Дмитрієнко Ю.М. здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

А. Становлення і розвиток української правової свідомості у контексті актуальних проблем сучасного правознавства.

Серед основних чинників актуальності проблематики, пов’язаної з дослідженням феномена правосвідомості в межах сучасного правознавства можна виділити як об’єктивні, так і суб’єктивні. До перших належать насамперед ті процеси демократизації суспільно-політичного життя, які стимулюють докорінні перетворення у сфері правосвідомості, спрямовані на її “автономізацію”, звільнення від державної монополії та підпорядкування загальнолюдським цінностям та ідеалам. Інші зумовлені численними прогалинами у розробці науково-теоретичного підґрунтя раціоналізації здійснення зазначених перетворень. Навіть сутнісний зміст згаданого феномена, його структура, форми реалізації та суспільно-буттєві функції сьогодні ще не мають свого однозначного узагальнюючого визначення; існуючі ж визначення та класифікації здебільшого містять логічні некоректності, що ускладнює оперування даними поняттями. Так, українська правосвідомість найчастіше асоціюється в сучасній літературі саме з розвитком громадянської правосуб’єктності, її осмисленням з позиції ідеалів правової держави, а також реалізації природних і невід’ємних прав і свобод людини та громадянина, що, звичайно, дуже звужує логічний обсяг цього поняття. В результаті, коли йдеться не лише про специфічні риси правоусвідомлення в епоху демократичних трансформацій суспільного життя, але й про загальні характеристики даного явища (поширювані навіть на такі етапи історії правового регулювання, яким, навпаки, була притаманна домінанта “права сили” та “диктатури страху”), то при цьому доводиться апелювати до категорій “неправа”, “неправової, маргінальної, девіантної свідомості” тощо. Ми поділяємо думку російського дослідника І. О. Ільїна, що потворна правосвідомість все ж таки залишається правосвідомістю, але перекручує свій зміст; вона звертається до ідеї права, але бере від неї тільки схему, користується нею по-своєму, зловживає нею і наповнює її недостатнім перекрученим змістом; і хоча при цьому, так би мовити, виникає неправове право, яке все ж таки називається правом, компрометує у свідомості людей саму ідею права і підриває віру в неї, воно, разом з тим, є результатом осмисленого відношення до права, а, отже, також являє собою певний модус правосвідомості. Тож, дедалі очевиднішою стає потреба теоретичного узагальнення та систематизації уявлень про зміст, структуру, функції, внутрішню логіку упорядкування та механізми формування й реалізації регулятивних засад правосвідомості. Інакше кажучи, в руслі сучасних комплексних досліджень у сфері філософії права та ряду інших галузей теоретичного правознавства актуалізується проблема не просто узгодження та уніфікації такого роду уявлень, а наукової розробки цілісної теорії генезису й функціонування правосвідомості. Незважаючи на досить широкий спектр концептуальних позицій щодо можливостей та напрямків побудови такої теорії, є підхід, що ґрунтується на дослідженнях первинних, онтологічних, ментально структурованих основ правоусвідомлення. Адже попри те, що правова належність, здавалося б, відноситься виключно до деонтологічного світу – світу бажаного, а не фактичного буття, будь-яке знання про таку належність можна вважати насправді науковим лише за мірою його узгодження з тією природно-суспільною реальністю, в контексті якої це знання має матеріалізуватися з метою здійснення даної належності. До того ж, у контексті сучасної теоретичної науки “онтологія доцільності” вже досить міцно закріпила за собою статус однієї з найважливіших концептуальних засад, згідно з якою сама доцільність тлумачиться не тільки як суто людський спосіб відношення до світу, але й як іманентний принцип самоорганізації останнього. Такий підхід передбачає, по-перше, виявлення тих глибинних позасуб’єктивних підвалин, що обмежують міру “довільності” утворення правових смислів та нормативно-ціннісних орієнтирів; по-друге, такий аналіз дозволяє дослідити механізми кореляції кардинальних характеристик правосвідомості з організаційними особливостями буття людини в природному та суспільному світі (що, звичайно, є істотним у плані пошуку шляхів та чинників їхнього взаємоузгодження); по-третє, цей аспект дослідження сприятиме, вважає здобувач, вирішенню багатьох існуючих у сучасній юридичній та філософсько-правовій літературі суперечностей стосовно архітектоніки та векторів динаміки “деонтичного світу”, оскільки при цьому передбачається встановлення своєрідних “мостів” між світами належного та реального буття. Тим самим відкривається широкий діапазон можливостей подолання існуючих поляризацій об’єктивізму та суб’єктивізму, позитивізму та юснатуралізму, а також онтологізму й деонтологізму в сучасній теоретико-правовій науці. Зрештою, за умов онтокорелятивного підходу до основ права та форм його усвідомлення зменшуватиметься простір для “утопізації” проектів реконструкції нормативного регулювання життя суспільства та формування дійсно демократичної правосвідомості: адже ідеали останньої можуть так і залишитися суто декларативними, якщо існуюча буттєво-організаційна реальність виявлятиме їхню практичну неефективність у плані забезпечення бажаної міри суспільної справедливості. Досліджуючи проблеми теоретичної концептуалізації та системного оформлення уявлень про структуру, форми, функції, механізми генезису й реалізації правосвідомості як особливого явища суспільно-правової культури, не можна замовчати і піонерські розвідки в даному напрямку, що представлені в класичних працях М. М. Алексєєва, М. О. Бердяєва, І. О. Ільїна, Г. Єллінека, Б. О. Кістяківського, П. І. Новгородцева, Л. І. Петражицького, Й. О. Покровського, В. С. Соловйова, С. Л. Франка, О. С. Ященка та інших, в яких поняття правосвідомості починає чітко вирізнятися на тлі загальних уявлень про право як таке. Серед сучасних українських та російських авторів, які здійснили істотний внесок у вивчення теоретико-правових та конкретноюридичних аспектів правосвідомості, потрібно назвати С. С. Алексєєва, В. Д. Бабкіна, Р. С. Байніязова, М. М. Гуренко-Вайцман, С. Д. Гусарєва, О. М. Джужі, Р. А. Калюжного, Д. А. Керімова, М. І. Козюбру, В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія, О. М. Костенка, М. В. Костицького, В. М. Кудрявцева, В. С. Кузьмичова, О. А. Лукашеву, Є. Д. Лук’янчикова, Ю. М. Оборотова, П. М. Рабіновича, В. М. Селіванова, А. П. Семітка, О. В. Скрипнюка, С. М. Стахівського, Р. К. Русинова, О. Д. Тихомирова, В. А. Чефранова, Ю. С. Шемшученка та ін. Філософсько-правові аспекти дослідження правосвідомості (онтологічні, гносеологічні, аксіологічні, соціокультурні, логіко-методологічні, психологічні тощо) висвітлюються в роботах О. О. Бандури, В. А. Бачініна, М. Г. Братасюк, О. І. Гвоздіка, О. Г. Данильяна, К. К. Жоля, А. А. Козловського, В. К. Ларионової, С. І. Максимова, В. П. Малахова, О. Є. Манохи, О. В. Мартишина, В. С. Медведєва, О. О. Мережка, В. С. Нерсесянца, С. С. Сливки, В. Д. Титова, А. К. Улєдова, Б. Ф. Чміля, В. В. Шкоди та ін.

