Философия/5.Философия
религии
К.філос.н. Шигімагіна
Л.А.
Донецький юридичний
інститут МВС України
До
проблеми духовності в релігійному аспекті
Починаючи з кінця 80-х років XX
століття і до сьогодні проблема духовності обговорюється досить інтенсивно. Тим
чи іншим аспектам духовності присвятили свої роботи дослідники різних галузей
знання. Зокрема, серед українських філософів це С.Б. Кримський,
В.П. Андрущенко, І.В. Бичко, В.С. Горський, Г.І. Горак,
С.В. Пролєєв, Є.К. Бистрицький, В.А. Малахов. Проблемі трансформації
духовності в сучасному суспільстві присвячені роботи російських філософів
Л.П. Буєвої, О.А. Королькова В.І. Гараджі, А.Д. Косічева,
П.С. Гуревича та ін..
Проблема духовності є, перш за
все, проблемою світоглядного, онтологічного характеру, тому вона повинна
вирішуватися на філософському, загальнометодологічному рівні будь-якого
дослідження. З цих позицій духовність можна розглядати в різних дослідницьких
аспектах, однак по своїй суті можна виокремити два основних підходи.
Перший підхід – науковий.
Він базується на тому, що джерелом духовності є сама людина (її свідомість,
споглядання, діяльність).
Другий – релігійний,
виходить з положення, що джерелом духовності є не сама людина як така, а Бог,
Вища субстанція, при цьому людина постає лише свого роду транслятором, носієм
духовності, але сама по собі її джерелом не є [5, c. 104].
Зупинимося на характеристиці
релігійного підходу. Слід одразу уточнити, що духовність ми розглядаємо в руслі
святоотецької православної традиції.
В основі православно-християнського
богослов’я духовність походить від Святого Духа – це Третя Іпостась Триєдиного
Бога. Дух Святий – Параклет, «помічник», «утішник». Зримий образ Духа Святого у
християнській традиції – голуб. У цьому образі Він і є над водами Йордану під
час Хрещення Ісуса Христа (Мф.3, 16; Мк.1, 10; Лк. 3, 22). У старозавітному
тлумаченні йдеться про первозданний стан світу: «І Дух Божий носився над водою»
(Бут. 1, 2). У дослідника християнської літератури С.С. Аверинцева
знаходимо: «Спожите в єврейському контексті дієслово дається по відношенню до
птаха-матері, що висиджує пташенят і витає над ними з кормом (напр., Втор.32,
11), так що виникає образ якоїсь світової птиці, що своїм теплом зігріває світове
яйце» [1, c. 73]. Батько й Син завжди діють у світі через Духа Святого,
тобто вся Трійця є нероздільною. Діяльність та сила Святого Духа виявляються в
тому, що він творить і дає життя «Дух Божий створив мене, і дихання
Вседержителя дало мені життя» (Іов.33: 4); відкриває таємниці Божі «Дух усе
знає і глибини Божі» (1 Кор . 2:9-10). Він Дух істини, що всюди єси і все
наповнює присутністю Своєю.
Чи можна стверджувати, що в
Святому дусі сконцентровані метафізичні проблеми вічності, простору, часу,
безперервного життя? Як відповідь на це питання звучить вірш російського поета
Гавриїла Державіна:
О, ты, пространством бесконечный,
Живый в движеньи вещества,
Теченьем времени предвечный,
Без лиц, в трех лицах божества!
Дух всюду сущий и единый,
Кому нет места и причины,
Кого никто постичь
не мог,
Кто все собою наполняет,
Объемлет, зиждет, сохраняет,
Кого мы называем – Бог! [3, с.114].
Як бачимо, в самому понятті ДУХ
міститься енергетичне начало. Духовна енергія вважається тією силою, яка створила
світ. Лікар, вчений, святитель Лука (Войно-Ясенецький) у своїй праці «Дух, душа
й тіло» писав, що немає підстав «заперечувати законність нашої віри й
упевненість в існуванні чисто духовної енергії, яку ми вважаємо первинною та
праматір’ю всіх фізичних форм енергії, а через них і самої матерії?» [10, c.
