Кандидат філологічних наук Андрусь Л.А.

Гуманітарний інститут Київського національного авіаційного університету,

Україна

ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАЛЬНИХ РЕЧЕНЬ В ІСТОРІЇ МОВОЗНАВСТВА

Традиційно розрізнюють три періоди розвитку французького мовознавства: XVI-XVIIIст., XIXст., XX ст. Перший період відомий своїми спробами синхронного опису французької граматики. Перші граматики таких авторів, як Ж.Дюбуа, Л.Мегре з’явились у XVIст. У цих граматиках французька мова досліджувалася переважно через призму латинської чи давньогрецької. Проте, з іншого боку, граматисти відмічали своєрідність французької мови і в епоху Відродження вперше підняли питання про мовну норму [2, 124]. У XVIIст. граматичні дослідження почали розвиватися у двох напрямах: нормативному (формальному) і раціональному (ментальному, логічному).

Перший напрям - “формальний” був представлений К.Вожла, для якого найвагомішим авторитетом у питаннях мови був “le bon usage”, тобто мовленнєва норма придворних кіл.

Друга течія, “ментальна”, відображена у відомій граматиці Пор-Рояля, автори якої Антуан Арно і Клод Лансело вбачали в граматиці відображення думки і намагалися пояснити її правила, враховуючи категорії мислення та логіки. Саме завдяки граматиці Пор-Рояля до європейської граматичної науки зі схоластичної логіки переходить поняття конотації (лат. “connotatio” - емоційно-оцінне чи стилістичне забарвлення мовної одиниці) для позначення властивостей на відміну від субстанцій [9, 389-390]. Логіцисти зазначають, що спонукання та питання виступають аналогами судження, оскільки як і судження, виражаються у висловленні та мають предметний характер, адже у будь-якому питанні називається або згадується предмет, про який запитується. Але ні спонукання, ні питання не стверджують і не заперечують дещо про щось, наприклад, у питанні лише запитується про дещо. Проте, цей граматичний напрям не розглядає комунікативні функції мовлення.

Граматичні теорії XVIIIст. розвиваються під впливом ідей раціоналізму, сформульованих у граматиці Пор-Рояля. У праці М.Бозе (9)“Загальна граматика” речення визначалося як вираження судження. Ідеї раціональної граматики дотримувався і Реньє-Демаре (8, 34). Проте, з’являється і новий напрям, представлений Е.Дюмарсе, Кондільяком, Дестют де Трасі, і визначений як психологічний. У дослідженнях представників цього напряму підкреслюється роль мови в формуванні мислення, первинності мови по відношенню до мислення. Психологізм є непрямим певним чином протилежним логіко-синтаксичній теорії. Його основною вимогою було вивчення мови в її реальному функціонуванні та застосуванні. Звертаючись до основних положень цієї теорії, треба зазначити домінуючу роль синтаксичного рівня мови. Беручи до уваги те, що основний наголос було зроблено на взаємозв'язку компонентів особистості з психічними процесами й фазами акту комунікації, вивчення питання переносилося до сфери когніції як пізнавальної здатності людини. Уперше було звернено увагу на неоднозначність групи інтерогативів як із точки зору їхньої структури, так і з позицій значення, а саме почали виділяти вторинні функції інтерогативів.

Формальні теорії кінця XIX - поч. XX ст. звертаються до вивчення синтаксису як учення про комбінаторні валентності слів як частин мови й членів речення. Тому на перший план висувається не комунікативно-функціональий аналіз, а дослідження формально-синтаксичної природи речення. При цьому останні розуміються як один із різновидів словосполучення [1]. Треба зазначити, що форма та семантика питальності не привернули уваги дослідників, що належали до формальної школи, хоча основною їхньою заслугою був “пафос протесту проти змішування граматики з психологією та логікою”, як визначає цей напрям Л.Єльмслев [3, 54]. ХІХст. було періодом розвитку у Франції порівняльно-історичного мовознавства. Продовжувалося накопичення матеріалу у галузі синхронної граматики, уточнення правил нормативної граматики. Теоретична граматика французької мови, як наука, що відрізняється від загального мовознавства й історії мови, склалася у ХХст. Слід зазначити, що в цілому для французької лінгвістики є характерною перевага ментального підходу. У цей період виділяють наступні течії [14]:

1. ономасіологічну, яскравим представником якої є Ф.Брюно, який описав граматичні засоби вираження концептів дії, обставини, місця, часу, причини. У наш час ідеї Ф.Брюно залишаються плідними для розробки практичної шкільної граматики, генеративної граматики, у навчанні іноземним мовам.