Феномен правосвідомості є одним з першорядних об’єктів сучасних теоретико-методологічних досліджень і в країнах “далекого зарубіжжя”. В цьому відношенні варто згадати таких відомих авторів, як Х. Арендт, В. Брюггер, Р. Дворкін, А. Кауфман, Д. Ллойд, Т. Пейн, К. Поппер, П. Рікер, Л. Фуллер, Ю. Хабермас, Ф. Хайєк, Г. Харт, О. Хьоффе, Р. Циппеліус, К. Ясперс та ін.

Водночас доводиться констатувати, що в теоретико-правових підходах до аналізу буттєвих основ правосвідомості помітно превалює зведення останніх лише до законодавчо-нормативної форми буття права. Тобто правосвідомість розглядається переважно як похідна від своєрідної “інтеріоризації”, індивідуально-суб’єктивного засвоєння норм чинного законодавства, а тому ключовим засобом бажаного впливу на неї при цьому визнається вдосконалення позитивного права. Слід визнати істотну залежність механізмів суб’єктивного сприйняття та осмислення права не тільки від форм його законодавчої матеріалізації, але й від таких онтологічних чинників, як соціально-економічні, політичні, культурно-ціннісні, суспільно-комунікативні, антропологічні тощо. Тим більше, що самі правові смисли та регулятивні ідеї, що втілюються в нормах офіційного закону, в значній мірі детерміновані згаданими чинниками, систематизоване вивчення зв’язку та відношень яких з ключовими орієнтирами права розпочалося лише в другій половині ХХ ст. в межах міжгалузевих досліджень, відомих під назвою інтегративного правознавства. Останнє передбачає насамперед ряд парадигмальних трансформацій праворозуміння як такого, спрямованих на системну єдність логіко-філософських, юридико-соціологічних та теоретико-догматичних знань про право. При цьому інтерпретація права вже не може зводитися лише до тлумачень закону; навпаки – саме закон має узгоджуватися з тими нормами природного права та ціннісними орієнтирами, які формуються в інтерактивному середовищі самого суспільного буття і не повинні ставитись у залежність від будь-яких владно-законодавчих директив. Тут особливо варто відзначити тих вітчизняних і зарубіжних дослідників, які в своїх працях намагаються синтезувати різнопредметні та різнорівневі аналітичні площини вивчення правосвідомості в руслі розробки інтегративних підходів до праворозуміння. Йдеться, зокрема, про праці Г. Дж. Бермана, В. Брюггера, В. Г. Графського, В. Кравітца, Н. Лумана, А. В. Полякова, Р. А. Ромашова, Г. Тюбнера, М. Ван Хоека, Дж. Холла, В. Г. Шумихіна та ін. У свою чергу, накреслення концептуальних основ міждисциплінарної або інтегративної теорії правосвідомості, які б корелювали з онтодинамікою правової і взагалі суспільної реальності, потребує відповідного перегляду самих уявлень про систему людського буття згідно з принципами посткласичної філософсько-правової раціональності. Мається на увазі те, що криза класичного раціоналізму (для якого характерною була розірваність та поляризація суб’єктивного та об’єктивного, природного та людського, матеріального та ідеального) підтвердила необхідність синтезування нової “картини буття”, в котрій об’єктивно-матеріальний її аспект доповнювався б невід’ємним від нього суб’єктивно-ціннісним. Адже зміст буття людини у світі не можна визначати поза межами “людиномірності” як її власного самоусвідомлення, так і осмислення нею самого світу. Відповідним чином, розглядаючи людське буття як основу правосвідомості, варто підходити до нього як до системної ієрархії природно-антропологічного, суспільно-комунікативного та культурно-ціннісного онтологічних рівнів становлення й функціонування смислових орієнтирів правової належності, взаємодію та корелятивну динаміку яких можна описати за допомогою концептуально-методологічного апарату синергетики (оскільки згадана динаміка має переважно нелінійний характер). Об’єкт дослідження статті – українська правосвідомість як феномен суспільно-правової реальності та суб’єктивна основа права. Предмет статті полягає в окресленні первинних, буттєво-онтологічних, ментально структурованих основ побудови теорії правосвідомості.

Практичне значення одержаних результатів вбачається в можливості їхнього застосування при визначенні оптимальних шляхів здійснення правової реформи, законотворчої діяльності та політико-економічних перетворень суспільного життя у напрямку його подальшої демократизації й підпорядкування правовим засадам.

Нами в численних проведених дослідженнях (понад 350 позицій) здійснено спробу окреслити ті “межі доцільності”, котрі б насамперед сприяли якомога більшій мірі визначеності діапазону застосовуваних підходів та методів, а також дозволяли обґрунтувати значущість основних предметних аспектів передбачуваного системно-теоретичного аналізу явища правосвідомості. Метою таких метатеоретичних міркувань є встановлення певних більш загальних орієнтирів, на підставі яких скеровувалася б методологія такого аналізу. В цьому відношенні постає проблема надійності самих базових світоглядно-методологічних засад, оскільки на даному рівні теоретичних досліджень виникає чи не найбільша кількість важко вирішуваних та неоднозначно інтерпретовних питань (вже хоча б через гранично високий рівень узагальнюючих абстракцій, а, отже, максимальну віддаленість умоглядних побудувань від емпіричної наочності), що має своїм цілком закономірним наслідком досить широку диверсифікацію таких засад протягом усієї історії наукового пізнання.

Як засвідчує проведений аналіз таких альтернативних підходів до вивчення права й правосвідомості, як суб’єктивістський та об’єктивістський, раціоналістичний та ірраціоналістичний, онтологістський та деонтологістський, а також позитивістський та юснатуралістичний, кожен з них характеризується, з одного боку, своєю “невипадковістю” та певною науковою й практичною “виправданістю”; з іншого ж боку, жодному з них не вдається позбутися тих концептуальних суперечностей, що є наслідками їх абстрактного та абсолютизованого застосування.

