УДК 330.341.1

 

І.Г.Яненкова

Кандидат економічних наук, доцент

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

 

ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ РЕСУРС ІННОВАЦІЙНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

 

Встановлено, що в Україні припустимо говорити про великі наявні резерви в плані розвитку організаційного ресурсу інноваційного підприємництва. Обґрунтовано, що організаційні умови функціонування інноваційного підприємництва забезпечуються національною інноваційною системою і визначаються моделлю інноваційного розвитку, відповідними стратегіями та програмами діяльності.

Ключові слова: інноваційне підприємництво, організаційний ресурс, модель, інновації, національна інноваційна система.

 

Установлено, что в Украине допустимо говорить о значительных существующих резервах в плане развития организационного ресурса инновационного предпринимательства. Обосновано, что организационные условия функционирования инновационного предпринимательства обеспечиваются национальной инновационной системой и определяются моделью инновационного развития, соответствующими стратегиями и программами деятельности.

Ключевые слова: инновационное предпринимательство, организационный ресурс, модель, инновации, национальная инновационная система.

 

Found that in Ukraine normally  talk about the large existing reserves in terms of organizational resources of innovative entrepreneurship. Substantiated that the organizational modalities of innovative entrepreneurship provided the national innovation system and defined the model of innovation development, relevant policies and activity programs.

Key words: innovative entrepreneurship, organizational recourse, model, innovation, national innovation system.

 

Постановка проблеми. Державне регулювання діяльності підприємництва як комплекс відповідних важелів та інструментів спрямоване на встановлення та реалізацію правових і організаційних відносин органів державної влади та суб’єктів підприємницької діяльності. Головне його завдання – забезпечення умов для розвитку підприємницького ресурсу як одного із основних факторів економічного зростання.

Серед головних ресурсних потенціалів слід вказати на організаційні можливості підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу, як важливих чинників соціально-економічного розвитку на регіональному та муніципальному рівнях, умовою забезпечення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів. Тому в умовах України актуальною постає задача вибору та використання найбільш ефективних в конкретних економічних ситуаціях інструментів управління інноваційною діяльністю і зосередження на них суспільних ресурсів, перш за все, організаційного ресурсу інноваційного підприємництва.

Аналіз останніх досліджень та публікацій показує, що більшість із них присвячено розв’язанню проблем інноваційного підприємництва через удосконалення його інфраструктурної (Л.Л.Aнтонюк, І.Б.Галюк, І.С.Кузнєцова, О.О.Лапко та ін.). Однак питання формування ефективного механізму організаційного забезпечення інноваційного підприємництва, застосування новітніх організаційних інструментів  реалізації його потенціалу потребують подальших досліджень.

Практика напрацювала широкий спектр інструментів, за допомогою яких можливо регулювати підприємницьку діяльність в усіх сферах господарства. Проте для пошуку нових потенційних можливостей необхідні більш глибокі наукові дослідження, які б дозволили виявити ресурси і вказати на такі перспективи, які б відповідали глобальним викликам і дозволяли сформувати стратегію розвитку економічної системи на інноваційній основі.

         Мета статті: розкрити сутність та вказати напрями застосування організаційного ресурсу інноваційного розвитку економіки, у тому числі на регіональному рівні.

Виклад основного матеріалу. У розв’язанні задач виходу країни з кризи, забезпечення динамічно стійкого розвитку економіки першочергова роль належить інноваціям, інноваційній діяльності, здатним забезпечити безперервне відновлення технологічної бази виробництва, освоєння і випуск нової конкурентоспроможної продукції, ефективне проникнення на світові ринки товарів і послуг. Це вимагає реформування всіх сфер громадського життя, і насамперед, економіки.

