодіння дискурсом і когерентність, розпізнавання типів і форм текстів, іронії й пародії. Особливий вплив на формування прагматичної компетенції роблять соціальна взаємодія й культурне середовище.

Очевидно, що для організації системи навчання, в основу якої покладений компетентнісний підхід, важливо визначити суму знань, умінь і навичок, які формуються й розвиваються у процесі навчання. Відповідаючи на дане запитання, доцільно звернутися до позиції Д.Р. ван Эк, що схарактеризував п'ять субкомпетенцій: лінгвістичну, соціолінгвістичну, дискурсивну, стратегічну й соціокультурну. Лінгвістична компетенція - «знання словникових одиниць і володіння певними формальними правилами, за допомогою яких словникові одиниці перетворюються в осмислені висловлення» - припускає здатність правильно, з точки зору норм мови, що вивчається, оформити власні висловлення й сприймати висловлення партнерів. Соціолінгвістична компетенція - «здатність використовувати й перетворювати мовні форми відповідно до ситуації» - характеризується вмінням організувати мовну взаємодію у відповідності зі своїм комунікативним наміром, метою; умінням досягати поставленої мети, чинячи на співрозмовника певний вплив; умінням з'ясувати комунікативний намір партнера й сприймати висловлення співрозмовника відповідно до нього; умінням установити й підтримати контакт зі співрозмовником; умінням будувати мовне й немовне поводження з урахуванням ситуації спілкування, відповідно до власної ролі й ролі співрозмовника; змінювати мовне й немовне поводження, виходячи з позиції партнера й ситуації спілкування; створювати сприятливу атмосферу спілкування, що сприяє досягненню взаєморозуміння. Дискурсивна компетенція як «здатність зрозуміти й досягти зв’язності (когерентності) окремих висловлювань у значимих комунікативних моделях» - реалізує комунікативне вміння відтворювати різні типи дискурсів і вибирати той, котрий відповідає комунікативній меті й ситуації спілкування, а також сприймати їх на слух. Стратегічна компетенція, що характеризується здатністю використовувати «вербальні й невербальні стратегії для заповнення (компенсації) прогалин у знанні коду користувачем», припускає вміння застосовувати компенсаторні засоби: уточнення, міміку, жести у випадку лінгвістичного утруднення. Соціокультурна компетенція як «певний ступінь знайомства із соціокультурним контекстом», припускає вміння організовувати спілкування, брати участь у ньому з урахуванням норм, традицій мовного й немовного поводження в країні мови, що вивчається, й нарешті, соціальна компетенція - «бажання взаємодіяти з іншими й упевненість у собі - включає вміння поставити себе на місце іншого й здатність упоратися із ситуаціями, що склалися в суспільстві».

У навчальній моделі відбиваються значимі характеристики модельованого об'єкта й функції; об'єднавши ситуацію спілкування в її діяльнісному розумінні й те, що буде говорити студент у цій ситуації (лексичні моделі), ми створюємо умови реальної комунікації в аудиторії. Отже, саме в такій взаємодії створюються умови для формування, толерантної, соціокультурної, здатної до спілкування особистості.

Таким чином, можна зробити висновок, що орієнтація змісту, форм і методів навчання іноземним мовам на конкретні субкомпетенції, на знання, навички й уміння, конкретизовані в них, буде сприяти ефективності процесу навчання в цілому.

Література:

1. Йокояма О.  Теория коммуникативной компетенции и проблематика порядка слов в русском языке // Вопр. языкознания. 1992. N 6. - С. 94-104.

2. Коммуникативность в обучении современным языкам. М. - Совет Европы Пресс, 1995. – 124 с.

3. Маслыко Е.А. Методика обучения иноязычному общению. - Минск.: Вышэйшая школа, 1989. – 48 с.

4. Серова Т.С. Концепция языковой, речевой и коммуникативной подготовки специалиста в процессе инженерного образования.// Компетентностный подход в современном образовании. Москва – Пермь: ПГТУ, 2004. – С.78-94