Виникає потреба у створенні міждисциплінарної або інтегральної теорії правосвідомості. Для цього необхідним є комплексне дослідження структури, функцій та динаміки останньої в плані багаторівневого її вивчення: філософсько-правового (що включає онтологію, логіку, гносеологію, антропологію та аксіологію осмислення й реалізації права), соціологічного, психологічного, культурно-історичного, теоретико-правового, системно-динамічного та ін. Однак, оскільки існуючі теоретичні рефлексії правосвідомості є досить розманітними (аж до цілковитої альтернативності), актуалізується проблема пошуку їх критеріальної та синтезуючої основи. Оскільки феномен правосвідомості неодмінно пов’язаний з осмисленням наявного, потенційного та бажаного людського буття, вважаємо, що зазначену “синтезуючу основу” треба шукати передусім у сфері правової методології філософії та онтології. До того ж, апелювання до об’єктивно буттєвих основ формування, усвідомлення й реалізації смислів права сприятиме, зменшенню міри суб’єктивної довільності при концептуально-теоретичних відображеннях цього феномена.

Основні напрямки в тлумаченнях буттєвих основ права та правоусвідомлення мають не стільки субстанційно-атрибутивний, скільки реляційний характер, то смислові орієнтири правосвідомості (на відміну від законосвідомості) формуються в інтерактивному середовищі суспільних комунікацій, є своєрідною “рівнодійною сумою” спрямувань індивідуально-суб’єктивних свобод. Відповідним чином, онтологія правосвідомості має акцентуватися не стільки на формах його матеріалізації, скільки на вивченні організаційних співвідношень між суспільно-правовою реальністю та правоусвідомленням, крізь призму якого завжди відбувається правоздійснення. В даному розумінні онтологічний аспект досліджень права та правосвідомості передбачає кореляцію двох таких своїх площин: з одного боку, такі дослідження мають на меті виявлення тих буттєвих факторів, що спричинюють формування відповідних правових смислів та ідей; з іншого – вони призначені для окреслення діапазону онтологічних умов активізації останніх на рівні правосвідомості населення та їх реалізації шляхом встановлення певного правопорядку, що відповідав би як чинному законодавству, так і суб’єктивним уявленням про смислові цінності права.

Разом з тим, оскільки самі онтологічні підвалини правосвідомості не є однорідними та однопорядковими, виникають істотні перешкоди й на шляху однозначності теоретичних концептуалізацій правосвідомості. Дивергентність онтологічних підвалин правосвідомості спричинює ряд фундаментальних дилем правової онтології (таких, як контроверзи між об’єктивістським та суб’єктивістським її напрямами, онтологізмом та деонтологізмом, метафізикою права та правовим реалізмом тощо). Проте ці дилеми можуть бути вирішені в разі трансформації онтологічної парадигми від традиційного протиставлення об’єктивно-природної та суб’єктивно-ціннісної форм буття правосвідомості (а також есенційно-онтологічного та екзистенційно-феноменологічного модусів його осмислення) до такої інтегральної концепції, що подає ці аспекти як комплементарні складові єдиної та цілісної структури людського буття у природно-суспільному світі. Тобто за описаного підходу аж ніяк не передбачається “подолання” чи “викорінення” згаданих роздвоєнь усвідомлення самої правової свідомості, оскільки вони спричинені двоєдиністю самого його онтологічного підґрунтя: в своєму суспільному бутті людина виступає одночасно і продуктом умов власного існування, і їхнім творцем. Відповідно, виміри належності її буття визначаються одночасно як її внутрішнім прагненням свободи, так і зовнішньою необхідністю розумного обмеження останньої (що досить чітко простежується в поляризаціях логіко-деонтологічної побудови приватної та публічної правосвідомості: перше має переважно дозвільно-диспозитивний характер, а друге – заборонно-імперативний; при цьому вони є взаємодоповнюючими та взаємопідтримуючими, як відцентрові та доцентрові силові імпульси в гармонійно-рівноважному русі). Однак, незважаючи на природність такого правового дуалізму, завжди актуальним є питання про засоби гармонізації нормативних вимог “внутрішньої” (суб’єктивної) та “зовнішньої” (об’єктивної) належності правової свідомості. Саме через цю обставину сучасна цивілізація все більше схиляється до демократичних форм правління, оскільки такі форми передбачають принаймні можливість узгодження законодавчих норм з волею якщо не кожного окремого громадянина, то, бодай, більшості з них. Вже самі спроби узагальнення та конституційного закріплення певного “мінімального” діапазону невідчужуваних прав людини (а, отже, кожної окремої особи) є показником прагнення поєднати загальнолюдський (есенційний) та індивідуально-особистісний (екзистенційний) моменти людського буття та правоусвідомлення.

За визначення змісту правосвідомості видно, що більшість таких визначень є або надто вузькими (коли правосвідомість асоціюється лише з орієнтирами побудови демократичного правового суспільства), або надто широкими (за умови її ототожнення з будь-якою соціальною нормативністю), або тавтологічними (при “самозацикленні” дефініцій правосвідомості шляхом ідентифікації останньої зі “свідомим ставленням до чинного права”). Підтримуємо тезу дослідників про те, що дотримання логічних правил визначення є хоча й необхідною, проте не достатньою умовою раціональності виконання даної процедури. Адже такі правила мають суто формальний характер і є безвідносними до “буттєвої істотності” вирізнюваних при цьому ознак (оскільки на перший план тут висувається виключно “операційна” вимога, щоб на підставі цих ознак можна було лише чітко відмежувати визначуваний тип явищ від усіх інорідних їх типів). Найзагальніший (категоріальний) зміст правосвідомості (поширюваний на будь-які форми її прояву) визначається як ідейно-світоглядно осмислене відношення (з боку окремого індивіда, соціальної групи чи суспільства в цілому) до нормативного регулювання суспільного буття публічно-інституційними засобами. При цьому дане загальне визначення набуватиме відповідних конкретно-змістовних модусів у різних соціокультурних умовах.