Сучасна українська економіка, незважаючи на тривалий період трансформацій,  й до цього часу потребує специфічних, відмінних від традиційної економіки, підходів до визначення і реалізації організаційного ресурсу підприємництва. Ці особливості в узагальненому вигляді зводяться до орієнтації політики на забезпечення збалансованості зусиль держави і ринку для отримання максимального результату від знань для економічного і соціального розвитку; інтегрування соціально-політичних, наукових, освітніх, економічних, екологічних та інших інтересів суспільства шляхом ефективного впливу державної політики на створення і засвоєння нових знань; створення умов для розвитку приватного інвестування, економії ресурсів та коштів, зростання виробництва на інноваційній основі; вдосконалення системи оподаткування шляхом поступового зменшення податкових ставок на нагромадження та інвестиції і збільшення – на споживання; створення сучасної інфраструктури інноваційної сфери, забезпечення державної відповідальності за підготовку кадрів для потреб інноваційної економіки; орієнтації державної політики, головним чином, на економічне зростання і підвищення за рахунок цього якості життя громадян.

Комплексний аналіз проблем розбудови системи інноваційного підприємництва в Україні дозволяє зробити висновок, що однією з головних причин незадовільних результатів в цій справі є відсутність сучасної організаційної структури управління, яка б включала усі рівні ієрархії (державний, галузевий, регіональний, рівень окремих підприємств) господарського комплексу і являла собою ефективну систему, побудовану за принципами сучасного державного управління, адміністративного та інноваційного менеджменту. На практиці маємо справу з відсутністю механізмів задіяння організаційного ресурсу в напрямі реалізації сукупності напрацювань науковців, інженерів, державних службовців та керівників підприємств у сфері формування інноваційної моделі розвитку економіки. На нашу думку, багато в чому зазначена проблема пов’язана з відсутністю належної уваги до ролі організаційного ресурсу в розбудові інноваційної економіки, а ще більш конкретно – у відсутності механізмів взаємодії організаційного та інноваційного ресурсів. [1]

Так, основними чинниками, що заважають розвитку підприємництва в Україні, є: відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва; відсутність дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки; надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності; невпорядкованість відносин власності; невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу; надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання, нерозвиненість ринкової інфраструктури, конкурентного середовища тощо. Вищеназвані обмеження ускладнюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи одноразового отримання високих прибутків у "тіньовій" сфері.

З точки зору економічної теорії, в сучасних умовах ресурсна функція підприємництва націлена на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва. У цьому контексті організаційна функція полягає, перш за все, у визначенні, мобілізації та залученні організаційного ресурсу у процес виробництва, логістики, маркетингу, менеджменту. Якщо ж говорити про інноваційне спрямування підприємництва, то обов’язковою вбачається реалізація інтелектуальної функції, яка полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Відомо, що інноваційне підприємництво здійснюється в двох принципово різних організаційних формах: 1) у формі індивідуального підприємництва, без створення підприємства як самостійної юридичної особи; 2) шляхом створення самостійного підприємства як окремої юридичної особи з правом здійснення всієї господарської діяльності від його імені. У першому випадку підприємець, будучи основою інноваційної діяльності як фізична особа, несе повну персональну майнову відповідальність за результати здійснюваного бізнесу. у другому випадку, майнова відповідальність за здійснення інноваційної підприємницької діяльності переноситься на створювану нову юридичну особу. Учасники малого інноваційного підприємництва солідарно несуть відповідальність за результати діяльності в залежності від його організаційно-правової форми і ступеня  своєї особистої участі. До суб'єктів інноваційної підприємницької діяльності незалежно від форм власності відносяться науково-дослідні і проектно-конструкторські організації, підприємства та організації різних галузей економіки, вищі учбові заклади, що виробляють науково-технічну продукцію (послуги).

