Ткаченко В.В.

Професор Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Характерні риси розвитку історичного краєзнавства у 1917-1939 рр. (на матеріалах Чернігівщини)

У відродженні багатовікових традицій культури українського народу помітна роль належить історичному краєзнавству. Лише глибоке всебічне вивчення конкретного, специфічного дає можливість історії як науці дійти узагальнень, вивчити спільне, розкрити закономірності історичного процесу.

Значення історичного краєзнавства не обмежується суто науковими функціями. Одночасно воно є формою залучення широких кіл громадськості до пізнання історії рідного краю як складової частини багатовікової історії України, проявом творчої активності мас у виявленні, збереженні і примноженні історико-культурної спадщини нашого народу.

Виконуючи виняткові науково-пізнавальні та виховні функції, історичне краєзнавство є невід’ємною складовою культурного і духовного потенціалу народу.

Протягом тривалого часу історичне краєзнавство служило своєрідним підгрунтям історичної науки, живило її яскравим фактичним матеріалом, відкривало широкі можливості для наукових узагальнень.

Водночас дослідження історії рідного краю являло собою своєрідний місток між професійною історичною наукою і натхненною працею місцевих краєзнавців.

Історичне краєзнавство пройшло складний і суперечливий шлях розвитку. Лише в умовах розбудови незалежної Української держави воно врешті-решт стало важливою державною справою, дієвим заходом у формуванні національної самосвідомості українського народу. Історичне краєзнавство значною мірою сприяє більш повному використанню виховного потенціалу вітчизняної історії. Одним із пріоритетних напрямків її розвитку на сучасному етапі є вивчення регіональної історії, наукової спадщини краєзнавців минулого [12, с.80-82; 13, с.6; 14, с.51-60].

Комплексний аналіз шляхів розвитку історичного краєзнавства на Чернігівщині у 20-30-х рр. ХХ ст. як складової частини історичної науки з одного боку, і громадського руху – з іншого, дозволяють реконструювати характерні риси розвитку краєзнавства в Україні в цілому.

На початку 20-х рр. на Чернігівщині виникла розгалужена мережа краєзнавчих осередків: музеїв, архівних установ, наукових товариств, гуртків у вищих та середніх навчальних закладах. На основі відповідних актів в короткі строки було створено державну систему охорони пам’яток історії і культури. При Чернігівському губернському і повітових відділах народної освіти почали створюватися комітети охорони пам’яток мистецтва і старовини (КОПМіСи). Вони мали здійснювати реєстрацію, охорону, вивчення та популяризацію історико-культурної спадщини. КОПМіСи виявляли, обстежували, брали на облік різноманітні пам’ятки старовини, музейні збірки, приватні колекції, архіви і бібліотеки. Співробітники комітетів виступали серед населення з лекціями на історико-краєзнавчу тематику, влаштовували спеціальні виставки. Таким чином, КОПМіСи поклали початок музейному та архівному будівництву в краї, сприяли збереженню історико-культурної спадщини, стимулювали зародження нових форм організації історичного краєзнавства.

Важливими краєзнавчими осередками стали музеї. Поряд з культурно-освітньою роботою їх працівники активно вивчали історію краю. Планомірно здійснювались археологічні та фольклорно-етнографічні експедиції. У досліджуваний період на музеї покладалися також функції по охороні пам’яток старовини. Співробітники музеїв проводили історико-краєзнавчі екскурсії з метою дати трудящим знання про історичне минуле Чернігівщини [5, арк.129; 6, арк.15].

Значну роль у становленні та розвитку історичного краєзнавства відіграли архівні установи. Спираючись на наявні матеріали, архівісти вивчали історію краю, займалися зберіганням, упорядкуванням і науковою розробкою документів, організовували виставки. Одночасно розгорнулася і науково-видавнича діяльність.

Важливе значення для розвитку і поширення історичних знань на терені Чернігівщини мали наукові товариства, які проводили археологічні розкопки, вивчали соціально-економічний розвиток і культурне життя Чернігівщини, збирали місцевий фольклор, досліджували пам’ятки декоративно-ужиткового мистецтва і архітектури. На засіданнях товариств виголошувалися доповіді й реферати з історії краю.

