Секція: історія науки і техніки.

М.А. Шегута

Українська інженерно-педагогічна академія.

ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК ДЖЕРЕЛО ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ.

В непрофесійній формі філософська свідомість функціонує і в художній літературі: філософські орієнтованих напрямках літературної поезії, філософській прозі, літературно-філософській публіцистиці. Справа в тому, що форми виразу відношення людини до світу на філософському рівні можуть бути репрезентовані не тільки наукоподібно, тобто у звичному виді філософії, але й іншими засобами, у даному випадку за допомогою художніх образів. Існують віковічні проблеми пошуку сенсу життя, які кожна історична епоха вирішує по-своєму. І тут істина може виражатися не в чіткій понятійній формі, а за допомогою художніх образів. Специфічні засоби художнього оформлення і зображення раціонально обґрунтованих філософських позицій вироблені в культурі не так уже й давно. І сьогодні вже не дивує, коли літератор виявляється включеним у філософське співтовариство, а його ідеї – в загальний процес еволюції філософської думки.

На зв'язок філософії і літератури дослідники звернули увагу, звичайно, не сьогодні і крім праць про філософський світогляд великих художників слова з’явились публікації саме про особливості цього зв’язку.¹ М.К. Мамардашвілі, формулюючи деякі способи опису і дослідження людської цивілізації, висунув принцип трьох «К». Це, так би мовити, три виміри, звертаючись до яких, можна судити про нормальний стан цивілізації або її виродження. Характерно, що два з цих вимірів мають вихідним пунктом творчість філософів Декарта (Картезія) і Канта, третій – Кафки. Письменник і філософ виявляються, таким чином, представниками одного й того ж світу, провісниками і виразниками якихсь однопорядкових закономірностей. На його думку, література також є «засобом духовного життя людини, як і філософія. І в цьому розумінні в її середині також можливий духовний філософський акт, а не тільки специфічний літературний».²

Зрозуміло, що не який завгодно художній образ може мати характеристику філософічності за своїм змістом, але ясно, що «вічні» філософські проблеми, принаймні деякі з них, можуть вирішуватися і художніми засобами. Скажімо, глибокі етичні ідеї не раз формулювалися видатними письменниками. У цьому зв’язку слід підкреслити «конвергентність світоглядних форм як невід’ємну характеристику духовної культури. Її різноманітні промені сходяться і переплітаються в фокусі філософії. Справа ж філософа-професіонала прояснити, «очистити» цей фокус на шляхах гносеологічного аналізу, який, звичайно, «не по зубах» навіть геніальним художникам».³ Але, повторимо, далеко не кожний твір, в якому навіть торкаються «вічних» проблем людського життя, може бути зарахований до розряду філософських.

Великі шедеври Данте, Шекспіра, Сервантеса, Гете, Достоєвського, Толстого справили могутній вплив на цілі покоління людей, специфічно відбились у філософських ученнях. Художня література є синтетичною, універсальною в фіксації реалій свого часу. Кожне видатне філософське вчення в тій чи іншій мірі подібне до художнього твору в тому розумінні, що дає змогу вбачати приховане (за явищем сутність), що свідомо чи несвідомо мається на увазі. Завдяки художньо-образній формі відтворення індивідуального життя, література, що служить засобом узагальнення життєвого матеріалу, проникає в логіку, в сутність життя. Творчість письменника набуває філософського характеру уже тоді, коли він свідомо чи ні вступає у сферу філософського пізнання, зображуючи людину у всій повноті її відносин до природних, соціальних та духовних явищ. Відомо, що великій класичній літературі ніколи не був чужим дух філософських пошуків, вона завжди була роздумами про сенс життя, про призначення та гідність людини.

Без літературних художніх творів неможлива правдива «соціальна картина» епохи. Наприклад, історичну свідомість епохи, що так важлива для раціональної реконструкції історико-філософського процесу, ми оцінюємо насамперед по художній літературі, яка говорить з читачем мовою образів. Скажімо, неможливо уявити собі Францію кінця середніх віків без знайомства з романами Олександра Дюма, а моральні устої та народне розуміння середньовічного Заходу – без романів Вальтера Скотта. Близькість філософії та літератури обумовлена тим, що вони мають спільний об’єкт – людину, і їх живлять одні і ті ж суспільно-історичні корені. Тобто, проблема людини є центральною не тільки для філософії, а й для літератури і для всієї культури в цілому. Тому, перед літературою, як і перед усією культурою, стоять світоглядні питання.

