Ґудзь Віталій

докторант Софійського університету імені Климента Охрідскі

Особливості регіональних клівіджів України і їх вплив на сучасні парламентські партії

Передусім треба зауважити, що термін «клівідж» політологами Східної Європи практично не вживається, хоча як на нас, він може бути продуктивним для означення ліній розколу в українському соціумі. Відповідно до трактування Лоусонталя (Lawsonetal, 1999), клівіджі це – тривалі структурні конфлікти, які призводять до протистоянь різних політичних позицій. Політичні клівіджі, у тому числі регіональні, найяскравіше представлені у суспільстві партіями і рельєфно проявляються під час виборчих кампаній [21; 24].

Мета даного дослідження – дослідити особливості регіональних структурних конфліктів в Україні та проаналізувати зв'язок між регіональними клівіджами і партійною системою України на матеріалах останніх парламентських виборів.

Порівняльна соціологія виборів і електоральна поведінка населення, які виявляють регіональні клівіджі, вже давно є одним із головних напрямків вивчення масової політичної поведінки [23, pp. 1-64]. Кінець 1960-х і початок 1970-х років був особливо плідним з теоретичної точки зору, коли проникливі вчені, такі як Стейн Роккан та інші запропонували ряд інноваційних структур і схем для порівняння партійних систем та виборчих вирівнювання в контексті національного політичного розвитку (Allardt and Littunen, 1964; Allardt and Rok-kan, 1970; Lipset and Rokkan, 1967a; Rokkan, 1970). Зокрема, Мартін Ліпсет і Стейн Роккан визначили чотири основних розколи для західної цивілізації після промислової революції. За Ліпсетом і Рокканом (США), ці розколи визначають виникнення і зміст усіх європейських партій [22, pp. 1-67]:

Центр - Периферія поділ між елітами в міських районах, і тими, що мешкають у більш віддалених районах. Як правило, це виражається в плані регіонального націоналізму, місництва або сепаратистських настроїв. Цей поділ, на думку Ліпсета і Роккана, викликаний утворенням сучасних націй-держав, в деяких регіонах котрих були кращі умови, ніж в інших в освоєнні культури більшості нації:

Держава - Церква – поділ між релігійними і світськими виборцями, між світською державою і церквою.

Власник - Робітничий клас – розщеплення, що призводить до утворення лівих і правих партій. Іноді стверджується, що цей розкол являє собою конфлікт між багатими і бідними.

Земля - Промисловість – поділ між сільськими і міськими виробниками, що передбачає продовження здійснення державного контролю за цінами на продовольство і обмеження свободи управління для промислового підприємства [20; 22].

Сучасний аналіз голосування на виборах говорить про появу нових розколів. Наприклад, традиційну опозицію між власником і робітником (капіталом і працею) в даний час диференційовано протиріччями серед тих, хто працює в працездатному віці і тими, хто такими не є.

Схема Ліпсета-Роккана дає нам корисну аналітичну основу для вивчення початкових стадій конкурентної політики у Східній Європі і, зокрема, Україні. Вона придатна для дослідження генезису конфліктів, розколів і опозицій всередині національної спільноти з урахуванням традицій і деформацій минулого, а також вираження їх у позиціях сучасних партій. Як наголошує Вінсент Макхейн, його колеги Ліпсет і Роккан також простежили, що історія електоральної політики та партійного розвитку передбачає послідовні зміни щодо двох основних наскрізних суспільних координат: територіальної і функціональної [24, р.191].

Проте деякі фахівці з питань посткомуністичних клівіджів вказують на особливості суспільних розколів у Східній Європі, які, хоч і не випадають із схеми Ліпсета-Роккана, але істотно відрізняються за значенням і напруженістю. Так, болгарський політолог Любенов зауважує на розмитість протиріч за релігійною та освітньою ознакою (держава-церква) та констатує деяку «замороженість» партійної системи у цих країнах [8, с. 257-259]. Йдеться про розвиток багатьох партій за інерцією і внутрішніми потребами партійної верхівки, замість дотримання ідеологічних принципів.