Класифікації правової свідомості набудуть більш логічно прийнятного вигляду, якщо “горизонтальний” поділ правосвідомості (за критеріями офіційної легітимованості) передбачатиме розрізнення інституційної та неінституційної її форм, а “вертикальний” поділ – буденного та теоретичного її рівнів (за мірою систематизації, узагальненості та наукової обґрунтованості). У кількісному відношенні коректніше, очевидно, здійснювати поділ правосвідомості на індивідуальну, групову та суспільну (колективну, масову, в плані категоріального відношення “одиничне – особливе – загальне”), де поняття “суспільна правосвідомість” виражає той світоглядний вектор ідей, настроїв, оцінок та інших видів осмисленого відношення до нормативно-інституційного регулювання відносин в певному суспільно-культурному універсумі. Кожна з виділених форм правової свідомості містить при цьому: 1) правові знання і досвід;
2) правові оцінки; 3) правові ідеали; 4) правові установки. З метою уникнення “штучності” та онтологічної іррелевантності класифікацій форм і рівнів правосвідомості варто враховувати при їх поділі як формально-логічні засади виконання даної операції, так і буттєво-практичний зміст, що є основою цільових характеристик таких класифікацій. Наприклад, мірою сучасних перетворень суспільно-політичного буття від тоталітарних форм його організації до демократичних стає все більш релевантною характеристика правосвідомості в плані її зорієнтованості на активну реалізацію громадянської правосуб’єктності. На цій підставі правосвідомість можна класифікувати насамперед на гетерономну (що поділяється, в свою чергу, на “інфантильно-патерналістську” й “нігілістичну”) та автономну (в межах якої можна вирізнити той її тип, де переважає орієнтація на виконання приписів та дотримання заборон правової нормативності, а також той, де спостерігається домінанта використання правових свобод та захист цінностей права).

Специфіка нашого підходу, на відміну від домінуючих абсолютизацій онтологістської чи деонтологістської парадигми виділення й оцінки функцій правосвідомості, полягає в синтезі площин сущого та належного при характеристиці й розрізненні цих функцій. Як і у вищерозглянутих випадках, тут також варто керуватися не самими лише правилами дефінітивно-класифікаційної логіки, а базуватися насамперед на онтології правової реальності, розглядуваної в кореляції площин фактичного та належного (з точки зору права) буття, що спонукає до буттєвого утвердження та реалізації цих функцій. Серед останніх доцільно виділяти за ідеями сучасних правознавців, гносеологічну, проективну, оцінкову та регулятивну, оскільки вони забезпечують осягнення права, відповідно, в планах його дійсності, належності, “метанормативної” відповідності між дійсним та належним, а також спрямованості на усунення такої невідповідності. При цьому як площина фактичного буття права, так і площина його “бажаного буття” мають задаватися у вигляді циклу соціальної активності правової свідомості та культури або їх соціально-правової динаміки, що передбачає спрямованість смислоутворюючих імпульсів від інтерактивного середовища суспільної комунікації через кристалізацію цінностей природного права, їх матеріалізацію у позитивно-правових нормах та зворотну регулятивну дію на міжлюдські відносини шляхом встановлення відповідного законного правопорядку. Тим самим відкриватимуться можливості інтегрування онтологічного та деонтологічного, позитивного та природного, а також суб’єктивного та об’єктивного аспектів права і його усвідомлення.

Хоча зазвичай вирізняють три форми буття права – правові норми, правосвідомість та правові відносини, більш адекватним, очевидно (через входження нормативності права і правової культури до змісту правосвідомості), буде поділ правової реальності не на три, а на девять сфер: 1) правосвідомість з різними циклами соціальної активіності загалом (куди увійдуть і правові знання, і регулятивні ідеї та цінності, і форми психологічного сприйняття права, і, певна річ, форми позитивно-нормативного вираження смислів права), з домінуванням регулятивних властивостей, визначених конкретно-історичною специфікою української правової епохи; 2) правореалізацію (включає не тільки форми здійснення чинного права та встановлення відповідного правопорядку, але й те суспільно-буттєве середовище, в якому генеруються онтологічні підвалини права, його реальна основа): 3) правові норми правової свідомості: 4) правові норми законосвідомості; 5) норми права: 6) норми закону; 7) норми правової культури; 8) норми законодавчої культури; 9) різногалузеві правовідносини з різногалузевими формами правової свідомості та культури. Отже, правосвідомість можна назвати формою різногалузевих правових рефлексії, самоосмислення різноджерельної правової дійсності, оскільки вона, як органічний компонент останньої, є водночас і засобом як гносеологічного відтворення форм реалізації права, так і креативного відношення до “віртуальної реальності” деонтичного світу – світу належного буття. При цьому в межах української правосвідомості можна виділити її, так би мовити, “ідеальний” (“суб’єктивний”) та “матеріальний” (“об’єктивований”) рівні. Тобто буття права й правосвідомості не можна однозначно віднести ні до суб’єктивної реальності (через наявність їх “зовнішньобуттєвих” корелятів та форм матеріалізації), ні до об’єктивної (через ідеально-деонтологічну сутність правових смислів). Оскільки право як таке онтологічно конституюється саме через взаємодію цих реальностей, воно не зводиться до жодної зі сторін даної взаємодії. Деонтологічний світ є саме тим каналом зв’язку між “світом належного” та “світом сущого”, в межах якого виявляється взаємна неадекватність останніх та формуються нормативні інтенції щодо усунення даної неадекватності. Отже, більш міждисциплінарно-релевантним підходом до теоретичних рефлексій правосвідомості буде така її інтегративна апперцепція, що дозволяла б синтезувати об’єктивно-онтологічну та суб’єктивно-деонтологічну площини правоосмислення.

Проаналізувавши логіко-історичні тенденції еволюції проблеми буття у філософській та правовій онтології, можна пересвідчитись у тому, що сучасні парадигмальні зміни у підходах до цієї проблеми є не просто черговим “переворотом людської суб’єктивності”, а зумовлені також низкою об’єктивних причин. Найбільш глибинною серед них, мабуть, є та “вичерпаність” конструктивних ресурсів докласичного та класичного типів світоосмислення, побудованих на принципі “асиметрії” відношення між мисленням і буттям, суб’єктивним і об’єктивним, сущим та належним, що спонукала розвиток актуальних нині інтегративних процесів у теоретичній науці як такій і в правознавстві зокрема. Нами ця асимметрія презентується як асиметрія права і закону, правосвідомості та законосвідомості, що розв’язується у формуванні опозиції перших до других, далі поступово зникає у формуванні девіаантної правової свідомості за періодів її розвитку як типової форми всіх періодів її розвитку, а також у становленні української соціонічної правової свідомості та культури як традиційно типової, але синергетично структурованої за періодів її становлення. Докласична світоглядна доба характеризується домінантою “зовнішньобуттєвого начала”, ідейно-світоглядного, а не нормативіно-регулятивного (тоді як людині при цьому відводилося лише місце “слухняного учня” чи “підданого” по відношенню до “надлюдської волі”; відповідно, на рівні правосвідомості тут не могло бути й мови про якусь “правосуб’єктність”). Класична ера починається з обернення відношення між людським розумом та буттям у формуванні нормативного сенсу правової свідомості та культури: останнє постає вже як об’єкт раціоналізації людиною (а, отже, на тлі протиставлення об’єктивного та суб’єктивного людина починає відчувати й усвідомлювати себе, зокрема, і суб’єктом права). Посткласична ж світоглядна парадигма відома насамперед прагненням єдності буття та розуму з домінантою нормативного початку як найголовнішого, а не “підкорення” першого другим (що відображається в принципі “людиномірність світу”); тому сучасне праворозуміння тяжіє до тлумачення сутності права як “каналу” взаємозв’язку між онтологічним та деонтологічно-ціннісним.