Аналізуючи зміст філософських учень та художніх творів, можна зафіксувати певні наскрізні теми, притаманні цим різним формам відображення дійсності. Правда, знання про світ та людину, яке здобуває художня література, носить не теоретичний, а образний характер. Але, як відомо, є художні твори, які не тільки наповнені глибоким філософським змістом, а й самі мало в чому поступаються професійним філософським трактатам. Наприклад, роман «Доктор Фаустус» Томаса Манна – це ціла філософія історії при уважному читанні, як зазначають фахівці, напрошуються аналогії з концепцією Освальда Шпенглера (хоча сам Т. Манн досить-таки негативно оцінював ідеї Шпенглера, особливо його фаталізм).

У видатних художніх шедеврах акумульовані в зашифрованому вигляді глибокі філософські ідеї. Історії відомі імена письменників, які були водночас і літераторами, і філософами: Вольтер, Дідро, Руссо, Камю, Сартр, Кафка, Гете, Герцен… Історії відомі імена художників, чиї твори мали великий вплив на професійну філософську думку: Данте, Сервантес, Достоєвський, Толстой, Леся Українка, Т. Шевченко, Шекспір, Міцкевич та інші. І хоч, скажімо, у Т.Г. Шевченка немає спеціальних філософських трактатів, «вся спадщина поета стала фундаментом і опорою вітчизняної соціальної філософії в другій половині ХІХ ст.».⁴ Через літературу філософські ідеї широко впроваджуються в суспільну свідомість, реально живуть і функціонують в культурі і в певній мірі впливають на мислення професійних філософів. Тому кожний епохальний твір світової літератури створює помітні віхи в історії філософської думки. Філософ бачить в художніх творах те, що можуть не побачити ні професійний літературний критик, ні професійний історик чи теоретик літератури.

Що ж дає можливість вважати художню літературу джерелом філософського дослідження, що зрівнює її з філософським знанням? Це, насамперед, метод узагальнення, метод типізації соціальних явищ, хоча ці методи в філософії і в літературі реалізуються по-різному. По мірі узагальнення філософських ідей розрізнюють три варіанти художніх творів:

1. твори, написані власне філософами, в яких втілені філософські концепції їх авторів (діалоги Платона, філософська поема Лукреція Кара, натурфілософські поезії Ломоносова, романи і п’єси Сартра і Камю). Спектр філософських ідей тут надзвичайно широкий: від проблем космогонії до соціального ідеалу суспільного устрою;

2. художні твори, які густо насичені філософськими ідеями (Шекспір, Гете, Байрон, Лев Толстой, Т. Шевченко, І. Франко, Достоєвський);

3. твори науково-популярного і фантастичного жанру, в яких здійснюється виклад філософських і наукових теорій або в плані наукового прогнозу чи в плані соціальної утопії (Томас Мор, Томазо Кампанелла, Герберт Уелс, Айзік Азімов, Євгеній Зам’ятін, Станіслав Лемм та ін.).

Давньогрецькі філософи-досократики свої погляди виражали у віршованій формі, в поемах. Філософськими поемами були твори Парменіда, Емпедокла і в римській культурі – Лукреція Кара. На філософічність поезії звернув увагу ще Аристотель, відзначивши, що поезія більш філософічна і серйозніша за історію, бо вона говорить більш про загальне, а історія – про одиничне. Тому не дивно, що світоглядне пізнання світу в деяких народів здійснювалось через поезію. Для вивчення філософської і суспільної думки деяких народів, отже, важливе значення має дослідження усної поетичної народної творчості, а також перших записаних поетичних творів, які з’явились після виникнення письма. Поезія – історичне джерело знання про епохи: таким джерелом є фольклор, народна поезія, староіндійські «Веди», твори Гомера і Гесіода, «Слово о полку Ігореві» тощо.

