історія/1. вітчизняна історія

Швець Л.М.

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка

Особливості політики місцевої влади відносно громад Руської православної церкви на західноукраїнських землях у середині 1940-х рр.

У західних областях України становище громад Руської православної церкви (РПЦ), незважаючи на перебування, формально, у спільному правовому полі з громадами східних, центральних, південних і північних областей дещо відрізнялося. Справа у тому, що на території Західної України релігійність населення традиційно була високою, крім цього, на політику органів влади стосовно православної церкви значний вплив здійснював курс на ліквідацію Української греко-католицької церкви, позиції якої там були традиційно міцні. З огляду на ці обставини з самого початку радянська влада займала щодо громад Руської православної церкви в Західній Україні відверто лояльну позицію. РПЦ виступала як союзник влади у її боротьбі проти уніатів.

Українська греко-католицька церква була найпотужнішою релігійною організацією у регіоні. 1 січня 1946 року на облікові у Львівській області перебувало 522 молитовні споруди та 281 священнослужитель; у Дрогобицькій області — 658 молитовні споруди і 324 священики, у Станіславській — 604 і 322 відповідно, у Тернопільській — 539 і 270. Загалом, нараховувалося 2323 молитовних споруд і 1197 священиків. [3, арк. 47] Крім цього, за церквою стояли тисячі віруючих. Тому, невипадково, до Львівського собору (8-10 березня 1946 року), діяльність уповноважених Ради у справах Руської православної церкви (РСРПЦ) в західних областях зводилася, до питань "спостереження за законністю стосовно православних церков також і по лінії всебічного сприяння діяльності ініціативної групи з питань возз’єднання уніатів з РПЦ". Це стосувалося передовсім організації поїздок членів ініціативної групи і їх довірених осіб по деканатах і парафіях греко-католицької церкви з метою роз'яснення ідеї возз'єднання з РПЦ і збору заяв від бажаючих приєднатися до ініціативної групи; обліку греко-католицького духовенства, що приєдналося до ініціативної групи; збирання статистичних зведень про кількість діючих і недіючих молитовних споруд греко-католицької церкви, а також сприяння Львівському православному єпископові Макарію і православному духівництву в питаннях передачі в їх користування приміщень, залишених уніатським і римо-католицьким духовенством. При активній підтримці органів радянської влади вже на початок 1946 року до ініціативної групи приєдналося у Львівській області — 233 священики з 298 (79%), у Станіславській — 188 священики з 341 (55%), у Дрогобицькій — 237 з 324 (85%) у Тернопільській — 188 з 270 (69%). [1, арк. 92-93]

Для поширення впливу православної церкви у Львівській області уповноважений РСРПЦ А.Вишневський задовольняв усі заяви, що до нього надходили про відкриття православних храмів. Крім того, у своєму звіті за ІV квартал 1945 року він повідомляв, що "за домовленістю з віруючими греко-католиками в три села без офіційної заяви віруючих послані православні священики. З них один проводить богослужіння у недіючій греко-католицькій церкві, а два інших у діючих греко-католицьких храмах після служби греко-католицьких священиків". Свої дії А.Вишневський пояснював намаганням "насадити якомога більше православних священиків для проведення місіонерської роботи проти унії". Уповноважений вважав за доцільне направляти православних священиків у недіючі греко-католицькі приходи навіть без офіційних заяв про це віруючих. [5, арк. 1]

Сприяючи поширенню ідеї возз’єднання УГКЦ з РПЦ було дозволено Львівській єпархії восени 1945 року видавати "Єпархіальний Вісник" та організовано переклад у скороченому вигляді і видання календаря православної церкви на 1946 рік для західних областей, було видано настінний календар. Після проведення Львівського собору видано його матеріали. [4, арк. 36]

Наскільки було важливим для влади швидке вирішення греко-католицького питання вказують розпорядження дані РСРПЦ своїм уповноваженим у циркулярі №177/с від 12 квітня 1946 року: "возз'єднані служителі культу: священики і диякони, а також приходи повинні бути негайно зареєстровані; реєстрація священиків і дияконів відбувається після надання довідки виданої правлячим єпископом; при реєстрації громади — надання списку "двадцятки", протоколу обрання виконавчого органа, договору на церковний будинок і опису культового майна вимагати не слід; при звертанні настоятеля церков з питань придбання предметів богослужіння: віночків, дозвільних молитов, свічок, вина, борошна для проскур і т.п. — уповноваженому надавати всіляке сприяння". [6, арк. 9] Справді, дивовижна турбота про православну церкву.