2. женевська структурно-семіотична школа, яка представлена Ш.Баллі, А.Сеше, А.Фреєм, які вивчали ідеї Ф.де Соссюра, який заклав базу сучасної французької лінгвістики, визначивши предмет і об’єкт дослідження лінгвістики. Згідно концептів де Соссюра, мова являє собою систему знаків, які мають дві основні характеристики: немотивованість, яка полягає у незбігу акустичної форми з понятійним значенням слова. Крім цього, Ф.де Соссюр визначає принцип, за яким організовані знаки мови: парадигматичний, базований на асоціативних відношеннях і синтагматичних або лінійний. Згідно з теорією структуралізму, усе в мові є опозиційно структурованим. У цьому напрямку усе вважалося взаємопов’язаним, комунікативна сутність мовлення випадала з процесу дослідження. Одним із відгалужень формальних методів вивчення мови є генеративна граматика, засновником якої є Н. Хомський [6]. Чітке розмежування в мовних структурах можливостей (Мовна компетенція) та актуалізації (Мовне застосування) дозволило прихильникам цього напряму формально описати зародження мовленнєвого висловлення через явище трансформації. Звідси друга назва даної течії - трансформативна граматика. З трьох компонентів трансформативної граматики - фонологічного, семантичного та синтаксичного - домінуючим є синтаксичний компонент, а семантика та фонологія виконують по відношенню до синтаксису інтерпретуючі функції. Ідеї трансформаційної граматики відображено в працях французьких дослідників Гросса, Рювета [15]. Звернення до ідеї трансформаційної і генеративної граматики повернули увагу французьких лінгвістів-структуралістів до семантичного підходу. Так, у структурно-семантичному аспекті написано дослідження Ж.Дюбуа [10]. Однак, генеративізм не орієнтується на мовленнєву діяльність, а тим самим і на граматику висловлення та його прагматичний аспект. Своєрідним відгалуженням течії трансформативної граматики є семантико-синтаксична концепція Уоллеса Л. Чейфа. У своїй роботі „Значення та структура мови” ("природа питань”) він спеціально розглядає цікаву для нас категорію модально-інтенційних висловлень [7]. Чейф указує на неоднозначність феноменів, об'єднаних у категорію „питання». Оскільки питання - це прохання особливого виду. Однак, на відміну від імперативів, які вимагають певну форму нелінгвальної поведінки, або дії, питання пов'язано головним чином із мовною реакцію" [7, 202]. Тим самим автор підкреслює здатність інтерогативів передавати значення інших комунікативних типів речень. У.Л.Чейф пропонує вбачати в кожному з типів інтерогативів відповідну семантичну одиницю (сему). Так, розділові питання містять семантичну одиницю „Заперечення” або семантичну одиницю „Ствердження”, „Луна–запитання” (перепитування)- семантичну одиницю „перепитування” та ін., причому на всі ці семи семантична одиниця „питальне” може як накладатися, так і не накладатися. Проте, метою мовця є зовсім не вимога мовної чи немовної реакції слухача, але мовленнєвий вплив, який, залежно від інтенції суб'єкта мовлення, через іллокутивну силу висловлення відчуває на собі адресат. Отже, можна зазначити, що інтерогатив має „формальною” семою питальність, а домінантною семою - саме те, що збігається з комунікативним наміром мовця - питання, прохання, наказ, стверджування, тощо.

На межі 60-7-х рр. у лінгвістиці відбувається так званий „прагматичний поворот”, початок якого був покладений у працях лінгвофілософів Дж. Остіна [5], Г. Грайса [12], Дж. Серля [16]. У наш час у Франції набуває великого поширення дослідження у галузі теорії висловлення і лігвістичної прагматики. Проблеми референції досліджуються у працях Ж. Клебера, Д. Менгено, О. Дюкро. Широко досліджуються проблеми організації діалога в роботах К.Кербра Ореккьоні [13]. Вітчизняне мовознавство висунуло власну концепцію „прагматичного перевороту” - теорію мовленнєвої комунікації у руслі теорії мовленнєвої діяльності (О. О. Леонтьєв [4]) Теорія мовленнєвих актів була звернена до вивчення мовленнєвої комунікації у широкому немовленнєвому контексті, оскільки прагнула створити певну інтерпретативну систему для пояснення контекстних смислів висловлень. Основним поняттям теорії є мовленнєвий акт. Він являє собою цілеспрямовану мовленнєву дію, що здійснюється у відповідності з принципами та правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві, одиницю нормативної соціомовленнєвої поведінки, що розглядається в рамках прагматичної ситуації. У мовленні індивідів мовленнєвий акт, звичайно, виступає як іллокутивна дія, спрямована відповідно комунікативній інтенції суб'єкта мовлення до певного перлокутивного ефекту (мовленнєва або немовленнєва дія адресата). З позиції лінгвістичної прагматики мовленнєвий акт є діалогічним, оскільки базисною в його вичленуванні є не інтеракція учасників комунікації, а ситуативно-комунікативна реакція мовця, яка в мові визначаться висловленням-реченням - складним знаком, денотованим мовленнєвою ситуацією. Інтеррогативні висловлення в теорії мовленнєвих актів розглядаються як певний тип мовленнєвого акту - квеситив, загальною ознакою якого є:

- питальна іллокутивна сила, що позначається формально-синтаксичним показником;

- когнітивна інтенційність, яку спрямовано на отримання мовцем від адресата квеситиву певної інформації;

- відсутність автономінативності, тобто здатності до самоназивання свого мовленнєвого акту, тому що спонукальні та питальні висловлення відрізняються від розповідних експліцитною преформацією висловлень, відсутністю автоінформативності, що є причиною неоднозначного прочитання іллокутивної сили.

Французькі лінгвісти висувають значну кількість визначень питального речення за модально-комунікативним критерієм, які можна класифікувати наступним чином:

- як пропозиційний модальний тип. Так, із погляду Ж. Дюбуа, “питальністю називають тип спілкування, встановлений тим, хто говорить і його співбесідником, який базується на залежності пропозиції мовця від імпліцитної фрази. Питальність є однією з модальностей фрази” [10, 86].

- як комунікативно-прагматичний тип, де “інтеррогативна фраза - це питання, яке викликає відповідь. Питання ставлять, щоб дізнатися про щось, щоб отримати конкретну інформацію,” - визначає А. Фюрітьєр [11, 152]. „Питання дає можливість тому, хто розмовляє, висувати коментарі або давати наказ із приводу теми, що обговорюється”, - вважає К.Кербра Орекьоні [13, 234]. „Питальне речення ставить співрозмовника у ситуацію відповіді на питання. Питальність містить у собі групу “інтеррогатив-відповідь”. Вона уособлює дійсну чи хибну невпевненість із боку мовця по відношенню до вагомості даного речення. Питання дає право вибору між можливими відповідями. Інтеррогативність не передбачає обов'язкового надання нової інформації. Ставити питання - це поставити співбесідника перед потребою відповіді. Існує вибір між тим, щоб відповісти (в ідеальному варіанті) і промовчати, що вже стосується заперечення законності самого акту запита”, - зазначає Ж. Дюбуа [10].

Література:

1. Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. - М.: Добросвет, 2000. – 831с.

2. Грошева А.В. Грамматические учения западноевропейского средневековья // История лингвистических учений: Средневековая Европа. – Л., 1983. – 310с.

3. Ельмслев Л. Пролегомены к теории языка // НЗЛ. – Вып.17 – М., 1960. – С.70-162.

4. Леонтьев А.А. Речь и общение // ИЯШ. – 1974. -№6 - С.59-72.

5. Остин Дж. Слово как действие. // НЗЛ – Вып. 17. - Теория речевых актов. – М., 1986. - С.7-92.

6. Хомский Н. Аспекты теории синтаксиса. – М., 1972. – 259с.

7. Чейф У.Л. Значение и структура языка. - М., 1975. – 432с.

8. Aslandides S. Grammaire du français. Du mot au texte. Paris, Honoré Champion, éditeur, 2001. - 196p.

9. Charaudeau P., Maingueneau D. Dictionnaire d’analyse du discours. – P.: Editions du Seuil, 1999. – 1023p.

10. Dubois J. Dictionnaire de linguistique. – P.: Librairie Larousse, 1997. – 925p.

11. Furitière A. Dictionaire universel, contenant généralement tous les mots français tant vieux que modernes et les termes de toutes les sciences et des arts, La Haye et Rotterdam, 1690, reed. S.N.L. - Le Robert, Paris, 1978. - 256p.

12. Grice H. Logic and Conversation // In: Syntax and Semantic. Ed. By P.Cole and J. Morgan. – N.Y.; Lnd., 1975. – V.3. - P.59-82.

13. Kerbrat-Orecchioni C. Les interactions verbales: vol.1 Approches internationnelles et structure des conversations. - Paris: A.Colin, 1998. - 318p.

14. Laird J. P. Mental Models. - Cambridge, 1983. - 345p.

15. Martinet A. Grammaire fonctionnelle du français. – P., 1979. – 189p.

16. Searle J. Indirect Speech Acts // In: Syntax and Semantics. Ed. By P.Cole and J.Morgan. –N.Y.; Lnd.,1975. –V.3. - P.59-82.