Антропологічний базис конституювання українського правового усвідомлення презентуємо у конкретно-історичному понятті фундаментального характеру “людських вимірів” правової належності. В цьому плані є доцільним аналізувати становлення сучасних уявлень щодо “природності” останньої з точки зору правової антропології. Основою цих уявлень є положення про те, що “людська природа” (чи “сутність людини”) не є певною сталою характеристикою, а змінюється разом зі зміною соціокультурного середовища (в межах якого людина є одночасно і суб’єктом, і об’єктом перетворення), а тому характер людського начала в бутті та усвідомленні права необхідно оцінювати лише в контексті конкретно-історичної правової реальності. Антропологічні фактори як родові правові доцільно розглядати як фундаментальні в системній ієрархії буттєвих основ права й правоосмислення, оскільки вони задають “базові вектори” реалізації людської свободи, пов’язані з природними підвалинами людського існування, що передують будь-якій правовій регуляції та відображаються в таких основних і непорушних правах, як право на життя, свободу, власність тощо. Перелік та обсяг останніх визначається, з одного боку, колом і мірою спільності біологічних, соціопсихологічних і культурних потреб людини, а, з іншого, – потребами та можливостями суспільства в плані гарантування й законодавчого забезпечення таких прав. Буття права як суспільна комунікація та правопорядок пов’язаний з визначенням тих соціобуттєвих механізмів, що приводять до нормативної організації людської правосвідомості. Адже саме такі механізми експлікують дійсну природу права як суспільно-інтерактивного феномена, що онтологічно конституюється в результаті взаємообмеження індивідуальних свобод. При цьому, якщо на антропологічному рівні детермінації права й правоусвідомлення генерується “відцентровий імпульс” трансцендування, постійного розширення міри суб’єктивної свободи, то в контексті міжсуб’єктних комунікацій онтологічно стимулюється визнання доцільності самообмеження в плані поширюваності таких свобод з метою забезпечення їхніх суспільно-правових гарантій. Відповідним чином, дійсно правовий характер законодавчих директив як типових змістів української правової законосвідомості, що мають бути засобами такого гарантування, визначатиметься мірою їхньої співнаправленості з векторами тієї нормативності, яка формується в надрах людських взаємовідносин не будь-яких, а саме первинних суб’єктів правової свідомості та культури – донорів або виробників всіх форм правової свідомості та культури для інших її суб’єктів. Авжеж, міждисциплінарно- інтегративний підхід до правової дійсності має грунтуватися на ідеї “двоєдиності” останньої: по-перше, – вона є суспільно-комунікативним середовищем, що фігурує як основа правового смислоутворення правової свівдомості; по-друге, – це матерія законосвідомості та встановлюваний на неї підставі правопорядок, котрі, з одного боку, мають орієнтуватися на інтерактивно генеровані в контексті згаданого середовища смисли права, а, з іншого, – самі долучаються до цього контексту і також стають факторами істотного за всіх часів конгкретно-історичного правоосмислення. Ціннісний універсум як культурно-онтологічний контекст формування й функціонування української правосвідомості як типово національної «завершує» структурний аналіз системи онтологічних чинників всіх відомих істотних форм національного правоосмислення та обґрунтовується таким чином, що у якості найвищого рівня (найвищого циклу соціальної активності правосвідомості та культури) ієрархічної піраміди згаданих чинників слід розглядати той буттєво-ціннісний простір, в середовищі якого утворюються й реалізуються правові смисли (оскільки цей “поверхневий шар” людського буття виявляється менш дистанційованим від індивідуальної свідомості, ніж інші онтологічні основи права, а тому є “первинним каналом зв’язку” суб’єкта з правовою реальністю). Даний цикл соціальної активності представлений системою домінуючих у духовному житті суспільства деонтологічних орієнтирів, які є носіями морально-правової нормативності; онтологічна ж релевантність останніх визначається мірою їхньої узгодженості з тими первинними ціннісними установками, що сприяють комунікативному балансові конкретно-історичного соціуму. Через те, що сутнісні характеристики правових (як, власне, і будь-яких інших) феноменів визначаються не стільки їхніми субстанційними якостями, скільки їхньою значущістю для людського суб’єкта, то, розглядаючи аксіологію правосвідомості, варто зосередитись передусім на таких двох моментах: по-перше, на механізмах ціннісної зумовленості генерування правових смислів, що суттєво впливають на орієнтацію суспільної та індивідуальної правосвідомості і, тим самим, підносять право до рівня самостійної культурної цінності; по-друге, на принципах впливу системи регулятивних цінностей на реалізацію цих смислів та встановлення бажаного правопорядку. При цьому презентація суспільно сформованого ціннісного універсуму як онтологічного рівня правової реальності відкриває істотні можливості не тільки стосовно побудови міждисциплінарної, синергетично зумовленої теорії права, а скільки для вирішення ряду ключових проблем, спричинених дивергенцією “справедливості