У цьому контексті слід нагадати, що в країнах з розвиненою ринковою економікою виділяються три базисні форми організації інноваційного процесу, які мають безліч підвидів і модифікацій. Перша — адміністративно-господарська, що виступає як науково-виробничий центр (велика чи середня корпорація, яка об'єднує під загальним керівництвом наукові дослідження та розробки, виробництво і збут продукції). Друга форма — програмно-цільова. Це організація інноваційного процесу на основі цільових програм, що особливо ефективно в тих сферах, де необхідні інноваційно-технологічні прориви. І, нарешті, третя базисна форма — ініціативна. Суть її полягає у фінансуванні робіт і досліджень винахідників-одиночок, ініціативних груп, малих фірм, створених для освоєння нововведень, і надання їм різноманітної допомоги [2].

Ретроспектива показує, що незважаючи на домінуючу концентрацію наукових досліджень у сфері великого капіталу, малий інноваційний бізнес в сучасних умовах виявився спроможним генерувати значну кількість радикальних інновацій. До того ж саме у його сфері були створені революційні технології, які значною мірою вплинули на подальший соціально-економічний розвиток найбільш передових країн, стали фундаментом для виникнення нових галузей науково-технологічного прогресу, а сьогодні визначають його головні складові. Наприклад, створення персонального комп'ютера дало змогу конструювати глобальні інформаційні мережі, які поступово сприяють формуванню нового економічного і життєвого середовища, і, безперечно, будуть суттєвим чинником розвитку суспільства в ХХІ столітті  [3].

Організаційні умови функціонування інноваційного підприємництва забезпечуються національною інноваційною системою і визначаються моделлю інноваційного розвитку, відповідними стратегіями та програмами діяльності для забезпечення його розвитку.

Аналіз факторів, що сприяють активізації інноваційних процесів, показує, що найшвидше позитивного ефекту вдається досягти там, де ідея інноваційного розвитку об'єднує представників різних сфер діяльності: підприємства, дослідницькі й навчальні установи, підприємницькі структури, фінансові організації, об'єкти державного управління. Там, де ця ідея трансформується в єдиний напрям соціально-економічних перетворень, економіка дістає нові імпульси та прискорення. Особливого значення набувають більш тісні контакти науково-дослідних інститутів і вищих учбових закладів із підприємствами та малими інноваційними технологічними фірмами. Завдяки цьому останні мають більше шансів на отримання тривалої конкурентної переваги, створення організаційно-економічних та правових механізмів з підвищення ефективності трансферу результатів інтелектуальної діяльності у сфері науково-технологічних досліджень і розробок, широку підтримку промислово орієнтованих наукових та інноваційних проектів у рамках міжнародного співробітництва.

Як справедливо наголошує В.Денисюк [4], у розвинених країнах інноваційна територіальна структура (ІТС) є вагомим структурним елементом НIС, що сприяє розвитку малих і середніх інноваційних фірм, здатних гнучко реагувати на нові знання в технологічній сфері та пристосовуватися до потреб споживача. У більшості випадків саме на регіональному рівні така структура є генератором нових технологій і послуг, що забезпечують збільшення доходів від вкладених ресурсів. Малі інноваційні фірми, що складають основу ІТС, незважаючи на обмеженість ресурсів у галузі розробки нововведень, у змозі успішно конкурувати з великими компаніями у швидкості здійснення інновацій.

За звичай, складові ІТС – це представники класичної за формою організації інноваційної інфраструктури, серед яких: бізнес-інкубатори -  структури, що надають допомогу новим компаніям на етапі їх організації та становлення; наукові, дослідницькі, технологічні парки - територіально відокремлені наукові, дослідницькі або науково-- виробничі комплекси, що містять науково-дослідні установи і малі інноваційно-технологічні фірми, які розташовуються на умовах оренди, а також інформаційні та сервісні комплекси; регіональні інноваційні мережі -  об'єднання на основі територіальної концентрації мережі, до складу яких входять підприємства (промислові фірми), дослідницькі центри, органи державного управління, фінансові установи, виробники і споживачі, пов'язані технологічним ланцюжком створення, виробництва та використання інновацій та інші.