158]. Тут духовну енергію розуміємо як божественну силу, яка створила світ, а
стрижнем духовної енергії є «всемогутня любов Божественна», яка «не може
полягати в собі самій, бо основна властивість її – потреба виливатися на когось
і на щось, і ця потреба привела до створення Богом світу». На підтвердження
наведено слова Псалма: «Виллю від Духа Свого на кожне тіло» (Іоіл. 2, 28).
«Нетлінний Твій Дух перебуває в усьому» (Прем. 12.1). Через Святого Духа «Енергією
любові, що вилилася через всеблагу волю Божу, Словом Божим дано початок усім
іншим формам енергії, які в свою чергу, породили спершу частинки матерії, а
потім через них і весь матеріальний світ» [10, c. 158]. Святитель Лука визначає
Дух як базову енергію світобудови: «Духовна енергія, що йде від духу Божого,
енергія любові рухає всією природою і все оживляє. Вона є джерелом життя, й
немає нічого мертвого» [10, c. 198].
Бог через свою Третю Іпостась дає
людям цю силу й енергію, але для отримання цього дару необхідно досягти
високого рівня досконалості, очистити себе від зла, гордині, поганих помислів.
Тільки у спілкуванні з Богом людина розкриває свої найкращі якості. Світ – це
ієрархічна драбина ступенів божественності, й кожна людина має можливість сходження
над своєю надособистісною природою, перетворення своєї душі через стяжання Духа
Святого.
«Фундаментом» у формуванні
християнського ідеалу стало поняття святості. Святі є носіями й виразниками
православної духовності. Вони живуть у Бога й постійно свідчать про Нього. У
цьому смислі православна духовність не абстрактна, але втілюється в
особистостях святих. Отже, святі – це не просто гарні, високоморальні люди в
строгому значенні слова, це не просто ті, у кого хороший характер, але ті, в
кому діє Святий Дух – дух любові, жертовності «за други своя», дух лагідності,
дух творення. Для релігійної свідомості зрозуміло, що святий – це та людина, в
якій перебуває особливий вид духовно благодатного зростання, званого святістю.
Це визначення лише за зовнішнім своїм виглядом тавтологічні; нечіткість
належить до тонкощів у розумінні святості, але не її носія. На Русі святість
рано стала вищим ідеалом, вищою духовною цінністю. Виникає соборний образ
святості – Свята Русь.
«У російських святих ми шануємо не тільки небесних
покровителів святої і грішної Росії, – писав російський філософ
Г.П. Федотов у вступі до книги про святих у Стародавній Русі, – в них ми
шукаємо одкровення нашого власного шляху. Віримо, що кожний народ має власне
релігійне визнання, і найповніше воно здійснюється його релігійними геніями.
Тут шлях для всіх позначено віхами героїчного подвижництва небагатьох. Їх ідеал
століттями плекав народне життя; біля їхнього вогню вся Русь запалювала свої
лампадки» [14, с. 13]. У цих словах найбільш яскраво визначена роль святих у
духовному житті на Русі. Це спадщина духовної культури, збережена й розвинена
народом, який цією спадщиною живе і вигодовується, занадто багато пояснює вищих
досягнень секуляризованих форм російської культури, що позначені виключною напруженістю
духовних шукань і спрямованістю до морального ідеалу людини. Вся російська
агіографія, яка налічує сотні житій, характеризується саме цими рисами.
У подвигах і заповітах російських святих
відкриваються сокровенні таємниці слов’янського духу, таємниці загадкової
«російської душі», її прагнень, сподівань і совісті, її самобутнього духовного
горіння, адже «російський святий – не візантійський святий і не сирійський; він
і не латинський святий ... Він саме російський. Цим ми хочемо сказати, що він –
син особливого народу, що має як такий своє особливе природне обличчя і свій
особливий історичний шлях, визначений його походженням, його культурою і
землею, на якій він живе» [9, с. 468].
Ідеал святої, «Божої людини», втілений російським
народом протягом століть, полягає в повному й досконалому відсіканні будь-якої
своєкорисливості, у повній самовіддачі Богу. На шляху до святості подвижник
поринає в повну тишу молитовно-споглядального життя, що спрямоване до
викорінювання будь-яких недостойних помислів. Він перемагає думки й бажання,
пов’язані зі спокусами слави і влади, багатства й чуттєвих задоволень.