за законом” та “справедливості за совістю”. Зважаючи на істотну структурну складність і гетерогенний характер суспільно-правової дійсності, через що її динаміку не можна описати суто лінійними закономірностями становлення та розвитку української правової свідомості та культури, до аналізу останньої іноді доцільно застосовувати світоглядно-методологічні засоби синергетичної, або нелінійної концепції самоорганізації. І хоча використання даного інструментарію є релевантним лише у тих випадках, коли можна знехтувати впливами “суб’єктивного фактора” доцільної людської діяльності (через їх незначну “питому вагу” чи взаємонейтралізацію), однак врахування резонансних ефектів когерентної поведінки, кооперативних механізмів системної організації, параметрів домінантної атракції (характеристик потенційних станів, до яких система є найбільш “онтологічно схильною” або ж, коли йдеться про соціальні системи, найбільш “ціннісно зорієнтованою”) та ін. відкриває досить широкі можливості в плані гармонізації правових інституцій з динамікою їхніх суспільно-буттєвих підвалин. На відміну від стихійності й “чистої об’єктивності” форм природної організації, упорядкування суспільних відносин здійснюється виключно через суб’єктивний фактор моральної та правової свідомості, що мають форми природної правової свідомості, завжди ментально структурованої та ідейно-світоглядно побудованої. Однак, незважаючи на цю обставину, механізмам становлення порядку в природі та суспільстві засобами механізму правового регулювання у першу чергу, притаманна і деяка спільність (вже хоча б через те, що організація соціуму відбувається в метасистемному контексті самоорганізації буття як єдиного та цілісного утворення). Зокрема, нормативні смисли правосвідомості генеруються в міріадах міжразнолінійних зіткнень індивідуально-суб’єктивних векторів спрямування особистої свободи (аналогічно інтегруванню кооперативної поведінки елементів будь-якої природної системи шляхом взаємоврівноваження траєкторій їхньої динаміки) через комунікативне становлення певних результуючих “орієнтирів справедливості”, їх супільно-ціннісне закріплення та зворотний вплив на формування й функціонування правосвідомості індивіда за періодів її становлення. При цьому, як неважко переконатися, праворегулятивне смислоутворення не є суто суб’єктивним процесом, а, як невід’ємний від буттєвих умов людського існування атрибут, виявляє ряд досить стійких тенденцій своєї онтологічної зумовленості, врахування яких відкриватиме додаткові можливості в обґрунтуванні “природності” та соціокультурної “своєчасності й доречності” тих чи інших правових цінностей. Незалежно від змістовних характеристик спрямованості цивілізаційних інституцій, спостерігається така формальна залежність становлення та розвитку української правової свідомості: з мірою етатизації суспільного буття зростає міра інституалізації права та його осмислення не стільки як “природно-людської”, інтерсуб’єктивної, скільки як державно-владної нормативності. При цьому правове регулювання має здебільшого заборонно-приписний характер. І навпаки – в періоди деградації певних раніше тоталітаризованих структур політичної влади або втрати ними свого безроздільно панівного статусу (з розвитком інститутів громадянського суспільства) зазвичай помітним є посилення тенденції до відродження “природних” легітимацій права та природних форм правової свідомості, а також природних шляхів їх формування. Буття та усвідомлення права як прагнення балансу свободи й відповідальності” присвячено виявленню первинних онтологічних підвалин правової нормативності та залежності первиних суб’єктів правової сввідомості від соціокультурних характеристик контексту становлення суб’єктів законодавчої свідомості. Вже навіть усвідомлення змісту самого феномена свободи як субстанційної основи права, а також форм її суспільно-буттєвої реалізації мають свою “логіку історії”, а, отже, не є абсолютними. І наявність такої логіки (на противагу цілковитій хаотичності) свідчить, напевне, про онтологічну обмеженість “суб’єктивної довільності” їхнього осмислення. Отож, ідея “особистої свободи” як однієї з ключових цінностей сучасного права, крізь призму якої здобуває свою легітимацію решта нормативних регулятивів, могла сформуватися та утвердитись у правовій свідомості її первинних суб’єктів. лише пройшовши ряд тривалих попередніх логіко-генетичних фаз свого визрівання в різних формах правової свідомості та її соціальної активності, стимульованого, в свою чергу, тенденціями самоорганізації суспільного буття. Відповідно, демонструється, яким чином еволюція критеріальних вимірів та ступенів буттєвої свободи координує з формами та обсягами суспільної відповідальності. До того ж, характеризуючи свободу як “онтологічну квінтесенцію” ідеї права і правосвідомості, аргументуємо тезу стосовно того, що свобода стає дійсною правовою цінністю лише в міру її “універсалізації” (у тому розумінні, яке передбачає її рівну доступність для кожного правосуб’єкта, навіть за умови нерівного розподілу мір її здійснення в суспільстві різними особами), а тому вона, так чи інакше, потребує розмежування (а, отже, відносного обмеження, як ми презентуємо у відносній самостійності правосвідомості та культтури).