Важливість організаційного ресурсу таких утворень полягає у їхньому прагненні усунути бар'єри, що перешкоджають інтеграції усіх видів ресурсів у інноваційній сфері, об'єднати науково-дослідні інститути й установи, конструкторські організації та інноваційні територіальні структури різних форм власності, які розробляють новітню продукцію, із виробництвом, створити індустрію нововведень, де з урахуванням ринкових вимог будуть забезпечені безперервність інноваційного процесу, управління та реалізація інноваційних проектів, трансфер технологій, виведення ключових галузей економіки на новий технологічний рівень та організація цільового навчання.

Досвід розвинених країн світу підтверджує, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку неминуче виграє той, хто має розвинуту інфраструктуру створення і реалізації інновацій, хто володіє найбільш ефективним організаційним механізмом інноваційної діяльності. Тому система інноваційного підприємництва повинна мати набір таких властивостей, що здатні сприяти повною мірою реалізації інжинірингових технологій по створенню і реалізації інновацій у масштабах регіонів і країни в цілому. До таких властивостей слід віднести наступне:

- розподіленість по всіх регіонах у вигляді інноваційно-технологічних центрів або інжинірингових фірм, що на місцях можуть вирішувати задачі функціонально повного інноваційного циклу зі здачею об'єкта інноваційної діяльності “під ключ”;

- універсальність, що дозволяє конкурентоспроможно забезпечити реалізацію інноваційного проекту “під ключ” у будь-якій сфері виробничого або обслуговуючого секторів економіки;

- професіоналізм, що базується на сумлінному і якісному обслуговуванні замовника або споживача;

- конструктивність, що забезпечується орієнтацією на кінцевий результат.

Розвиток інноваційного проекту повинен супроводжуватися безперервним аналізом кінцевих результатів. Наявність достовірної зворотної інформації з кінцевих результатів, що досягаються, дозволяє виробити конструктивні пріоритети безпосередньо в процесі розвитку  інноваційної діяльності і тим самим забезпечити замкнуту систему управління інноваціями за схемою: інновації - інвестиції - моніторинг кінцевих результатів - інвестиції і т.і.;

- високий рівень науково-технологічного потенціалу;

- кадрова забезпеченість, у першу чергу, керівниками інноваційних проектів і можливість постійного відновлення та вдосконалення персоналу інноваційної інфраструктури;

- фінансова забезпеченість (наявність оборотного капіталу);

- високий рівень інструментальних засобів, що прискорюють отримання кінцевого результату;

- гнучкість, що забезпечує пристосування інноваційної інфраструктури до змін вимог ринку і зовнішньої кон'юнктури.

Становлення інноваційної економіки значною мірою залежить від створення ефективного організаційного механізму управління практичною реалізацією в регіонах складних інноваційних проектів. І тут без державної підтримки інноваційних процесів не обійтися. Необхідність фінансової і правової підтримки науки й інновацій, активізації інноваційної діяльності, переходу на нові форми рішення економічних, екологічних і соціальних проблем регіонів, характерних для інноваційної економіки, постійно вимагають від регіональних органів влади виробляти відповідальну політику стосовно управління і розвитку інноваційної діяльності в регіоні, активізувати взаємодію по даній проблемі регіональних органів влади з центральною. Головною формою організації такої взаємодії, на наш погляд, повинні стати науково-технічні програми: державні, фінансовані з державного бюджету, коли пріоритетні загальнонаціональні проблеми вирішуються на базі науково-інноваційного потенціалу регіонів, а регіональні – з частковим фінансуванням держави і регіону.

