Викл. Черкашина Т.С.

Харківський національний економічний університет

ДОСВІД УКРАЇНСЬКИХ ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ СЕРЕДИНИ XVII CT. ЯК СКЛАДОВА СУЧАСНОЇ АГРОПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ

Постановка проблеми. В сучасних умовах агропромисловий комплекс України знаходиться на стадії реформування. Одним з приорітетних напрямків аграрних перетворень у нашій країні є створення і зміцнення фермерських господарств. Тому вивчення економічного коріння фермерства в Україні є актуальною науковою проблемою.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Економічним аспектам історії фермерства в Україні присвячені роботи А. Андрущенка, І. Борлака, С. Горошко, С. Коваленко, М. Максимовича, В. Нечитайла, В. Смолія [1], А. Смолки [2], В. Степанкова та ін. Однак дослідження українських фермерських господарств середини XVII ст. залишається майже поза увагою вчених.

Метою даного дослідження є вивчення досвіду українських фермерських господарств середини XVII ст. і виділення на цій основі найбільш ефективних напрямків аграрного розвитку сучасної України.

Виклад основного матеріалу. Середина XVII ст. увійшла в економічну історію України як період радикальних аграрних перетворень. Стрімке поширення фільварково-панщинної системи, зростання магнатського землеволодіння, обезземелення селян, перетворення їх на безправний інструмент довели народні маси до межі. В результаті у 1648–1654 рр. відбулася Національно-визвольна революція українського народу, спрямована на ліквідацію великої земельної власності польських магнатів і послаблення феодальної залежності українських селян. Внаслідок перемоги у цій боротьбі в Україні було серйозно підірвано феодальну власність на землю: ліквідовано фільварки, панщину і кріпацтво, визнано приватну власність селян, міщан, козаків на землю. Ці процеси заклали основи формування в Україні буржуазної власності і сприяли зародженню нової моделі аграрних відносин, що базувалася на вільному підприємництві і природному праві людини розпоряджатися результатами своєї праці.

Організаційною основою нових поземельних відносин стали середні і дрібні господарства підприємницького типу (так звані «фермерські господарства»). Соціальною базою становлення таких господарств виступило селянство, козацтво і православна українська шляхта. Власне, селяни і козаки стали першими носіями буржуазних відносин в Україні [1, c. 100-104].

Селянські ферми засновували так звані «державні» селяни, які під час Національно-визвольної революції здобули особисту свободу. Дрібне селянське землеволодіння базувалося на звичаєвому праві [2, c. 137]. Це означало, що хоча селяни і обробляли землю без регламентації феодалів і держави, однак вона не була їх власністю (вони не могли її ані продати, ані купити). Більшість селянських ферм спеціалізувалася на вирощуванні злакових. Крім зернових, українські селяни у середині XVII ст. вирощували також городні культури: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, пастернак, хрін, петрушку.

Тим часом козацтво теж перетворювалося на дрібних власників. Козацьке землеволодіння базувалося на юридичній основі. Це означало, що козаки ставали повноцінними власниками землі і могли вільно нею розпоряджатися. Козацькі ферми були найбільш поширені у Білоцерківському, Канівському, і Корсунському староствах. Основною формою організації козацьких ферм був хутір (або зимівник). Він являв собою двір з кількома хатами і господарськими будівлями для коней, свиней, овець. Більшість козацьких ферм спеціалізувалася на вирощуванні пшениці. Козацьким господарствами вироблялася олія, мололося борошно, вичинялися шкури, шився господарський і військовий одяг. Великі прибутки кодавало також конярство і промисли з переробки овочів.

Ферми православних українських шляхтичів також мали певну специфіку. Православній шляхті дозволялося володіти спадковими маєтками за умови виконання присяги на вірність Війську Запорозькому. За шляхтичами зберігалися також середньовічні «васальні права», отримані ще за часів польських королів. Особливістю організації цих ферм був розвиток на основі експлуатації залежних селян. Розрізнялися такі види шляхетських ферм: 1) ферми, де переважали грошовий чинш і продуктова рента; 2) ферми, де поряд з чиншем існувала відробіткова рента; 3) ферми, де переважала відробіткова рента. Ферми українських шляхтичів, здебільшого, спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур: тютюну, льону, конопель. До агрономічних досягнень шляхетських володінь відносяться і перші спроби православної шляхти ведення садівництва та виноградарства на науковій основі.

Фермерські господарства середини XVII ст. (селянські, козацькі, шляхетські) мали товарний характер, були зорієнтовані на ринок. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, решта — експортувалася. Фермери налагоджували партнерські відносини не лише з місцевими посередниками, а й з торговельними фірмами великих міст — Києва, Одеси, Харкова [1, c. 110].

Становлення нових форм господарювання на селі, застосування на них новітніх технічних засобів і раціоналізаторських ріщень сприяло зростанню прибутковості фермерських господарств, що, у свою чергу, давало змогу заможним козакам, селянам і православним шляхтичам наймати робочу силу. Наймані робітники поділялися на три групи: постійні, річні, строкові, поденні. Річні робітники жили у своїх садибах і, не припиняючи власного господарства, працювали два дні на тиждень за гроші. Строкові робітники наймалися переважно влітку, оскільки зимові роботи, які, в-основному, полягали у догляді за худобою, не вимагали великої кількості робочих рук. Поденні робітники доповнювали постійних службовців для виконання термінових робіт. Поширеною формою залучення найманої робочої сили на фермерські господарства була і здольщина за збирання хліба. У Київській, Подільській, Волинській губерніях вона коливалася від 1/2 до 1/6 долі на користь найманого робітника. Відносини між власником і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення встановленого строку, то гроші йому не виплачувалися. Якщо ж власник розривав угоду, то сам сплачував наймиту за всю домовлену роботу [2].

Досвід аграрних перетворень середини XVII ст. є дуже важливим і для реформування сучасного АПК. З його урахуванням основою аграрного розвитку сучасної України мають стати дрібні і середні ферми. Для їх успішної роботи необхідно усунути бар’єри на шляху до формування ринку землі; провести об’єктивну грошову оцінку усіх земельних ділянок; убезпечити селян від бюрократичних махінацій із землею. Це сприятиме створенню повноцінних власників на селі і зміцнить позиції середніх і дрібних сільськогосподарських підприємств у сучасній багатоукладній економіці України.

Висновки. Середина XVII ст. увійшла в економічну історію України як період радикальних змін в аграрних відносинах. Великі феодальні землеволодіння (фільварки) змінили вільні дрібні та середні підприємницького типу (фермерські господарства). Основними формами землеволодіння стали приватні селянські, козацькі і шляхетські ферми. Аграрні перетворення середини XVII ст. сприяли створенню соціальної опори на селі, прискорили перехід українського села на індустріальну основу, створили сприятливі умови для розвитку дрібного і середнього приватного землеволодіння, стимулювали розвиток низки агрономічних заходів. Цей досвід є дуже важливим і для реформування сучасного АПК. Україна має здійснити низку заходів для їх зміцнення і успішного розвитку. Тому подальші наукові розвідки будуть спрямовані у бік пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності дрібних і середніх сільськогосподарських підприємств.

Література:

1. Смолій В.А. Селянство в процесі розбудови Української держави в середині XVІІ ст. (1648–1657 рр.) / В.А. Смолій, В.С. Степанков // Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах. — К., 2006. — Том 1. — С. 73-132.

2. Смолка А.О. Аграрна політика та земельні відносини в Україні у період Хмельниччини / А.О. Смолка // Історія народного господарства та економічної думки України. — 1997. — Випуск 29. — С. 136-146.