Але російський святий спрямований не тільки до
особистого спасіння. У своїй келії, в затворі, на віддалі від людей він
сповнений участі до людей, співчуває людям, молиться про людей, закликаючи на
них Небесну допомогу і благословляючи на подвиг. Повна перемога над своєю
самістю, подвиг святості дається тільки тому, хто до кінця перемагає зло в
собі, жаліє й любить всіх людей. Подвиг цей такий великий, що скептики готові,
всупереч очевидності, оскаржувати й відкидати непорушну силу духовних одкровень
подвижників. Тому святі, настільки багаті духовним досвідом, зазвичай дуже мало
діляться цим досвідом з людьми. «Подвижники воліють не стільки наставляти
людей, скільки молитися за них, сприймаючи в своїй душі душу кожної людини, хто
б вона не була. Подвижників не бентежить думка про те, що світ може відкинути
їх молитву й розтоптати їх любов. Вони, непохитно вірячи в істину Христових
слів, знають, що любов переможе все» [9, с. 469]. Молитва й піст, милостиня і
праця, строгий аскетизм і паломництво – ось характерні прояви російської (у
широкому розумінні цього слова) благочестя і святості.
До читання агіографічної
літератури зверталося багато видатних діячів російської та української
літератури. М.В. Гоголь написав «Роздуми про Божественну літургію». У
книзі «Вибрані місця з листування з друзями» він дає поради до
самовдосконалення та перетворення навколишнього життя в дусі християнства.
Звертаючись у своєму листі до А.М. В’єльгорської, він писав: «Ось що мені
сказав одного разу один святий відлюдник. Я тоді не зрозумів цих слів, але чим
далі входжу в них, тим глибше відчуваю їх мудрість. Якби ми ставилися до
будь-якої людини, як до святині, то й власне обличчя наше ставало б кращим, і
мова наша набувала б тієї пристойності, тієї любовної спорідненої простоти, яка
всім подобається й викликає з їх боку теж хороше ставлення до нас, і тоді не
скаже нам ніхто непристойного або поганого слова» [2, с. 125–126].
Ф.М. Достоєвський дуже любив
читати «Четьї-Мінеї», вплив яких позначився на літературній творчості
письменника. Апофеозом християнської любові звучать повчання старця Зосими з
«Братів Карамазових»: «Брати, не бійтеся гріха людей, любіть людини й у гріху
її, бо це подібно до Божої любові та є верхом любові на землі. Любіть все
створіння Боже, й ціле, й кожну піщинку. Кожний листочок, кожний промінь Божий
любіть. Любіть тварин, любіть рослини, любіть будь-яку річ. Будеш любити
будь-яку річ – і таємницю Божу осягнеш в речах. І полюбиш, нарешті, весь світ
єдиною та всесвітньою любов’ю» [4, с. 399].
Як бачимо, природа святості є
духовною. Святість онтологічно утверджена в Богові (Святому Дусі), і тому вона
є не просто моральною досконалістю, хоч і поєднана з нею нерозривно, але
«сопрісносущність не – від – мирним энергіям» (П. Флоренський). Святість є
не щось самозамкнуте, але активна сила, що має глибокий перетворювальний вплив
на людину і світ загалом.
Досліджуючи проблему духовності не
можна не звернути увагу на значний внесок української та російської
філософської думки в розуміння феномену духовності.
Г. Сковорода, який на думку
О.Ф. Лосєва «являє собою тільки початок російського філософствування» [8,
с.221] у своїй творчості зосереджується на духовній проблематиці. У своїх
діалогах філософ висвітлює проблеми таких загальнохристиянських і
загальнолюдських категорій як віра й любов у кордоцентричному аспекті, ставлячи
на вершину в ієрархії цінностей людське серце. Так, наприклад, у трактаті
«Початкові двері до християнської ґречності» розглянуто динаміку щастя: щастя
знаходиться в серці, серце в любові, а любов – це закон вічності. «Сие есть
непрестающее ведро и незаходящее солнце, тьму сердечной бездны просвещающее»
[11, с. 111]. Серце, для Г. Сковороди, – пульсуючий центр, який вводить
людину в безодню Божественного Буття. Серце – це двері в трансцендентний світ,
де панують вічне життя й вічна любов.
