Право/ 3. Охорона авторського права

К. т. н. Радельчук Г. І.

Хмельницький національний університет

ВЕБ-САЙТИ ТА АВТОРСЬКЕ ПРАВО: СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ І ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

 

У сучасному світі все більшої популярності набуває мережа Інтернет. Сучасний розвиток комп’ютерних технологій, легкий та швидкий доступ до мережі за допомогою різноманітних технологій та пристроїв, а та­кож такі переваги мережі, як швидкість обміну інформацією, можливість за короткий час знайти чи розмістити інформацію, зумов­люють зростання кількості користувачів мережі та значення Інтернет для життєдіяльності кожної людини.

Основними джерелами інформації у мережі Інтернет є веб-сайти. Більшість людей користуються електронними бібліотеками, поштовими серверами, купують товари через Інтернет-магазини, є клієнтами соціальних мереж тощо. Багато компаній мають свої веб-сайти, що представляють інфор­мацію про них в Інтернет для залучення нових клієнтів. Сьогодні в мережі Інтернет існують сотні тисяч веб-сайтів, і їх кількість нестримно зростає.

За схемою представлення інформації, її обсягу та категорії вирішуваних задач веб-сайти діляться на:

–      інтернет-представництва бізнес-структур (сайти-візитки, представниць­кі сайти, корпоративні сайти, каталоги продукції, інтернет-магазини, промо-сайти, сайти-квести);

–      тематичні сайти і тематичні портали;

–      веб-сервіси (пошукові і поштові сервіси, веб-форуми, блогові сервіси, фотохостинги, сервіси по зберіганню відео, дошки оголошень, каталоги сайтів).

Очевидно, що тема авторських прав стосовно веб-сайтів є досить неоднозначною і багатогранною, проте спробуємо розглянути ключові питання цієї сфери відповідно до чинного законодавства України.

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності є 22 міжнародні угоди, 8 з яких відносяться до авторського права і суміжних прав. Найзагальнішими з них є Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право від 6 вересня 1952 р. (переглянута в Парижі 24 липня 1971 р.) та Бернська Конвенція про охорону літературних і художніх творів (Паризький Акт від 24 липня 1971 р., змінений 2 жовтня 1979 р.).

Основними документами України, що регулюють авторське право, є Конституція України (ст. 9, 41, 54) [1], Цивільний кодекс України (книга 4 “Право інтелектуальної власності”) [2] та Закон України “Про авторське право і суміжні права” [3]. Окрім того, сформована ціла систама підзаконних актів (постанов Кабінету міністрів України, Наказів міністерств тощо), які спеціально регулюють предмет авторського права і суміжних прав.

Проте, прямих норм, які регулюють відносини в Інтернет, чинне законодавство не містить. Закони або визначають, що таке Інтернет в принципі, або просто стверджують, що загальні норми і положення законодавства про авторське право поширюються і на нього. Специфіка мережі і можливості копіювання розміщених в ній матеріалів не були враховані, жодних суттєвих уточнень або розробки додаткових механізмів захисту або підтвердження авторських прав також не було. Лише один документ присвячений безпосередньо Інтернет – це Указ Президента № 928/2000 “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” від 31.07.2000 року. Цей документ має декларативний характер, але при цьому визначає основні напрями правового регулювання Інтернет в Україні (зокрема, захист авторського права в глобальній мережі).

Частково механізми використання законодавства України щодо авторського права в Інтернет визначені у Рекомендаціях, розроблених Державною службою інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України для суб’єктів авторського права і суміжних прав, користувачів творів та об’єктів і суміжних прав у веб-сервісах, операторів та провайдерів телекомунікацій [4, 5].

У зв'язку з відсутністю чіткої регламентації правового статусу веб-сайтів в положеннях чинного законодавства України, частим порушенням авторських прав власників веб-сайтів і неоднозначними судовими рішеннями у справах про відновлення авторських прав на веб-сайти Міністерство юстиції України в своєму листі № 19-5-537 від 18 грудня 2006 року повідомляє, що поняття “веб-сайт”, “веб-сторінка”, “веб-портал” на рівні законодавчих актів не визначені і посилає до понять “веб-сайт” і “веб-портал”, закріплених в наказі Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв'язку і інформатизації України “Про затвердження Порядку інформаційного наповнення і технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади і Порядку функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади” № 327/225 від 25 листопада 2002 року [6].

Цим наказом даються наступні визначення:

–      веб-сайт – сукупність програмних та апаратних засобів з унікальною адресою у мережі Інтернет разом з інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певного суб'єкта і забезпечують доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів та інші інформаційні послуги через мережу Інтернет;

–       веб-портал – веб-сайт, організований як системне багаторівневе об'єднання різних ресурсів та сервісів для забезпечення максимальної можливості доступу до інформації та послуг

При цьому в листі Мін’юсту наголошується, що визначення поняття “веб-сторінка” на рівні підзаконних нормативно-правових актів не міститься.

