Економічні науки/10. Економіка підприємства

Євдокімова О.М.

Одеська державна академія будівництва та архітекутри, Україна

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ У СФЕРІ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Відносини власності є основою економічної діяльності будь-якого суспільства і матеріальною основою існування кожної людини. Наявність власності завжди пов'язувалася з матеріальним добробутом і наявністю влади. Категорія власності посідає центральне місце в суспільстві й визначає основи державного та суспільного устрою. В реальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх належності, здійснення обміну ними, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. У соціальному характері відносин власності полягає її сутність, тому що поза суспільством немає й відносин власності.

Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема належності природних об'єктів як первинних і споконвічних засобів, умов і місця існування людини і суспільства. Істотний вплив на специфіку правового регулювання відносин власності на природні ресурси мають такі чинники: вони є витвором природи, тобто створені без трудової участі людини та суспільних витрат; кількісно і якісно вони обмежені природною сферою; їх просторові межі не можна поширити шляхом відтворення або важко відтворювати; природні багатства не мають реальної вартості і в строго економічному розумінні не можуть бути товаром; основні природні об'єкти є фізично нерухомими і просторово не переміщуються; головний природний об'єкт — земля, є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві; у разі правильного використання землі як засобу виробництва її продуктивні сили не зменшуються, а зростають; відмова від використання земельних, водних, гірських та інших природних об'єктів не призводить до їх зношування, деградації та непридатності; в результаті використання нерухомих об'єктів природи як територіально-просторового базису для здійснення виробничо-господарської діяльності їх межі не змінюються тощо.

Оптимальне врахування законодавством всіх обставин природного походження і фактичного стану природних об'єктів суттєво впливає на взаємодію суспільства з природою. Такий підхід до правового оформлення відносин власності на природні ресурси забезпечує їх раціональне використання й ефективну охорону державою і є регулятором найважливіших суспільних відносин, що насамперед охоплює відносини власності на природні ресурси.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі проблеми власності були і залишаються найбільш дослідженими, але до теперішнього часу є дискусійними. При цьому як наукова категорія власність розглядається в економічному і юридичному розумінні, хоча вона має також свій філософський, психологічний, моральний та інші аспекти. Тому її зміст не вичерпується дослідженням тільки економічних і юридичних сторін такого невичерпного явища, як власність. Проблема власності до теперішнього часу в найменшому ступені розроблена стосовно об'єктів природно-ресурсного потенціалу.

Актуальність проблеми формування різноманіття форм власності на об'єкти природно-ресурсного потенціалу визначається такими факторами, як:

- дія нових політичних, економічних і соціальних умов;

- формування щодо сприятливої законодавчої бази;

- недоліки монопольного положення державної власності на природно-ресурсний потенціал країни;

- подальше загострення економіко-екологічної ситуації в природокористуванні;

- наявність позитивного закордонного досвіду.

По-перше під дією нових політичних, економічних і соціальних умов у процесі становлення України як суверенної незалежної держави відбувається істотне розширення простору товарно-грошових відносин, вторгнення елементів ринку в нові області господарювання, до числа яких відносимо й нетрадиційну для звичайного розуміння сферу природокористування, Формування ринкових відносин у сфері природокористування викликає потреба перетворення відносин власності на об'єкти природно-ресурсного потенціалу. Відносини власності становлять основу господарської системи й реалізуються через всю гаму економічних відносин. Власність на об'єкти природно-ресурсного потенціалу в економічному змісті є система внутрішньо необхідних стійких і визначальних соціально-економічних зв'язків і відносин між людьми із приводу присвоєння об'єктів природно-ресурсного потенціалу й створюваних при їхньому використанні матеріальних благ.

По-друге до теперішнього часу законодавством України як найбільш типове рішення в області права власності на об'єкти природно-ресурсного потенціалу закріплена загальнонародна власність. У той же час, суперечливим цій юридичній нормі є правове закріплення загальнодержавної власності на об'єкти лісового фонду України і об'єкти тваринного миру України .