Широкі можливості відкрилися для розвитку історичного краєзнавства у вищій та середній школі. Краєзнавство стало однією з навчальних дисциплін. Крім того, виникло багато краєзнавчих гуртків при вузах та школах, члени яких здійснювали краєзнавчі експедиції, брали участь в археологічних розкопках і збирали фольклорно-етнографічні матеріали та стародруки.

За таких умов цілком природньо постало питання про утворення координаційного центру краєзнавчого руху в регіоні у вигляді наукової асоціації – Чернігівського інституту краєзнавства (далі – ЧІК). Уперше його було порушено в лютому – березні 1923 р. на сторінках місцевої преси [11].

На початку наступного 1924 р. було створено ініціативну групу по організації ЧІК, до якої увійшли представники Чернігівського інституту народної освіти, губернського музею, губернського архіву, губернського істпарту, Чернігівського наукового товариства і Всеукраїнської Академії наук [4, арк.66].

Вони зазначили, зокрема, що краєзнавчі студії часто-густо «проводяться в вузьких рамках свого маленького замкнутого світочка ... , без координації, без інформації ... , не рідко помацки, осліп», між тим «зараз уже нічого або дуже мало можуть дати нам окремі випадкові ... спроби вивчень індивідуальних дослідників місцевого краю ... , необхідна колективізація зусиль, необхідне утворення масових наукових асоціацій» [8, с.68-72]. Неабияку роль у подальшому просуванні справи відіграла підтримка з боку Комісії краєзнавства при ВУАН, а також академіка М.С. Грушевського, який відвідав Чернігів влітку 1924 р. [10]. Невдовзі Чернігівський губвиконком затвердив статут ЧІК. Цей документ засвідчував якісно новий етап у розвитку краєзнавства на Чернігівщині, закладав підвалини для справді всебічного вивчення краю.

Першою акцією асоціації була Чернігівська губернська краєзнавча конференція, проведена у жовтні 1924 р. На ній у присутності близько 80 осіб було виголошено 23 доповіді, які охоплювали досить широке коло питань, як-от «Проблеми історичного вивчення Чернігівщини», «Етнографічна праця на Чернігівщині», «Школа і краєзнавство» та ін. [3, с.254; 9].

На жаль, ЧІК не судилося розгорнути подальшу діяльність: він став жертвою адміністративно-територіальної реформи 1925 р. Ліквідація губвиконкому позбавила ЧІК джерел фінансування, а новостворені структури не поспішали надати належну допомогу. Відтак, реалізувати закладені у статуті ЧІК можливості краєзнавцям 20-х рр. не поталанило і унікальний досвід організації єдиного в Україні у масштабах губернії координаційного центру краєзнавчого руху не набув поширення. Проте, досвід організації краєзнавчого руху, сконцентрований у статуті ЧІК, заслуговує на увагу і використання в сучасних умовах, особливо у зв’язку з наданням Всеукраїнській спільці краєзнавців статусу Національної.

Діяльність краєзнавців 20-х рр. мала неабияке значення для розвитку науки, сприяла піднесенню рівня інтелектуального життя провінції, освіті широких верств народу і одночасно залучала стару інтелігенцію до будівництва нового суспільства. Краєзнавчі осередки Чернігівщини підтримували тісні зв’язки з Центральним бюро краєзнавства при АН СРСР, Комісією краєзнавства при ВУАН, Українським комітетом краєзнавства. Статті й замітки краєзнавців Чернігівщини регулярно з’являлися на сторінках численних видань Всеукраїнської Академії наук. Результати досліджень з історії Чернігівщини знайшли відображення у збірнику статей «Чернігів і Північне Лівобережжя» та «Записках» Чернігівського наукового товариства.

Досить повне уявлення про контакти академічних вчених і краєзнавців дає аналіз діяльності Комісій порайонного дослідження України, створених при ВУАН. Своє завдання ці установи вбачали не тільки у вивченні конкретних проблем історичного минулого відповідних регіонів, але й у пробудженні інтересу найширших верств населення до історії свого краю. Для забезпечення ефективності цієї справи порайонні комісії мобілізували місцеві наукові сили, сприяли створенню на місцях краєзнавчих осередків [1, с.22-26; 2, с.33-34].

Особливий інтерес у контексті нашого дослідження становить діяльність комісії Лівобережної України (з кінця 20-х рр. вона вивчала і територію Слобожанщини). Тематика наукових студій співробітників комісії охоплювала проблеми колонізації, зародження і розвитку різних галузей господарства, археологічні об’єкти, пам’ятки старовини тощо.