Що стосується дослідження регіоналістики у постсоціалістичних країнах, яка має осягати небезпеки умовно кажучи «горизонтального» розлому по осі координат суспільства, то вона активно розвивалася передусім у Росії, що є природним, зважаючи на її устрій [13, с. 22]. Вказуючи на причини розвитку російської регіоналістики, самі ж російські фахівці підкреслюють: «Вона бере певний реванш у тих предметних сферах, які раніше були закриті для науково-дослідного пошуку…», (а саме) реального федералізму, територіальних асиметрій, регіональних депресій, міжбюджетних відносин, зовнішньоекономічної регіональної діяльності, «некерованої міграції населення, етнополітичних конфліктів тощо» [14, с. 4].

Необхідно відзначити сталу тенденцію зростання наукового інтересу до проблем регіонів і в Україні. Вона відповідає загальній тенденції, яка проявилася в розвитку світового історіографічного процесу кінця ХХ століття й зумовлена актуалізацією вивчення регіональних культур та їхнього взаємовпливу. Те саме стосується й аналізу їхнього впливу на локальні об’єкти соціоетнічних, геополітичних та історико-культурних чинників

Аналізуючи політичні події двох останніх десятиліть, науковці дійшли висновку, що деструктивний потенціал регіоналізму в Україні виявився відносно незначним. Навіть в умовах глибоких економічних криз і потрясінь, зростання соціальної напруженості етнонаціональні та конфесійні відмінності регіонів України головними джерелами політичного сепаратизму не стали [5, с.51]. Але треба погодитися, що в Україні, за відсутності традицій демократії, чітких суспільних орієнтацій і геополітичного вибору регіоналізм є чинником, що визначає рівень стабільності й водночас цивілізованості. Без його врахування неможливо повноцінно вирішувати питання міжрегіональної консолідації, міжнаціональних відносин, гуманітарного розвитку, економічних перетворень, створення ефективної системи державного управління і самоврядування, протидії деструктивним зовнішнім впливам.

Вагомість регіональних інтересів у процесі функціонування українських державних інституцій обумовлена насамперед глибокими економічними, культурними, психологічними відмінностями між різними регіонами України.

Проведені соціологічні дослідження за новою методикою О. Стегнія фіксують, що вагомість впливу регіонального чинника на орієнтаційну функцію масової політичної культури в Україні головно визначена відмінностями історичних умов формування соціокультурних середовищ [15, с. 62-74]. Адже деякі західні й південні землі протягом значного історичного періоду існували за межами основного масиву українських етнографічних земель. До того ж окремим етнічним групам притаманна не лише загальноукраїнська, а й локальна самосвідомість, наприклад, русинам Закарпаття.

Різниця в історичних умовах формування соціокультурних середовищ на різних територіях України призводить до відчутних регіональних ідеологічних відмінностей, зокрема щодо ставлення до ідеї українського національного відродження. Ця ідея, як зазначає В. Степаненко, певною мірою легітимізувала революційні акції протесту під час президентських виборів 2004 р. [17, с. 83].

О. Стогній звертає увагу на думку львівського соціолога В. Середи, яка зазначає про існування в сучасній Україні двох базових парадигм історичного минулого: "радянської", що презентує українську історію як регіональну версію російської, та традиційної української, яка наголошує на відокремленості та незалежності історичного процесу в нашій країні. Якщо перша парадигма набула поширення передусім на сході і півдні, то друга - серед мешканців заходу і, частково, центру [16, с.41].

Серед вітчизняних соціологів та політологів є думка про існування політичної географії України, яку конституціювали вибори 1994 р., коли на посаду президента вперше обрано Л. Кучму. Це означає, що "..історико-культурні, економічні, поселенські відмінності набрали політичної форми й понижені до ролі засобів політичної боротьби за домінування, а їх акцентуація стає одним із правил політичної гри" [9, с. 6].

У зв’язку з цим визначальним є усвідомлення й комплексне врахування на державному рівні особливостей територіальної дислокації етнонаціональних спільнот в Україні. Між тим, як зазначив І. Зварич, «Спостерігається просто-таки хронічна невирішеність ключових питань як на правовому, так і на рівні управління регіональними процесами. Цей чинник, помножений на низку соціально-економічних складових, призводить до посилення відцентрових тенденцій та автономістських настроїв» [3].