Глибока розробка проблеми
філософії серця міститься в працях українського педагога, психолога, філософа,
професора Московського університету П.Д. Юркевича. Проблемі серця філософ
присвятив спеціальну статтю «Серце та його значення в духовному житті людини,
за вченням слова Божого», в якій, за загальним визнанням істориків російської
філософії, виклав оригінальний варіант християнської антропології, в якій серце
є основою людини, її фізичного і духовного життя. П.Д. Юркевич стверджує:
«Серце є осередок душевного й духовного життя людини ... Серце є седалище всіх
пізнавальних дій душі ... Серце є осередок різноманітних душевних почувань,
хвилювань і пристрастей ... Серце є осередок морального життя людини» [16, с.
92 – 94].
Біблійне вчення про серце вказує
на те, що в його глибині ми знаходимо первісну духовну сутність, прояв Бога.
Причому найтонші духовні прояви недоступні нашому розуму, ховаються в глибинах
духу, їх осягнення можливе тільки серцем. Будучи вмістилищем почуттів, серце –
центр духовних і тілесних переживань, воно відчуває, болить, радіє, любить,
переживає. Серце – місце концентрації совісті. Дух, ув’язнений у серці –
особлива субстанція, особливий початок. Дух визначає унікальність людської
особистості, обумовлює її безсмертя. Ця унікальність властива духовній сфері
людського існування, це та глибина серця, яка не може бути розрахована й
виміряна за допомогою розуму, відповідно до загальних закономірностей психіки,
які досліджує наука. «Для цієї особливої сторони людського духу наука не може
знайти загальних і назавжди визначених форм, які були б прив’язані до тієї чи
іншої пари нервів й виникали б з необхідністю з приводу їхнього руху» [16,
с. 112].
У російській філософській думці
червоною ниткою простежується синтез космологічного й теологічного підходів до
розгляду феномену духовності. Це пов’язано з російською духовною традицією в
розумінні людини, що сягає своїм корінням глибин народного духовного досвіду,
народної культури, для якої людина – образ і подоба Абсолюту. У спілкуванні з
Богом людина розкриває свої найкращі якості і кожній людині дана можливість
сходження над своєю надособистісною природою.
У роботі «Виправдання добра»
В.С. Соловйов визначає духовність як «сором, милосердя, благоговіння перед
добром» [12, с. 140]. У його трактуванні «... дух є буттям за внутрішніми
визначеннями, яке увійшло в себе, таке, що має себе – чинне назовні власною
своєю силою, що не переходить на зовнішність, не гублячись і не руйнуючись в
ній» [12 с. 142 – 143]. Смисл духовності він бачить у любові, яку розглядає як
«виправдання й порятунок індивідуальності через жертву егоїзму» [13, с.757]. Й
далі: «Сила любові, переходячи в світ, перетворюючи і одухотворюючи форму
зовнішніх явищ, відкриває нам свою об’єктивну міць» [13, с. 768]. Вважаючи
життя об’єднувальним початком людства з космосом, він називає Абсолют загальним
початком розмаїття світу, а ідеальним задумом його – Софію, яка містить у собі
потенційну заданість будь-якої речі або явища. Логос же являє собою
закономірність розвитку Всесвіту. Суще не є проявленим, але його буття
подається як множинність конкретних форм. Творчим початком природи, за В.С.
Соловйовим, є Світова душа, яка в людині проявляється як жива душа або
мудрість.
Для П.А. Флоренського
справжнє пізнання – пізнання Істини. Ця Істина зосереджена в надрах
Божественної Триєдності. Пізнання Істини є «можливим тільки через пресуществління
людини, через обожнення її, через наживання любові, як божественної сутності»
[15, с. 85], тобто через реальну зміну самої сутності людини, перехід її в іншу
якість. І можливим цей сакральний акт вищого пізнання є тільки як акт любові:
«У любові й тільки в любові мислимо дійсне пізнання Істини» [там сомо], але
любові не як психологічного стану, а як онтологічного акту [15,с. 91]. Це –
реальне злиття суб’єкта й об’єкта пізнання при сутнісному перетворенні
суб’єкта, його обожненні й однаково – входженні пізнаваного в того, хто пізнає.