Крім керівника комісії Й.Ю. Гермайзе і штатного співробітника Л.П. Шевченка, членами комісії були науковці та педагоги з Чернігова (В.С. Євфимовський, П.К. Федоренко), Ніжина (К.В. Харлампович, Д.Н. Абрамович, А.Г. Єршов, М.Н. Петровський) та інших міст. У проведенні заходів ВУАН важлива роль відводилася місцевим краєзнавцям. Чернігівськими ентузіастами було укомплектовано бригаду матеріальної культури комплексної експедиції ВУАН по дослідженню Полісся, якою керував К.А. Жуковський, створено комісію по обстеженню та вивченню стану пам’яток Чернігова.

Комісія організовувала експедиції для дослідження неолітичних стоянок в межах Чернігівської округи. Завдяки цьому їх було виявлено понад п’ятдесят. До розкопок однієї із найбільших серед них – Мізенської, 1932 р. було залучено місцевих краєзнавців, серед яких був і викладач інституту народної освіти С.Г. Баран-Бутович [1, с.27].

Значення порайонних комісій у розгортанні краєзнавчого руху може стати темою окремого дослідження, але навіть побіжне ознайомлення з їхньою діяльністю засвідчує велику мобілізуючу роль цих установ у розвитку краєзнавства.

На початку 30-х рр. історичне краєзнавство, яке перебувало на гребені свого розвитку, почало занепадати внаслідок посилення ідеологічного тиску на сферу духовного життя.

Саме у цей час перестали існувати історико-краєзнавчі науково-методичні центри, краєзнавчі товариства та їхні друковані органи, було закрито низку музеїв, репресовано чимало кадрів краєзнавців. Все це негативно позначилося на рівні й масштабах історико-краєзнавчих досліджень та краєзнавчому русі в цілому [7, с.4].

Довгі десятиліття імена провідних чернігівських краєзнавців 20-30-х рр. були невідомі не тільки широкому колу читачів, але навіть фахівцям, а їхні твори заборонені. Сьогодні вони повертаються із забуття, а кращі зразки історико-краєзнавчої літератури, які витримали випробування часом, використовуються сучасними українськими істориками.

Джерела та література

1. Бабенко Л.Л. Із досвіду розвитку краєзнавства на Україні протягом 20-х рр. – на початку 30-х рр. // Завдання краєзнавства у дослідженні та популяризації пам’яток історії і культури. – К., 1991.

2. Бабенко Л.Л. Роль наукової інтелігенції в розвитку історичного краєзнавства на Україні в 20-х – на поч. 30-х років. // V Всеукраїнська конференція «Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України»: Тези доповідей і повідомлень. – Київ-Кам’янець-Подільський, 1991.

3. В.К. Краєзнавство в Чернігові // Червоний шлях. – 1925. – №3(24). – С.254.

4. Державний архів Чернігівської області (далі—ДАЧО). – Ф.Р – 15. – Оп.1. – Спр.303.

5. ДАЧО. – Ф.Р – 593. – Оп.1. – Спр.52.

6. ДАЧО. – Ф.Р – 593. – Оп.1. – Спр.342.

7. Історичне краєзнавство в Український РСР. – К., 1989.

8. Коваленко О.Б., Ткаченко В.В. Статут Чернігівського інституту краєзнавства (1924 р.). Підготовка до друку і передмова // Питання вітчизняної і зарубіжної історії. – Чернігів. – 1991. – С.68-72.

9. Конференція краєзнавства Чернігівщини // Красное знамя (Чернигов). – 1924. – 26 сентября, 7 октября.

10. Красное знамя (Чернигов). – 1924. – 8 июля, 13 июля.

11. Соколов П. Институт краеведения // Красное знамя (Чернигов). – 1923. – 8 февраля, 3 марта.

12. Тронько П.Т. Актуальні питання історичного краєзнавства // Український історичний журнал. – 1986. – №7. – С. 80-82.

13. Тронько П.Т. Роль історичного краєзнавства у відродженні духовності, культури багатовікових традицій українського народу // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства. – Луцьк, 1993.

14. Тронько П.Т., Скляренко Є.М. Основні підсумки і дальші завдання історико-краєзнавчих досліджень // Український історичний журнал. – 1979. – №11. – С. 51-60.