Відмінності між регіонами України (а деякі з них водночас є своєрідними анклавами етнічних спільнот) мають також виробничо-економічний характер. Природно, що спад промислового виробництва катастрофічно позначився на Лівобережній частині України, де зосереджені майже всі галузі промисловості, які раніше були складником єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Так само й зовнішньоекономічні зв’язки українських областей, які межують із Росією, майже цілковито орієнтовані на російські регіони. Зокрема, по Харківській області цей показник становить 80—95%. Тому східні та південні регіони України традиційно проти дистанціювання України від [5, с. 51].

Крім того, регіоналізм в Україні має і геополітичний, і етнокультурний підтексти. Це проявляється у впливі Російської Федерації на етнополітичну ситуацію в Україні. Предметом постійної уваги РФ є Схід та Південь України. Уже традиційно порушується тема становища російського етносу та російськомовного населення. Цікавими є дані соціологічних досліджень щодо бачення громадянами нашої держави взаємовідносини України та Росії. Більш як половина опитаних (52 відсотки) хочуть, щоб це були відносини незалежних, але дружніх держав; близько третини (32 відсотки) виступають за об’єднання в єдину державу; приблизно 10 відсотків — за такі ж відносини з Росією, як з іншими країнами. Стосовно росіян — громадян України, то вони здебільшого схиляються до об’єднання з Росією в одну державу (55 відсотків). Варіантові «незалежні, але дружні держави» віддають перевагу всі регіони, крім Сходу. Діапазон підтримки варіанта «такі ж, як з усіма» — від 1,6 відсотка на Сході до 49,7 відсотка на Заході [2, с. 85].

Прикладом акцентуації уваги на певних чинниках у визначенні особливостей і відмінностей етнорегіонів в Україні є, наприклад, етнолінгвістичний аспект регіоналізації. Зокрема, пропонується розподіл на три групи областей із приблизно однаковою часткою українців, які вважають рідною мовою українську: «базова Україна» (14 областей, для понад 95 відсотків українців рідною є мова своєї національності); «перехідна зона» (8 областей і м. Київ, де від 75 до 95 відсотків українців також вважають рідною українську мову), та «етнопериферія» (дві області й Автономна Республіка Крим, де визначають рідною мову своєї національності від 50 до 65 відсотків українців) [1, с. 103].

Аналітики вважають: для поліетнічних країн потенціальною є загроза міжнаціональних конфліктів. Фахівці слушно наполягають на необхідності розроблення державної концепції етнополітичної безпеки. Її реалізація сприяла б запобіганню ескалації міжнаціональних конфліктів і зміцненню етнополітичної стабільності в українському суспільстві [4, с. 6-12].

Експерти-політологи, аналізуючи нинішні тенденції суспільного розвитку в Україні, передбачають посилення в найближчому майбутньому впливу етнічних чинників у політичному житті держави. Причому політизація етнічності безпосередньо пов’язується зі зростанням напруженості в міжнаціональній сфері, що підсилюється загальним погіршенням матеріального становища населення. І відбувається це, на жаль, як на рівні етнічних груп, так і на міжрегіональному рівні [9, с. 102-104].

Складність геополітичного становища в Україні зумовлена значною мірою тим, що її південно-східні регіони перебувають у зоні підвищеної етнополітичної конфліктності. Ця зона входить до так званої «великої євразійської дуги етнополітичної нестабільності», яка визначається деякими фахівцями географічним простором від Північної Ірландії до Шри-Ланки. Сюди включають і такі регіони України, як Донбас та Крим [7, с. 155].

Наш підхід у визначенні впливів вказаних вище клівіджів полягатиме у вивченні географії голосування в Україні за політичні партії, що пройшли у Верховну Раду та оцінці її збігів з іншими політично важливими, географічно розподіленими характеристиками соціально-економічного і національно-культурного характеру.

Так, внаслідок виборів у Верховну Раду України 27 березня 2006 року у вищий законодавчий орган республіки пройшло п’ять політичних партій та блоків: Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ), блок «Наша Україна», Соціалістична партія України (СПУ), Комуністична партія України (КПУ).