Суспільно-буттєву рівновагу та онтологію справедливості у процесах становлення та розвитку української правової свідомості та культури при їх різноджерельній ідентифікації, презентації та верифікації є доцільним пов’язувати з істотними аспектами узагальнення змісту поняття “справедливість”, що задає легітимаційну основу будь-якій правовій нормативності з боку правової свідомості. За результатами наших досліджень, незважаючи на те, що визначення даного поняття наражається на суттєву перешкоду, пов’язану з культурно-історичною та суб’єктивно-екзистенційною відносністю його змістовних інтерпретацій, базові онтологічні підвалини самої правової ідеї (загального поняття) справедливості як концептуального фундаменту ідеї правосвідомості варто шукати в умовах досягнення синергетичної рівноваги, по-перше, між суспільною значущістю та буттєвою свободою індивідуальної поведінки та правосвідомостіі, по-друге, між мірою дійсної (тобто, не тільки проголошуваної, але й забезпечуваної суспільством) свободи та мірою суспільної відповідальності та правосвідомості, що передбачається при реалізації даної свободи, а також у межі міри використання у механізмі регулювання суцспільних відносин раціональної справедливості за всіма девятьма формами буття права, перш за все, у його вимогах і потребах доцільності ідейно-світоглядного та нормативно правового будування основ тих чи інших норм права, правосвідомості та правової культури. Зазначені “загальні виміри” справедливості є тими “змінними величинами”, котрі щоразу наповнюються відповідним специфічним змістом у кожній конкретній формі правової свідомості та культури. Умови конституювання й нормативізації прав людини як пріоритетної гуманістичної цінності стверджуються в суспільній та індивідуальній правосвідомості через формування правової ідеї непорушності основних прав людини, зумовлюючись онтологікою прагнення перманентного розширення суб’єктивної свободи, а головне – динамікою підвищення буттєвих можливостей здійснення такого розширення. Адже мірою переходу історико-цивілізаційного процесу від фази безроздільного панування традиційних форм позитивної правової свідомості (тобто таких, що ґрунтуються на пріоритеті ідеї державності) до фази так званої “ліберальної домінанти” (коли на перший план виступає не державний інтерес, а свобода самореалізації особистості) відбувається відповідне переосмислення самої сутності права, правосвідомості та правової культури водночас. Право перестає за періодів розвитку правової свідомості та автентичної культури сприйматися виключно як “право влади”, «справедливе право» і поступово почало утверджуватися насамперед як право людини – первинного суб’єкта правової свідомості та культури, онтологічно, гносеологічно та культурно первинного у світі та Всесвіті. При цьому цілком закономірно постало питання щодо розрізнення прав, правосвідомостей та правових культур, які “даруються” волею владного суб’єкта, і прав, що мають статус “природжених”, а тому об’єктивних за своєю суттю і незалежних від будь-якої суб’єктивної волі. Проте, попри досить давнє визнання “природності” згаданих прав, вони й досі в ряді аспектів залишаються суто декларативними. З метою їхнього забезпечення постійно розширюються та вдосконалюються (згідно зі зростанням соціобуттєвих потреб та можливостей) відповідні юридичні засоби (це простежується в становленні кількох “поколінь” законодавчої нормативізації прав людини). Специфіка ж онтологічної мотивації нинішнього покоління таких прав полягає насамперед у тому, що спрямованість на їх гарантування спонукається ще й глобально-інтегративними суспільними процесами, оскільки за даних умов актуалізується підхід до правового регулювання з позиції пріоритетності загальнолюдських цінностей загальнолюдської правової свідомості перед вузькодержавницькими інтересами тієї чи іншої законодавчої свідомості. У нашому контексті вимагає подальшого дослідження онтологія деонтичних модальностей та логіко-нормативні підвалини правової раціональності, що пов’язана з дослідженням принципів організації раціональних форм української правової свідомості та культури, визначення яких є суттєвим фактором адекватності нормативного оформлення регулятивів правосвідомості та їхньої ефективності. Зокрема, торкаючись проблеми її логічного упорядкування, ми також стикаємося з потребою виявлення буттєвих чинників, що є об’єктивною основою останнього. В противному разі навряд чи можна застрахуватися від того суб’єктивізму, що є причиною багатьох утопічних проектів, зв’язок яких з реальною дійсністю здебільшого суто випадковий. Іншими словами, для об’єктивізації та раціоналізації ідей щодо нормативного характеру правосвідомості потрібно насамперед установити корелятивні “мости” між логікою формування та функціонування правових норм, з одного боку, і онтологічними механізмами їх ідейно-світоглядного виникнення та здійснення, – з іншого. Коли йдеться про позитивно-нормативне втілення ідейно-ціннісних основ суспільної правосвідомості (або ж навіть такої волі законодавчої влади, яка не має нічого спільного з даними основами), то раціональність вираження орієнтирів права в матерії законосвідомості (змістом якого є Конституція України та різногалузеві закони, їх тексти та інтерперетації), також визначається й обґрунтовується шляхом співвіднесення деонтичних модальностей з онтологією сфери їх потенційного використання та правосвітобуття як такого. Саме ця обставина уможливлює існування загальної логіки норм та логіки права зокрема, принципові основи якої задають критерії оцінки прийнятності нормативних систем вже навіть на рівні суто формального аналізу. Соціокультурна релевантність осмислення права та буттєві кореляти деформацій правосвідомості можлива за умов, за яких зазначені онтологічні чинники сприяють не лише формуванню конструктивних модусів правосвідомості, але й призводять до істотних деформацій останньої. Спрямованість же такого “онтологічного впливу” на процеси й результати індивідуального правоосмислення залежить насамперед від соціокультурної релевантності асимільованих суб’єктом регулятивних цінностей (їх функціонально-цільової відповідності та дієвості в предметному контексті їхнього застосування), а також від ціннісно-організаційних характеристик того правозаконодавчого “мікросоціуму”, в межах якого відбувається правова і законодавча соціалізація індивіда та його включення до системи природно-суспільного буття. В разі констатації суб’єктом невідповідності культивованих правових засад суспільним реаліям та їхньої неефективності в плані реалізації ідеї справедливості, ці засади навряд чи стануть основою його правосвідомості, “фундаментальний вакуум” якої робить її відкритою для псевдоправових смислів. Тим більше, що гуманістичний зміст права може сприйматися індивідуальною свідомістю лише настільки, наскільки органічно “вписується” вищезгаданий буттєвий мікросоціум суб’єкта в загал світової та вітчизняної правової культури, а бажана гармонія “загального” та “особливого” тут спостерігається далеко не завжди. Очевидно, передусім із цих причин поряд з тенденцією до автономізації правосвідомості в умовах демократичних перетворень та розвитку інститутів громадянського суспільства людство, разом з тим, нерідко стикається з проявами гетерономії, правового нігілізму й трансгресивності.