Для успішної реалізації регіональної інноваційної політики по формуванню інноваційної економіки повинний бути виконаний комплекс науково-організаційних заходів, основними із яких є наступні:

- розробка концепції розвитку інноваційного підприємництва в регіоні з визначенням довгострокових стратегічних цілей і засобів їхнього досягнення в рамках формування регіональної інноваційної системи;

- розробка програми – напряму дій - розвитку інноваційного підприємництва регіону, що повинна бути адресним документом, що вказує по ресурсах, виконавцям і термінам сукупність заходів, спрямованих на досягнення цілей розвитку інноваційного потенціалу регіону;

- включення основних положень програми розвитку інноваційного підприємництва регіону в програму його соціально-економічного розвитку;

- організація практичної діяльності органів місцевого і регіонального управління по реалізації і прийняттю відповідних нормативних актів регіонального значення, а також по здійсненню ними організаційно-інформаційного забезпечення даної програми.

Щоб підтримувати системний розвиток інноваційного підприємництва на регіональному рівні потрібно встановити зв’язок з інноваційними мережами, які пов'язують національні установи і програми. Організаційний ресурс таких мереж включає, зокрема, дослідницькі структури та їх інноваційну консолідацію, пов'язує попит і пропозицію на відповідні технології, урядові плани від конкретних міністерств, які підтримують національні інноваційні програми, інфраструктуру, організації передачі технологій, ділову підтримку, форуми обговорення, організації стандартизації, фінансові структури, центри інноваційної  дії, навчальні центри, громадські організації і промисловість. Таким чином, за організаційною формою вибудовується інноваційний поліс, мета якого встановити ділове, соціальне оточення за допомогою відповідних організаційних технологій, яке буде прихильне до бізнес-структур, що прагнуть  упроваджувати нововведення, за допомогою підтримки, стимулювання ринку інноваційних товарів. Отже, дифузія нововведення робить необхідним залучення посередницьких організацій, які встановлюють ефективні мережі між постачальниками і клієнтами, між джерелами і користувачами нововведення, між організаціями R&D і промисловістю. Крім того, підтримуючи розвиток ланцюгів постачання, збільшуючи створення мережі через клієнтів інноваційні мережі допомагають регіональним постачальникам  працювати разом для їх загальної вигоди.

Ще одним напрямом в застосуванні сучасного організаційного ресурсу розвитку інноваційного підприємництва є формування у великих компаніях  інноваційних команд, що  включає наступні головні аспекти:

- рівень делегованих повноважень до інноваційної команди не тільки скорочує затримку, але й допомагає привертати виконавців по горизонталі для участі в діяльності. Протяжність такого ланцюжка залежить від організації діяльності таких команд;

- потреби в технологіях підштовхують і втягують компанії до ринку інновацій. Щоб бути частиною процесу такі дії потрібно об'єднати у відповідності до дій інноваційних команд. Ця інтеграція допомагає співпраці а також розвиває швидкість процесу;

- близькість розташування складових інноваційної команди сприяє інтеграції і допомагає налагодити ефективні інноваційні комунікації;

- у деяких випадках, всеосяжні центральні інноваційні команди концентруються на радикальному нововведенні. Тому важливою для них є зв’язок з відповідною інформаційною структурою, щоб гарантувати, що такі нововведення реально розвиваються. У такий спосіб багато великих корпорацій сьогодні проагнуть забезпечити нововведення через придбання малих інноваційних компаній.

Пов’язаним з нововведеннями процесом організаційної зміни у фірмах обовязково потрібно управляти за допомогою відповідних стимулів і таким чином можна збільшити цілеспрямоване втручання органів регіональної влади.

Аналіз показує, що в умовах сучасної трансформації вітчизняної економіки інноваційний процес повинний здійснюватися в рамках єдиного циклу і під єдиним керівництвом, коли організована діяльність сукупності учасників такого процесу, що включає в себе не тільки зусилля окремих винахідників, як фахівців окремих сфер природознавства, але й зусилля: а) підприємців, до числа яких відносяться: власне підприємці, що здійснюють ініціативну-інноваційну діяльність під свою виняткову юридичну відповідальність; колективи підприємців і підприємницькі асоціації; б) індивідуальні і колективні споживачі продукції, робіт, послуг, пропонованих підприємцями, а також союзи й асоціації споживачів у тому числі: працівники, що здійснюють трудову діяльність за наймом чи іншій контрактній основі, а також їхні професійні союзи; державні структури в тих випадках, коли вони виступають безпосередніми учасниками угод. Проте практика вказує на існування вкрай слабких зв'язків між вітчизняними великими і малими компаніями, а також слабкі горизонтальні зв'язки між прямими іноземними інвестиціями (ПІІ) і місцевими компаніями.