За політичним спектром до правих, національно-демократичних партій відносяться «Наша Україна» та, в меншій мірі, БЮТ які, зокрема, йшли на вибори із гаслами підтримки євроатлантичної інтеграції, державності української мови, реабілітації воїнів УПА, виводу російського флоту із Севастополя, підтримки малого і середнього підприємництва тощо. Саме з цими гаслами йшли вказані політичні сили і під час «помаранчевої революції» 2004 р. І знову їх підтримали 16 із 25 регіонів республіки та м. Київ [11].

Лівий сектор політичної складової у парламенті представили соціалісти та комуністи із їх традиційними вимогами інтеграції з Росією, державного статусу російської мови, засудження НАТО і націоналістів-«бандерівців», соціального захисту ветеранів і дітей війни тощо. Ліві сили підтримали переважно південно-східні області республіки та певна частина аграрних регіонів, де літнє населення виявило ностальгію Партія регіонів займала скоріше центристські позиції, поєднуючи свої інтереси великого капіталу з проросійськими гаслами, оскільки її колискою був Донбас із відповідними настроями та керівництво Росії, і перемогла у 8 південно-східних областях та у Кримській автономії з м. Севастополем [11].

Подібні кольори спектру партійної палітри продемонстрували і дострокові вибори у Верховну Раду 30 вересня 2007 року. Тоді до парламенту пройшли також п’ять політичних партій та блоків: Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ), блок «Наша Україна», Комуністична партія України (КПУ) та центристський Блок Литвина, який замінив СПУ, скомпрометовану її переходом від спілки з національно-демократичним табором до підтримки Партії регіонів [12].

Характерно, що перевага Партії регіонів у набраних відсотках у Луганській, Донецькій областях, де етнічні росіяни складають понад 40% населення та Криму, де їх більшість, перевищила позначку 50%. Так само абсолютну більшість склала перевага «помаранчевих» у Волинській, Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, де понад 90% населення є етнічними українцями [11; 12].

Наявність різних політичних преференцій регіональних спільнот України, що підтверджена результатами голосування на парламентських та президентських виборах останнього десятиріччя, поєднується з домінуванням єдиного пасивно-демократичного типу масової політичної культури. Певний виняток становить західний макрорегіон, де однозначно демократична спрямованість світогляду населення поєднується з проміжним за ознакою пасивність-активність типом політичної культури.

Відтак, як доводить О. Стегній, по-перше, розбіжності в електоральних вподобаннях не роз'єднують регіональні спільноти України за ознакою ставлення до демократичних цінностей; а по-друге, підтримка демократичних цінностей є пасивною для переважної більшості громадян України [11, c.43]. Останній висновок свідчить про малорозвиненість громадянського суспільства в нашій країні, що об'єктивно створює соціально-політичні передумови для пролонгування авторитарних форм державного управління на тривалий час.

Ці особливості України не заперечують того факту, що політична палітра парламентських партій рельєфно відбиває існуючі в суспільстві регіональні клівіджі, пов’язані як із національним складом регіонів, їх геополітичним сусідством так і відповідним менталітетом населення цих регіонів, у якому відбилися також суспільно-політичні деформації попереднього комуністичного режиму.

Проте, як свідчить досвід парламентських виборів останнього десятиріччя, партійна соціалізація (вплив на політичну культуру) в Україні виконує функцію скоріше роз’єднання, оскільки політичні партії намагаються заручитися підтримкою виборців і апелюють до різних ідеологічних орієнтацій та соціально-культурних відмінностей. Крім того, за незначним винятком, партії залишаються малопотужними, хоча, згідно зі статутом і вимогами законодавства, мають первинні організації в більшості областей України.

Відтак на регіональному рівні існує номінально достатня інфраструктура для соціально-політичної самоорганізації територіальних спільнот, проте фактична спроможність цієї інфраструктури сприяти суспільній самоорганізації громадян є скоріше, відкритим питанням.

Література

1. Багров Н. В. Региональная геополитика устойчивого развития. — К., 2002. — С. 103.

