К.філол.н. Томусяк Л.М.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Валентність дієслів-предикатів у дуплексивних синтаксичних конструкціях

Загальний напрям теорії простого речення великою мірою визначається розвитком учення про валентність дієслова, яке інтенсифікувало розвідки в галузі семантики дієслова, орієнтованої на синтаксичну структуру речення. Виокремлення категорії валентності “зумовлене семантичною здатністю дієслівних лексем поєднуватися з певною кількістю залежних іменникових компонентів (актантів, аргументів, партнерів), що мають відповідну семантичну якість” [1,с.269]. Валентність дієслова є категорією міжрівневого, семантико-синтаксичного характеру, тому що вона пов’язана з трьома рівнями мови – лексичним, синтаксичним та морфологічним. Лексична семантика дієслова визначає найістотніші умови його сполучуваності із залежними компонентами у позиційній структурі речення.

Н.Л.Іваницька зазначає, що валентність дієслова-предиката нерозривно пов’язана з особливостями його структури і прогнозує придієслівні (центральні або периферійні) субпозиції для заміщення їх обов’язковими чи факультативними компонентами у власне синтаксичній структурі речення [2, с.39].

Дієслівний присудок своєю валентністю визначає склад синтаксичних і семантичних поширювачів. Валентність присудка, отже, є величиною постійною для дієслова з конкретним значенням, хоч це не означає, що всі валентності, потенційно закладені в його семантиці, виражаються спеціальними синтаксичними поширювачами в поверхневій структурі речення. У кожному конкретному випадку реалізуються лише ті валентності, актуалізації яких потребує відповідна модель речення.

Синтаксичну основу простого речення становить його граматичний центр. В одних випадках граматичний центр є достатнім для вираження структурно-семантичної завершеності речення (Брат повернувся), а в інших - ні (граматична основа не завершує структури речення (Його призначили директором)). Тому, виходячи із валентних властивостей дієслова-присудка, розрізняють облігаторні та факультативні компоненти у структурі речення, перші з яких зумовлені валентно, інші - ні.

На нашу думку, питання про розмежування облігаторних і факультативних членів валентної моделі не можна розв’язувати без урахування специфіки конкретних дієслів. Зокрема, облігаторність чи факультативність дуплексива визначається двома основними факторами: лексичним наповненням дієслова-присудка і комунікативною настановою висловлення. Ці фактори належать до різних рівнів синтаксичного аналізу речення. Найбільш поверхневим, мінливим є фактор комунікативної настанови: він діє тільки у сфері мовлення. Дія цього фактора полягає в тому, що дуплексив, будучи факультативним для дієслова (його факультативність визначається інформативно достатнім лексичним значенням дієслова), при певному комунікативному завданні виявляється необхідним, і його зв’язок з дієсловом у цьому випадку сприймається як обов’язковий. Проте ця облігаторність, на нашу думку, тимчасова, вона не торкається специфіки сполучуваності дієслова, хоча цілком можливо, що часте чи й постійне повторення подібних сполук нарешті може призвести до зміни характеру сполучуваності самого дієслова, але це вже інше питання, яке стосується зміни сполучуваності в діахронічному плані. Пор.: Тимофій пам’ятав його молодим (Г.Тютюнник) і Тимофій пам’ятав його. Синтаксема пам’ятати не потребує дуплексивного поширювача і може функціонувати в тексті незалежно від своєї валентної моделі, позначаючи певний інтелектуальний процес.

Очевидно, слід розмежовувати поняття облігаторності/ факультативності з точки зору акту комунікації і поняття облігаторної і факультативної сполучуваності як внутрішню властивість слів і словоформ. Звичайно, в акті комунікації не може бути факультативних, необов’язкових компонентів: якщо деякі компоненти не потрібні для повідомлення, то мовець не буде їх використовувати. Виходячи з цього, будь-який компонент речення, що несе інформативне навантаження, є обов’язковим.

Облігаторність чи факультативність дуплексива на рівні комунікативному слід відмежовувати від облігаторності і факультативності цього компонента на рівні структурному, хоча між ними є деякі постійні співвідношення: факультативність в комунікативному аспекті завжди є факультативністю і в аспекті структурному; облігаторність в аспекті структурному завжди є облігаторністю і в аспекті комунікативному, але не навпаки: облігаторність у комунікації не завжди відповідає облігаторності у структурі.

Облігаторність чи факультативність на рівні структурному - це прояв внутрішніх властивостей словоформ. Це питання валентності словоформ як мінімальних синтаксичних одиниць, яке може вирішуватися тільки виходячи з їх лексичного та граматичного значень.

Аналіз мовного матеріалу показав, що у сучасній українській мові існує окрема група дієслів, які внаслідок специфіки свого лексичного значення характеризуються обов’язковим поєднанням з компонентом, який у реченні виступає дуплексивом.

Стосунки дуплексива з дієсловами типу зватись, вважати, називати, вибирати, призначати, робити і под., звичайно, інші, ніж з дієсловами, що мають факультативну сполучуваність із дуплексивом. У лексичному значенні таких дієслів наявна вказівка не тільки на об’єкт, але й на той зміст, який виражається дуплексивом. Ці дієслова (вони відображають інтелектуальні процеси) об’єднує здатність відкривати позицію для заповнення її семантичним доповненням «посада»: «призначати» означає «надавати кому-небудь офіційне право займати якусь посаду, виконувати певні обов’язки»: Мабуть, через те, що був роботягою, призначили Запорожця помічником головного архітектора (Ф.Бурлака)..

Речення зазначеного типу не можуть вживатися без дуплексивів, оскільки в лексичному значенні вказаних дієслів передбачається зв’язок не лише з об’єктом, але також із дуплексивом, що вказує на ознаку цього об’єкта. У таких конструкціях дуплексив є облігаторним на всіх рівнях.

І навпаки, речення, до складу яких входять дієслова з факультативною сполучуваністю дуплексива, при іншому комунікативному завданні функціонують у мові і самостійно. Вони легко членуються на два окремих повідомлення: Ніхто не бачив Штефана зажуреним (І.Вільде) // Ніхто не бачив, щоб Штефан був зажуреним.

Таким чином, дієслова, що вживаються у реченнях з дуплексивами, можна поділити на дві групи:

1) дієслова, здатні звільнитися від своєї валентної моделі і самостійно функціонувати у реченні;

2) дієслова, що не можуть функціонувати в тексті без поширення (чи уточнення) їх дуплексивом.

Дієслова з облігаторною валентністю семантично недостатні і потребують доповнення свого змісту залежними словоформами, вживання яких є обов’язковим, а дієслова з факультативною валентністю можуть вживатися і без поширювачів, зберігаючи відносну інформативну завершеність. Факультативні поширювачі лише уточнюють, конкретизують значення відповідних дієслів.

Література

1. Вихованець І.І. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови / І.Вихованець, К.Городенська; За ред. І.Вихованця. – К.: Унів. вид-во “Пульсари”, 2004. – 400с.

2. Іваницька Н.Л. Зумовленість синтаксичної структури двоскладного речення валентністю дієслова-присудка // Мовознавство. – 1985. - №1. – С.39-43.