По-третє декларування і юридичне оформлення загальнонародної власності з делегуванням прав і повноважень власника державним органам влади - Верховній Раді України й місцевих Рад народних депутатів, не створює умов для раціонального природокористування, дотримання вимог екологічної безпеки. При монопольному положенні державної власності на природно-ресурсний потенціал країни не було досягнуто раціональне природокористування, діюча охорона рослинних і тваринних організмів, схоронність середовища перебування, відтворення природних багатств.

По-четверте подальше загострення економіко-екологічної ситуації й наближення до граничних критеріїв екологічної ємності регіонів України (Донбас, Причорномор'я й ін.) викликають потреба пошуку шляхів і методів відновлення екологічної рівноваги, усунення економіко-екологічних конфліктів, вироблення стратегії гармонічного стійкого економіко-екологічного розвитку, оптимізації антропогенного навантаження. На Україні найбільш гостро стоїть завдання відновлення родючості землі й дебету прісноводних ресурсів як однієї з вагомих життєзабезпечуючих сфер. Одним з кардинальних шляхів рішення цих проблем, виходячи з досвіду розвинених країн, представляється трансформація форм власності й реалізація концепції введення різноманіття форм власності на об'єкти природно-ресурсного потенціалу.

По-п’яте у цивілізованих країнах поряд з державною існує приватна власність на об'єкти природно-ресурсного потенціалу (землю, ліси, водні об'єкти, морський шельф і т.д.) у різних формах - від індивідуальної, сімейної до груповий, акціонерної, корпоративної, при цьому відносини власності в природокористуванні для всіх суб'єктів його права регулюються законодавством.

Рішення питань різноманіття форм власності на об'єкти природно-ресурсного потенціалу України припускає розвиток ринкових відносин у сфері природокористування: купівлі-продажу й утворення ринку об'єктів природно-ресурсного потенціалу, визначення їхньої ціни, удосконалювання механізму плати за ресурси й т.п.

Застосування систем прав власності, заснованих на ринкових механізмах, є відносно новим явищем, приблизно протягом пятнадцяти років, для ресурсів колективного користування. Перевагою систем власності з використанням ринку є те, що вони, подібно адміністративно-командним системам чи системам нормативного регулювання на місцевому рівні, здатні реалізовувати екологічні цілі, але на відміну від них вони передають складні проблеми розподілу (призначення) ресурсів на розсуд ринку. Це означає, що адміністратори тільки встановлюють стратегічні напрямки політики і не повинні робити вибір між конкуруючими ресурсокористувачами. Такі ринкові системи змушують адміністраторів виробляти попереджувальну політику в керуванні ресурсами, і прийняті ними рішення часто важко змінити.

Таким чином права власності найкраще розглядати як комплекс прав (від права на користування до права продажу), і важливим у цьому комплексі є наявність можливості, у випадку змін і окремих прав одержання компенсації.

Питання рівноправності можна вирішувати на основі наступних принципів:

- запобігання акумулювання прав у нечисленних обраних суб’єктів без компенсації потерпілим від цього:

- розподілити тягар ризику таким чином, щоб найбільш уразливі суб’єкти були менш піддані йому, чим ті, хто дістає основний прибуток:

- дотримувати структури, що схильні убік працівників і інших менш привілейованих суб’єктів, шляхом їх об'єднання;

- знижувати стимули для монополістичної чи олігополістичної практики;

- створити механізми передачі доходів місцевому населенню.

Для досягнення соціальних цілей передавання прав можна обмежити визначеними шарами населення, включаючи захист малого бізнесу чи родин від домагання великих компаній, захист працівників від тиску власників, захист місцевих народів.

Література

1. Харичков С.К., Рассадникова С.И. Концепция многообразия форм собственности на объекты природно-ресурсного потенциала в Украине. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 1995. – 28 с.

2. Мартиенко А.И. Проблемы собственности в институциональной теории природопользования // Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: економічна. Випуск 56.- Донецьк: ДонНТУ, 2003.- С.39-42.

3. Трегобчук В., Веклич О. Необходимость экономико-экологической модели рыночных реформ в Украине // Экономика Украины, 1997, № 4, с. 12 - 23.