Після приєднання Закарпатської України до УРСР, з жовтня 1945 року розпочалися постійні контакти і консультації між уповноваженим культів при Народній Раді Закарпатської України (далі — НРЗУ) І.Лінтуром та уповноваженим РСРПЦ при РНК УРСР П.Ходченком. [1, арк. 105-106] Зрозуміло, що І.Лінтур мусив діяти у руслі основної лінії радянської влади по підтримці православної церкви. Тим більше, що православ’я знаходилося на Закарпатті у скрутному становищі навіть після приходу Радянської влади.

Варто зазначити, що 1 травня 1945 року Народна Рада Закарпатської України видала декрет №54, який передбачав права релігійних громад на рухоме і нерухоме майно при їх переході з уніатства до православ’я. Але він був настільки суперечливий, що його можна було трактувати як на користь однієї, так й іншої сторони. Ситуація ще більше заплутувалася, оскільки місцеві органи влади переважно очолювали уніати, які симпатизували греко-католицькій церкві і всіляко їй сприяли, а діяльності РПЦ перешкоджали. [3, арк. 40] Негативне ставлення до православних та підтримка греко-католиків спостерігалася у діях голови облвиконкому І.Туряниці, обласного прокурора І.Андрушка, голів окружних народних комітетів у Іршаві, Рахові, Хусті деяких інших посадовців. [3, арк. 3]

Уповноважений при НРЗУ І.Лінтур 1946 року повідомляв, що в Хустському окрузі церковне майно, яке відповідно з декретом НРЗУ №54 мало перейти в розпорядження православної церковної громади, окружний народний комітет зарахував до суспільного фонду і розподілив серед населення. У тих селах, де церковне майно не віднімалося в греко-католиків народний комітет у церковні справи взагалі не втручався. Там усе майно залишалося в розпорядженні греко-католиків. Виходить, констатував І.Лінтур, у народному комітеті ведуть таку політику, що якщо майно віднімається в греко-католиків, то його не потрібно передавати православним. Подібну, незрозумілу політику, наголошував уповноважений при НРЗУ, веде і Хустська окружна прокуратура, яка всіляко підтримує греко-католиків і перешкоджає православним церковним громадам. "Дивне явище, — повідомляв далі І.Лінтур, — у православних, що нетерпляче чекали приходу Радянської влади землі були відняті, католикам же землі залишені. Католицьких попів ніхто не турбує в їх розкішних будинках, православних же скрізь виганяють із квартир." [2, арк. 10-13] І.Лінтур в іншому повідомленні зазначав: "православні не знаходячи підтримки у місцевої влади, позбавлені конкретного духовного керівництва свого церковного центру перестали виявляти інтерес до боротьби за православ’я". [3, арк. 41]

Утиски православної церкви на Закарпатті не могли не викликати занепокоєння у республіканського уповноваженого РСРПЦ, який, час від часу, направляв свої заперечення на дії місцевої влади відносно православних громад, крім того, він домовився з ЦК КП(б)У про переведення на Закарпаття уповноваженого РСРПЦ у Дрогобицькій області А.Шерстюка. Така релігійна ситуація на Закарпатті спричинила в подальшому активне втручання держави спрямоване на підтримку слабкого православного руху.

Література:

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОВ України) Ф.4648, Оп. 3, Спр. 9.

2. ЦДАВОВ України Ф.4648, Оп. 3, Спр. 18.

3. ЦДАВОВ України Ф.4648, Оп. 3, Спр. 19.

4. ЦДАВОВ України Ф.4648, Оп. 3, Спр. 22.

5. Державний архів Львівської області (далі ДАЛО) Ф.Р. 1332, Оп. 2, Спр. 4.

6. ДАЛО Ф.Р. 1332, Оп. 2, Спр. 5.