І навпаки, досвід країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) показує, що між іноземними і місцевими компаніями існують сильні вертикальні зв'язки, особливо в ланцюжках створення вартості. У результаті формується таке положення, при якому існують  фрагментовані  національні інноваційні системи і спостерігається все більш помітна інтеграція цих країн у глобальну економіку через виробничі ланцюжки і через ланцюжки створення вартості.

У цьому контексті, заслуговує на увагу існування в країнах ЄС такої організаційної форми як суспільні бізнес-мережі, що виступають на користь інновацій. Зокрема, це організації типу Підприємницької ради в Польщі, яка була заснована у 2003 році як перша спроба створити платформу для відстоювання загальних інтересів підприємців з питань економічної політики держави перед органами законодавчої і виконавчої влади. Крім цього існують організації типу пунктів консультативної підтримки і рекомендацій (для малих і середніх підприємств), що функціонують як центри, у яких підприємці можуть одержувати безкоштовну загальну інформацію, що стосується організації і здійснення економічної діяльності, у тому числі з правових питань, з питань доступу до фінансових ресурсів, з питань професійного консультативного обслуговування і використання фондів ЄС.

Таким чином, в Україні припустимо говорити про великі наявні резерви в плані розвитку організаційного ресурсу інноваційного підприємництва. Вони задіяні далеко не повною мірою. Серед них у першу чергу необхідно зазначити: координацію центральних і регіональних законотворчих рішень щодо підтримки і розвитку інноваційної діяльності; подальший розвиток інформаційно-технологічної бази даного напрямку; виділення пріоритетних для кожного регіону інноваційних проектів на кожному конкретному етапі розвитку; упровадження нових моделей співфінансування найбільш перспективних інноваційних проектів. Активізація участі в цих проектах регіональних інноваційних підприємців за рахунок розвитку мережі і якості науково-технічної інформації, різних форм кураторства і відповідного регіонального законодавства може дати новий поступальний імпульс розвитку державної підтримки в даному напрямку. Вкрай важливим вбачається розвиток лізингової діяльності малих підприємств. Лізинг найбільш привабливий для малих інноваційних підприємств на етапі їхнього становлення, коли вони відчувають дефіцит стартового капіталу. Саме на лізингових формах (устаткування, нерухомість) державної підтримки малого бізнесу потрібно зробити акцент, тому що це створює, з одного боку, передумови до формування орієнтованого на стійкий розвиток малого бізнесу, а з іншого боку, тут забезпечується більш високий рівень контролю за цільовим використанням наданих ресурсів у порівнянні з наданням підтримки в грошовій формі, наприклад, пільгових кредитів.

 

Література:

 

1.     Яненкова І.Г. Економічна природа категорії «Організаційний ресурс» та її роль в системі інноватики // Економіст.-2008.-№9.-54-56.

2.     Научно-технический прогресс: экономика и управление / Под. ред. Ю. В. Яковца. — М.: Экономика, 1998.  - С. 194—203.

3.     Галиця І. Симбіозна форма організації інноваційного бізнесу. Обґрунтування ефективності інноваційних концернів // Вісник НАН України.  – 2001. -  N7. – С. 34-37.

4.     Денисюк В. Розвиток інноваційних територіальних структур як важливої складової української інноваційної системи // http://www.soskin.info/ea.php?pokazold=20030712&n=7-8&y=2003