Г.-Г. Гадамер у статті «Філософія і поезія» відзначає, що «між філософією і поезією є загадкова близькість, яка почала усвідомлюватись з часів Гердера та німецького романтизму. До цієї близькості не завжди ставились прихильно, вбачаючи в ній, скоріш, свідоцтво зубожіння після гегелівської філософії»⁵ Це зубожіння, на думку Г.-Г. Гадамера, трапилось тому, що в ХІХ і ХХ столітті університетська філософія поступилась місцем великим неакадемічним філософам і письменникам масштабу Киркегора, Ніцше, а ще більше тому, що була відсунута в тінь цілим сузір’ям великих романістів, таких як Стендаль, Бальзак, Золя, Гоголь, Достоєвський, Толстой. І якщо пізніше філософії вдалось відвоювати втрачені позиції, в основному завдяки філософам-екзистенціалістам, то трапилось це тому, що філософія вторгнулась в граничну область поетичної мови. Діалектична спіраль розвитку філософії, вважає М. Хайдеггер, повертає її до первісного джерела – античної досократівської філософії, а значить, до споглядально-поетичного сприйняття світу.⁶

Художній твір, зображаючи людські долі, не є, звичайно, філософським трактатом. Але як справжній художній твір він має достоїнство істинного історизму, піднімається до рівня філософських узагальнень. Твори художньої літератури фіксують інтелектуальний рівень епохи, її соціальні характеристики, а філософ розпредмечує зміст цього твору і вводить його в науковий обіг в процесі теоретичної реконструкції епох, які давно вже відійшли в минуле.

І філософ, і літератор змушені шукати відповіді на граничні питання буття – світоглядні, які є загадками самого буття. Для Канта такими граничними питаннями були: Що таке Бог? Що таке свобода? Що таке безсмертя? Для Хайдеггера – Що таке світ? Що таке скінченність? Що таке самітність? Звідкіля ми? Куди йдемо? І філософія, і поезія починаються із здивування. «Я вас закликаю до потрясіння, - писав О. Блок, - до прозріння, до здивування, з якого починається поезія, також і філософія».

Через літературу філософські ідеї широко впроваджуються в суспільну свідомість і в певній мірі впливають на мислення професійних філософів. Література зображає світ як неоднозначний, виявляє існування не однієї абсолютної істини, а розмаїття відносних істин, які суперечать одна одній. Тобто, література, як і філософія, поліфонічна, багатоголосна, не дає остаточної відповіді на світоглядні питання. Бо таких остаточних відповідей, готових рішень просто немає. Філософське і художнє мислення, отже, мають загальні параметри, які зумовлені самою їх природою.

Отже, на відміну від спеціальних наук, що спираються на достатньо конкретну досвідну базу та оперують на кожному етапі свого існування досить визначеним фактичним матеріалом, філософія запозичує факти з різних форм та сфер свідомості. Тому дослідник історії філософії має справу з необмежено широким матеріалом, визначним серед яких є художньо-літературні твори.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Див., наприклад: Гадамер Г.-Г. Философия и литература // Философские науки. – 1989 - №2; Москвина О.Р., Мокроносов Г.В. Человек как объект философии и литературы. – Иркутск, 1987; Rickman H.P. Philosofy and fiction // Metapsychology. – Oxford, 1990. – Vol.21, №3. – Р.253 – 261; Малахов В.А. Кант і Гоголь: подвійний портрет // Філософська і соціологічна думка. – 1992 - №1; Зись А.Я. Философское мышление и художественное творчество. – М., 1987; Антипов Г.А. От философии к литературе. От литературы к философии // Философия и ее место в культуре. – Новосибирск, 1990.

2. Мамардашвили М.К. Проблема сознания и философское призвание // Вопросы философии. – 1988. - №12. С.44.

3. Соколов В.В. Философия в исторической перспективе // Вопросы философии. – 1995. - №2. С.41.

4. Гошовський М. Проблеми прогресу в українській соціальній філософії (ХІХ – перша чверть ХХ ст.) // Філософська і соціологічна думка. – 1993. - №3. С.89.

5. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. – М., 1991. С. 116.

6. Heidegger M. Holzwege. – Frankfurt a/M, 1970. S. 300-301.