2. Белецкий М., Толпыго А. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины / Полис. — 1998. — №4. — С. 85

3. Зварич Ігор. Регіональні особливості етнополітичних процесів в Україні /http://buktolerance.com.ua/?p=1599

4. Картунов О., Кремінь В., Маруховська О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань / Віче. — 1988. — № 6. — С. 6—12

5. Кривицька О. Етноконфліктний потенціал полікультурного суспільства / Наукові записки. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. — Вип. 15. — К., 2001. — С. 51.

6. Курас І. Ф. Етнополітика. Історія і сучасність: Статті, виступи, інтерв’ю 90-х років. — К., 1999. — С. 259.

7. Куц Ю. О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський аспект. — Харків, 2002. — С. 155

8. Любенов, Милен. Кливиджи и партийни системи // Българска политология пред предизвикателствата на времето / Ред. Милен Любенов. — София., Унив. Изд. „Св. Клмент Охридски“, 2010. — С. 247-265.

9. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991 — 2000 років / Збірник. — К., 2002. — С. 102—104

10. Оксамитна С., Макеєв С. Соціологічний ракурс політичної географії України // Політичний портрет України. Бюлетень Фонду "Демократичні ініціативи". — 1995. — № 11. — С. 1-7

11. Парламентські вибори в Україні 2006 / http:// uk.wikipedia.org/wiki/%CF%E0%F0%EB%E0%EC%E5%ED%F2%F1%FC%EA%B3_%E2%E8%E1%EE%F0%E8_%E2_%D3%EA%F0%E0%BF%ED%B3_2006#.

12. Парламентські вибори в Україні 2007 / http:// uk.wikipedia.org/wiki/%CF%E0%F0%EB%E0%EC%E5%ED%F2%F1%FC%EA%B3_%E2%E8%E1%EE%F0%E8_%E2_%D3%EA%F0%E0%BF%ED%B3_2007

13. Попова Т. Н. Проблемы категориального аппарата историко-региональных исследований в современной российской историографии / Записки історичного факультету. — Вип. 11. — Одеса, 2001. — С. 22.

14. Регионоведение: Учебное пособие / Отв. ред. Ю. Г. Волков. — Ростов-на-Дону, 2002. — С. 4.

15. Стегній О. Динаміка просторово-територіальної самоідентифікації населення України // Укр. соціум. — 2004. - № 2. — С. 62-74.

16. Стегній О. Г. Типи політичної культури регіональних спільнот України // Вісник Львів. ун-ту; сер. соціол. — 2008. — Вип. 2. — С. 32-56.

17. Степаненко В. До громадянського суспільства // Сподівання на іншу Україну Президентські вибори - 2004 та навколо них: думки, настрої, оцінки людей. — К.: Ін-т соціології НАН України, 2005. — С. 78-86.

18. Allardt, E. and Y. Littunen (eds.). Cleavages, Ideologies and Party Systems. Helsinki: Westermarck Society, 1964.

19. Arel, Dominique. Theorizing the Politics of Cultural Identities in Russia and Ukraine // Rebounding dentities: The Politics of Identity in Russia and Ukraine. — Johns Hopkins University Press, 2006.

20. Cleavage рolitics / http: //en.wikipedia.org/wiki/Cleavage_(politics).

21. Gallagher, M., Laver, M., Mair, P. Representative government in modern Europe. — New York: McGraw-Hill, 2006.

22. Lipset   S . M .,  Rokkan   S .  Cleavage   Structures ,  Party   Systems ,  and   Voter   Alignments : an  Introduction  //  Lipset   S . M .,  Rokkan   S . ( Eds .)  Party   Systems   and   Voter   Alignments : Cross National  Perspectives . — N .Y., 1967а. — Р.1-67.

23. Lipset, S.M. and S. Rokkan. "Cleavage Structures, Party Systems, and Voter Alignments: An Introduction." in Lipset and Rokkan (eds.). — 1967b. — Рp. 1-64.

24. Vincent E. McHale. Democratic Transition and the Evolution of Mass Politics in Post-Communist Central and Eastern Europe // Historical Social Research, Vol. 20 — 1995 — No. 2. — 188-209.