Педагогические науки/2. Проблемы подготовки специалистов

Кулик О.Л., Коломієць Ю.В.

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Проблеми індивідуального підходу в сучасному навчальному процесі

На сьогодні розроблено достатньо значний арсенал методичних прийомів, які мають допомогти вчителю у практичній роботі щодо розподілу учнів по певних групах із типовими відхиленнями від гармонійної структури розумових здібностей. Такий розподіл вже сам по собі дає вчителеві певний орієнтир у навчально-виховному процесі: знаючи типові особливості учнів тієї чи іншої групи, “слабкі місця” їх розумової діяльності, можна у кожній окремій ситуації навчання передбачити, коли саме ці учні опиняться перед небезпекою втратити основну ідею засвоюваного матеріалу, відстати від класу. Вчитель має можливість запобігти таким зривам: вчасно дати словесну вказівку про сутність графічних компонентів матеріалу для учнів з переважанням словесно-логічного мислення; навести яскраву предметну ситуацію, яка полегшить розуміння графічних зображень для тих учнів, що мислять образно; включити у пояснення теорії приклад її використання у практичних діях для учнів слабкої успішності, у яких утруднене формування зв’язків між знанням і умінням. Звичайно, результати навчально-виховного процесу залежатимуть від досвіду й творчості педагогічної майстерності вчителя.

Проблема індивідуального підходу у навчанні становить чи не найскладнішу галузь педагогічної психології. По-перше, індивідуальний підхід, за самим змістом цього поняття, має на меті індивідуальну роботу з кожним окремим учнем із максимальним урахуванням конкретних особливостей його мислення, сприймання, мови, пам’яті тощо, орієнтувалася б на темперамент, характер та інші особистості якості, базувалася б на стрижневих мотивах, інтересах, духовних потребах учня. Та це навряд чи має щось спільне із практикою навчання, і не лише тому, що не можна надати кожному учневі персонального учителя чи забезпечити таку роботу надійними науковими методами. Адже згідно з описаним ідеалом індивідуальної педагогічної роботи учень практично випадає із сфери інтенсивного формування суспільних якостей особистості, міжособових зв’язків у класному колективі, спільної творчої діяльності у навчанні, виховній роботі, суспільно корисній праці. Отже, не можна розв’язувати проблему індивідуального підходу на основі радикального зменшення кількості учнів в класі. Так само не можна, на нашу думку, шукати розв’язання цієї проблеми в утворенні спеціалізованих класів для учнів, скажімо, з переважанням наочно-образних компонентів розумової діяльності.

По-друге, проблема індивідуального підходу містить у собі серйозну внутрішню суперечність щодо співвідношення навчання й розвитку дитини. Метою його використання є, безперечно, підвищення темпу й поліпшення якості засвоєння встановленої навчальної програми. Отже необхідно максимально адаптувати здібності учня до сприймання навчального матеріалу відповідно до його індивідуальних особливостей. Саме такими засобами можна забезпечити максимальну результативність навчання на даному уроці, при засвоєнні даного обсягу знань та умінь, у даному класі. Із проведеного аналізу витікає висновок, що індивідуальний підхід слід здійснювати таким чином, щоб під критичне навантаження ставилися саме ті компоненти розумової діяльності, які найбільш відстають у своєму розвитку. Однак легко помітити, що таке рішення не розв’язує проблеми. Користь такого прийому для слабовстигаючих учнів також досить проблематична. Адже затримуючись на елементарному, вони втрачають можливість оволодіти значно складнішими уміннями просто тому, що вчитель дає їм використати увесь арсенал їх здібностей. Отже, і в цьому випадку внутрішнє протиріччя індивідуального підходу не можна розв’язувати на основі крайніх рішень. Як і кожну діалектичну суперечність, його потрібно перебороти шляхом розробки якісно нових досконалих методів індивідуальної роботи з учнями.

З описаних суперечностей перша стосується умов здійснення індивідуального підходу до учнів, а друга – його мети у навчально-виховному процесі. Розглянемо ще третю суперечність, яка міститься у способах здійснення індивідуального підходу і становить серйозну практичну проблему у роботі вчителя. Мається на увазі проблема стійкості педагогічного впливу, здійснюваного під час індивідуальної роботи з учнем. Особистий спосіб мислення того чи іншого учня, незалежно від того, наскільки гармонійно пов’язані в ньому окремі компоненти розумової діяльності, завжди становить досить складне, певною мірою інертне психічне утворення. Тому кожна педагогічна спроба змінити цей спосіб наштовхується на певні труднощі, потребує боротьби з інертністю учнівського розуму. Намагаючись у процесі індивідуальної роботи з учнем перебороти цю інертність, вчитель може діяти двома протилежними засобами: або подавати йому кожне нове знання чи уміння, що не має аналогів у його минулому досвіді і, отже, потребує наполегливого вивчення саме у тій формі, яку пропонує вчитель, або ж максимально спростити новий матеріал, пристосовуючи до індивідуального досвіду даного учня. На нашу думку, перший спосіб видається кращим з точки зору швидкості й ефективності перебудови особистого стилю мислення учнів: він розрахований на поступову зміну у розумовій діяльності учня, стереотипних прийомів аналізу навчального матеріалу, в яких максимальною мірою втілена дисгармонійність розвитку її окремих компонентів, на перспективні науково обґрунтовані й свідомо виконувані прийоми навчання. Однак у практичній індивідуальній роботі вчитель швидко переконується, що цей шлях має істотні недоліки. Це закономірно. Адже з усієї різноманітності дій, що в них виявляється особистий спосіб мислення учня, описаний прийом буде “доцільним” лише в роботі над одним чи кількома розділами навчального матеріалу. Справа в тому, що чим менше пов’язаний той чи інший навчальний здобуток із стихійним досвідом, тим менше і можливості його самостійного використання учнем.