Поняття любові для
П. Флоренского не просто елемент системи, це смисл життя, його реальне
наповнення. Бо «явлена істина є любов. Здійснена любов є краса. Сама любов моя
є дія Бога в мені і мене в Богові» [15, с. 86]. Більше того, саме й лише через
любов як «відцентрову силу буття» людина може «освятитися», знайти свій
істинний лик. Отже, в пізнанні Істини-Любові й полягає смисл духовного життя
людини.
Образне трактування поняття «дух»
дає І.О. Ільїн: «У кожному з нас є дві сили, що зазвичай протистоять одна
одній: сила інстинкту й сила духу. Інстинкт, узятий сам по собі й не
приборканий духом, – є вовк в людині: він хижий, підступний і жорстокий. Але
він хитріший і спритніший за вовка. Людина голого інстинкту не відає ні віри,
ні совісті, ні жалю, ні честі, вона посміюється над чесністю, нехтує добротою,
не вірить ні в які принципи. Для неї все добре, що їй вигідно ... Бездуховному
інстинкту протистоїть дух у людині, початок серця, привітної волі й ...
совісті» [6, с. 31].
Філософ порівнює дух з живою
силою, енергією, яка вибирає, вирішує і діє. «Дух людини є особистою енергією і
притому розумною енергією; розумна не в значенні «свідомості» або «розумового
мислення», а в значенні предметного споглядання, зрячого вибору й дії» [7, с.
305]. Духовність не вичерпується думкою. Вона не є тотожною поняттям «ідеальне»
й «суб’єктивність». Духовність є глибшою, багатшою, священнішою за все це і
полягає, перш за все, у впевненості, що в межах людської душі наявний як її
кращий, так і гірший начала. «До цього кращого й вищого треба прислухатися,
зосереджено відчувати його, вникати в нього, віддаватися йому» [7, с. 301].
Як бачимо з викладеного вище,
духовність як в українській так і в російській релігійній філософії
розглядалася як метафізичне ядро людини. Практично всі названі вище філософи за
начала, що гармонізують людину з універсальним Абсолютом, Богом, бачили, перш
за все, внутрішні духовні моральні цінності особистості, засновані на таких
поняттях, як «віра», «любов», «істина – добро – краса», а проблеми сенсу
людського життя, жертовного служіння ближньому, любові, співчуття, святості
завжди були в центрі духовних шукань української та російської та філософії.
Підбиваючи підсумок щодо розгляду
проблеми духовності в релігійному аспекті можна констатувати, що з релігійних
позицій, духовність – це втілення в людині морального закону буття, даного
Богом. Духовність визначається через поняття «святий дух». Дух є Божественною
енергією, благодаттю, якістю, яке входить до складу людини, але не належить їй.
Духовність – це сходження від людини до Бога (обожнення) і в цьому полягає сенс
життя людини.
Література:
1.
Аверинцев С.С.
София-Логос. Словарь. – К.: Дух і Літера, 2001. – 460 с.
2.
Гоголь Н.В. Из писем.
«Что может доставить пользу душе». – М.: Старклайт, 2007. – 160 с.
3.
Державин Г.Р.
Стихотворения. – Ленинград. Советский писатель, 1957. – 314 с.
4.
Достоевский Ф.М.
Братья Карамазовы // Собр. соч.: В 10 т. – Т. 9. – М.: Государственное
издательство художественной литературы, 1958. – 634 с.
7.
Ильин. Путь к
очевидности. – М.: Республика, 1993. – 431 с.
10. Святитель Лука (Войно-Ясенецкий). Дух, душа,
тело. – Р-н-Д.: Троицкое слово. Феникс, 2001. – 315 с.
12.
Соловьев В.С.
Оправдание добра: Нравственная философия. – М.: Республика, 1996. – 478 с.
13. Соловьев В.С. Смысл любви // Соловьев В.С Спор о
справедливости: Сочинения. – М.: ЭКСМО-Пресс, Харьков: Изд-во «Фолио», 1999. –
С.744 – 801.
15. Флоренский П.А. Столп и утверждение истины: Опыт православной теодицеи. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 640 с.