Право/1.Історія держави і права

Здобувач Маланій О.Я.

Львівський державний університет внутрішніх справ, Україна

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918-1939 рр.)

Система міжнародних договорів після закінчення Першої світової війни розподілила західноукраїнські землі між Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Зокрема, територія Східної Галичини протягом міжвоєнного періоду перебувала у складі Другої Речі Посполитої (1918-1939 рр.). Відповідно у Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствах діяло польське законодавство.

Українські землі в складі Другої Речі Посполитої в економічному відношенні були мало розвиненими, з відносно незначною чисельністю промислових робітників, які зосереджувались в деревообробній та нафтовій промисловості. Переважаюча більшість робітників Східної Галичини була зайнята в сільському господарстві. Занепад промисловості та зубожіння селянства призводили до збільшення кількості робочої сили та відповідно до безробіття. Так, у 1929 р. у воєводствах Східної Галичини зареєстровано 16800 безробітних, у 1933 р. – 21100, а через рік їх було вже 34000 [1].

З огляду на щорічне зростання показників безробіття в українських воєводствах, вважаємо доцільно розглянути питання державного регулювання зайнятості населення Східної Галичини у складі Другої Речі Посполитої.

Зазначимо, що трудові відносини на території Західної України у міжвоєнний період висвітлені в працях радянських дослідників І. Васюти, М. Кравця, які наводять статистичні дані про кількість безробітних у воєводствах. Окремі аспекти зайнятості населення у міжвоєнній Польщі досліджує сучасний український науковець С. Качараба, зокрема політику польського уряду щодо трудової еміграції українців до інших країн.

Значну увагу проблемам безробіття у міжвоєнний період приділяла Міжнародна організація праці (далі МОП). У 1919 р. була прийнята Конвенція МОП Про безробіття, яка згодом була ратифікована Польщею. На українських землях Східної Галичини положення цієї конвенції були впроваджені в 1924 р. Відповідно, регулювання зайнятості населення на території Східної Галичини здійснювалося національним законодавством Другої Речі Посполитої та міжнародним законодавством, ратифікованим Польщею.

У 1924 р. на території Другої Речі Посполитої впроваджувався Закон «Про суспільне посередництво праці». Згідно цього Закону створювалися Бюро посередництва праці, які безкоштовно займалися працевлаштуванням безробітних. Так, були утворені Фонд безробіття і Фонд праці, а з грудня 1934 р. на базі цих ліквідованих органів створили орган контролю за безробіттям – Головне Управління Фонду праці, що знаходилося у Варшаві. З квітня 1935 р. на території воєводств були створені Воєводські Бюро Фонду праці, а в повітах – філії Бюро Фонду праці. У Львівському та Станіславському воєводствах було по 6 філій Фонду праці, а в Тернопільському – 4 [2].

Воєводські Бюро посередництва праці реєстрували безробітних, які зверталися за сприянням у працевлаштуванні, за умови пред’явлення документів про звільнення. Застраховані робітники, що сплачували внески у Фонд безробіття, а згодом втратили роботу і отримали статус безробітних, мали право на матеріальне забезпечення. Виплата по безробіттю припинялася у випадку працевлаштування безробітного або в разі відмови від пропозиції підходящої роботи [3].

З 1925 р. Міністерство праці та соціальної опіки зобов’язувало працедавців в 3-денний термін повідомляти бюро посередництва праці про вільні робочі місця. Працедавці подавали детальну інформацію про умови праці, оплати та термін працевлаштування працівників [4].

Для запобігання безробіттю в 1927 р. було видане Розпорядження Президента «Про охорону ринку праці», яким контролювалась зайнятість іноземних працівників. Дозвіл на працевлаштування іноземного робітника видавався воєводою за умови, що внутрішній ринок праці не міг забезпечити потреб виробництва [5].

Надлишок робочої сили призвів до трудової еміграції українців. Для допомоги емігрантам був створений Еміграційний синдикат, що займався оформленням виїзних документів, організацією збірних пунктів для емігрантів.

За рахунок відрахувань із зарплат робітників і службовців Фонд праці фінансував будівельні, комунальні роботи, на яких працювали безробітні. Праця на громадських роботах була важкою, а платня мізерною.

В Державному архіві Івано-Франківської області знаходимо дані про наявність приватних бірж праці в Станіславському воєводстві. Так, за перший квартал 1925 р. в них зареєстровано 31 безробітний, з них тільки 6 робітникам знайшли роботу [6].

Таким чином, діяльність державних та приватних служб зайнятості, що діяли на території Східної Галичини у міжвоєнний період не вирішувала проблем масового безробіття, що призводило до трудової еміграції українців.

Література:

1. Коріненко П. С. Новітня історія України. Ч. 3 / П. С. Коріненко, А. К. Фартушняк. – Тернопіль: Астон, 2007. – С. 353–355.

2. Ustawa o społecznem pośrednictwie pracy. // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1924. – № 58. – Poz. 585.

3. Ustawa o zabezpieczeniu na wypadek bezrobocia. // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1924. – № 67. – Poz. 650.

4. Rozporządzenie w sprawie obowiązku pracodawców zawiadamiania państwowych urzędów pośrednictwa pracy o każdem wolnem lub nowoobsadzonem miejscu. // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1925. – № 2. – Poz. 23.

5. Rozporządzenie o ochronie rynku pracy. // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1927. – № 54. – Poz. 472.

6. ДАІФО. – Ф. 513. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 51.