Потреба у взаємоузгодженні онтологічних механізмів генерування та практичної реалізації нормативних цінностей викликана загальною тенденцією буттєвої зумовленості правореалізації, а також визначена основними факторами взаємоузгодження онтологічного підґрунтя формування суспільно-правової належності з механізмами визнання останньої як “суб’єктивної бажаності” на рівні індивідуальної правосвідомості. Адже, як неважко пересвідчитись, онтологічні чинники становлення та реалізації правових смислів далеко не завжди збігаються, в результаті чого навіть такі орієнтири останніх, актуальність яких є досить очевидною, нерідко залишаються суто формальними деклараціями і не отримують свого втілення в межах дійсних правовідносин. У цьому плані насамперед виникає потреба поширити у методологічній площині проблему обґрунтовується сенсу сраведливої реалізації права на збільшення філософського смислу реалізації права, коли під вищезазначеним слід розуміти не тільки “вписування” суб’єктивної правової поведінки в рамки заданого юридичною нормативністю діапазону суспільної свободи, але й усі форми проникнення правової культури в надра суспільного буття як такого. Тобто правореалізація охоплює і стан чинного законодавства (його узгодженість з загальнолюдськими орієнтирами правової належності), і стан існуючого правопорядку (здійснення строгої законності), і стан правосвідомості в суспільстві (проникнення регулятивних ідей та цінностей права в надра суспільних та індивідуальних форм психології й світогляду), і ступінь правової культури міжсуб’єктних відносин, і характер діяльності юридичних органів, і, врешті-решт, міру практичного здійснення ідеї розбудови правового суспільства. При цьому ті буттєво-трансформативні фактори, що стимулюють одночасно як формування громадянської правосвідомості в сучасному демократичному суспільстві, так і активізацію здійснення її функцій за всіма зазначеними напрямками. Можливість такого узагальнення зумовлена тим, що індивідуально-ціннісні уподобання та переваги (у тому числі й у сфері права) визначаються насамперед мірою їхнього сприяння утвердженню людської гідності особистості в контексті буття того чи іншого соціуму. Громадянське суспільство як фактор ствердження демократичної правосвідомості підпорядкований можливий за умов аргументації положення про те, що, окрім сприйнятливості суспільно значущих норм правової належності на рівні індивідуальної правосвідомості, реалізація ідейних цінностей права неодмінно потребує й такого свого онтологічного підґрунтя, як налагодження ефективних механізмів суспільного правопорядку, створюваного для забезпечення перш за все невідчужуваних суб’єктивних прав. Саме такий правопорядок, здійснюваний на базі розбудови інститутів громадянського суспільства (що мають значно ширші можливості в плані безпосереднього вираження інтересів населення, ніж державно-владні структури), сприяє утвердженню демократичної, республіканської, а не сучасної монархічної правосвідомості. Однак при цьому доцільно чітко розмежовувати функції та законодавче регламентування відносин між громадськими інституціями (зокрема, органами місцевого самоврядування) й органами виконавчої влади: перші мають забезпечувати умови “самоорганізації” населення, активізувати ініціативу, що генерується “знизу” (а не надходить “згори”), та здійснювати відповідні контрольно-наглядові заходи по відношенню до діяльності владних структур; діяльність інших повинна полягати лише в гарантуванні й забезпеченні дотримання законних суб’єктивних прав та реалізації волевиявлення, підтримуваного більшістю населення. Онтологія становлення пріоритету права і правосвідомості (типово характерних для первинних їх суб’єктів як першосуб’єктів правової свідомості та культури) перед владою і її законосвідомістю в умовах розбудови правової держави повина бути спрямована на виявлення тих буттєвих чинників та механізмів, від яких загалом залежить сприйнятливість та реалізовність ідеї правової державності, а також специфіка її здійснення в нинішньому українському суспільстві. На тлі вимог основних доктринальних позицій щодо доцільності й можливості побудови правової держави на теренах пострадянського та постсоціалістичного суспільства (у тому числі й скептичних) на засадах ідеї справедливості як основної української правової ідеї взаємоузгодження вищезгаданих перетворень правової реальності на зазначених рівнях ефективно сприятиме автономізації правосвідомості, її позамежності за відношенням до диктатури влади, що, у відомому розумінні, є одночасно і метою, і засобом не тільки декларативного, але й дійсного утвердження верховенства права в суспільстві. У цьому відношленні виникає гостра потреба у формуванні цивілізаційних напрямів реформування інституту власності та проблеми автономізації індивідуальної правосвідомості, проведення міждисциплінарного аналізу основних “важелів” інтенсифікації здійснення суспільних перетворень у бік утвердження пріоритетності регулятивної ролі права. Оскільки самоорганізаційні механізми останнього здатні “працювати” лише за умови автономного характеру індивідуальної правосвідомості, а базисним буттєвим підґрунтям такої автономізації є власність як основний фактор суспільної свободи (а, отже, реальної правової свідомості) та відповідальності індивіда, то практичне втілення ідеї верховенства права має починатися з реформування саме інституту власності. Кардинальною орієнтацією такого реформування повинно стати, по-перше, збільшення питомої ваги приватної форми власності в системі багатоукладної економіки (оскільки з даною формою пов’язане індивідуально-людське начало суспільного буття та матеріальна основа особистісної автономії людини, її самодостатності й дійсної правосуб’єктності; по-друге, забезпечення рівноправності усіх форм власності та усунення монополії її державної форми; по-третє, створення умов та налагодження правових механізмів законного набуття власності якомога ширшими масами трудового населення (адже ці умови та можливості здебільшого надто віддалені від декларованої законом рівності), прагнучи при цьому до справедливої (рівноважної) кореляції між суспільною корисністю діяльності та отримуваною за неї винагородою. Тим самим розширюватиметься та зміцнюватиметься той іменований “середнім класом” прошарок, що є основною (найбільш зацікавленою) опорою демократичних трансформацій суспільства. Проаналізувавши основні особливості, проблеми та перешкоди на шляху реформування інституту власності в Україні можна зробити висновок про те, що його реорганізація передбачає багаторівневу систему заходів (соціально-економічного, політичного, правового, культурно-виховного плану тощо, оскільки цей інститут зачіпає самі підвалини людського буття), котрі б сприяли асиміляції особистих та суспільних мотивів зацікавленості. І хоча за умов ринку залежність між цими факторами регулюється не стільки владними важелями, скільки динамікою суспільних цінностей (як стихійних, так і культивованих), причому багато з таких “розкручуваних” стандартів мають суто комерційну мету і розраховані виключно на споживацьку правову психологію, але ж сама їхня дієвість переконує і в тому, що не менш впливовими можуть стати й істинні гуманістичні та правові цінності. Варто лише переосмислити їх суспільну значущість не лише в категоріях економічного ефекту та сьогоденної вигоди. Формування та реалізація ідеї правового суспільства у процесі розвитку інститутів народовладдя пов’язані насамперед з відстоюванням положення про те, що згадана правова (основна) ідея являє собою лише так званий “аксіологічний атрактор”, тобто такий ціннісний правовий ідеал, який визначає тільки принципове переосмислення сутнісного змісту та ролі права в організації суспільного життя, однак не містить жодних ознак спрямування на побудову певного “ідеального суспільства”. Дійсно, досконалість суспільної організації визначається аж ніяк не самим лише правом, а його типвовими формами правоусвідомлення, відбитими у типових правових артефактах і архетипах, оскільки воно пов’язане зі створенням та забезпеченням можливостей суб’єкта в плані реалізації гарантованої законом міри його соціальної свободи, проте не з самою реалізацією останньої. Вести мову стосовно прояву характеристик правового суспільства (а не лише демократичної правової держави) взагалі доречно і вчасно, оскільки в надрах людського буття розвиваються механізми синергетичної самоорганізації та саморегулювання, альтернативні державно-владним формам суспільного порядку. Бути дійсним правом – означає, насамперед, стати буттєвою нормою міжлюдських відносин, врегульованих нормами правової культури як нормами якісного відбиття дійсності, спрямованою на забезпечення “онтологічної рівноваги” (а, тим самим, – гарантованості) індивідуальних свобод та свідомо піднесеною до рівня правозакону або правозаконосвідомості, а не “спущеною вниз” від суб’єкта верховної влади. Звичайно ж, спрямованість на практичне втілення зазначеної основної правової ідеї не має нічого спільного з утопічними проектами побудови “суспільства тотальної рівності” (вже хоча б через те, що прагнення рівності правової свободи аж ніяк не передбачає в якості необхідного логічного наслідку рівності фактичної). Однак, мабуть, рух правового буття саме у цьому напрямку супроводжуватиметься поетапним зменшенням міри “суб’єктивної невдоволеності”, неодмінно пов’язаної з несправедливою диспропорційністю свобод, і, відповідно, стане онтологічним підґрунтям усвідомлення справжньої цінності права.