Не дивлячись на значний масив нормативно-правових актів, які регламентують використання і захист авторських прав, в переліку об’єктів авторського права (творів) відсутній веб-сайт. Разом з тим, законодавство не дає і повного переліку об’єктів авторського права, обмежуючись загальним “інші твори”. Це дає підстави стверджувати, що відсутність в законодавстві про авторське право визначення відповідних понять не може бути перешкодою в правовій охороні веб-сайту, веб-сторінки, веб-порталу як об’єктів авторського права, якщо вони є творами, тобто результатами творчої діяльності людини.

Створення сайту передбачає наступні стадії:

–      розробка дизайну: розробка макетів шаблонів сторінок (інтерфейсу користувача), підготовка і створення графічних елементів;

–      верстка веб-сторінок: створення на основі макетів шаблонів  гіпертекстових веб-сторінок з підготовленими для Інтернет зображеннями, забезпечення сумісності з браузерами;

–      веб-програмування: створення основи сайту на базі готових шаблонів-сторінок з використанням мов програмування;

–      наповнення контентом.

Звідси випливає, що веб-сайт є, безумовно, творчим твором, тобто об’єктом інтелектуальної власності, і сприймається він як єдиний комплекс.

Відповідно до визначенння веб-сайт слід розглядати в двох аспектах (в контексті авторського права): веб-сайт як цілісний, самостійний об’єкт Всесвітньої мережі; інформаційні ресурси сайту (контент).

Веб-сайт, як цілісний об’єкт, визначається унікальною адресою в Інтернет. Унікальною адресою у мережі Інтернет є доменне ім'я, тобто символьне позначення, призначене для ідентифікації інформаційних ресурсів і адресації запитів в мережі Інтернет та зареєстроване в реєстрі доменних імен. Таким чином, домен індивідуалізує сайт, саме по доменному імені споживач впізнає той чи інший сайт, особу, товар або послугу. Це дозволяє говорити про самостійне значення і правову регламентацію доменних імен.

У відповідності до ст. 9 Закону України “Про авторське право та суміжні права” доменне ім’я може розглядатись як охороноздатна частина веб-сайту за умови його оригінальності: “Частина твору,  яка може використовуватися самостійно, у тому числі   й   оригінальна  назва  твору,  розглядається  як  твір  і охороняється відповідно до цього Закону” [3]. На жаль, однозначної позиції відносно домена як об'єкту права ще не сформувалося. Суди по різному підходять до визначення правової природи доменів, що, при умовно однакових вихідних даних, веде до діаметрально протилежних судових рішень.

У зв’язку з цим слід зазначити, що доменне ім’я не є об’єктом права власності у традиційному розумінні, оскільки воно не може знаходитись у власності будь-якої особи, а делегується зацікавленому учаснику інформацій­ного обміну та має позначати відповідні сайти для їх ідентифікації у мережі Інтернет. Відповідно, власник доменного імені не отримує ніякого документа встановленого державного зразка, який би підтверджував його право власності.

Доменне ім’я як таке фігурує в українському законодавстві про інтелектуальну власність лише опосередковано. Так, в п. 4. ст. 16 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” [7] передбачено, як один зі способів, використання знака для товарів і послуг в доменних іменах. Завдяки цьому і можна зареєструвати доменне ім’я як знак для товарів і послуг. І якщо така реєстрація не є обов'язковою для більшості доменів другого рівня (.com, .org, .net), то для реєстрації доменів верхнього рівня .UA отримання свідоцтва на знак є єдиною можливою умовою. На сьогодні реєстрація доменного імені як товарного знака є найкращим варіантом захисту прав власника сайту, і, по суті, єдино можливим. Реєструючи торгову марку для ведення бізнесу, власник додатково отримує можливість захистити доменне ім’я будь-якого рівня і отримати домен верхнього рівня .UA.

Аналіз сучасних тенденцій в галузі присвоєння доменних імен свідчить про те, що товарні знаки в доменних іменах широко використовуються для створення у споживачів асоціативного зв’язку між діяльністю фірми та її веб-сайтом. Загалом, доменне ім’я також фактично стає засобом індивідуалізації. Однак, для того, щоб поняття доменного імені стосувалося засобів індивідуалізації як об’єкта виключних прав, потрібно дати йому визначення у відповідному законі чи міжнародній конвенції, учасником якої є Україна. А поки що доменне ім’я можна розглядати лише як аналогію засобу індивідуалізації. Крім того, як уже говорилося вище, основною особливістю доменного імені є його унікальність і надання можливості доступу до відповідного веб-сайту з будь-якого місця Землі.

Отже, специфіка доменного імені як засобу індивідуалізації, недостатня законо­давча визначеність правового режиму цього об’єкта, зростаюча кількість кон­фліктів прав на доменні імена з правами на інші засоби індивідуалізації обумов­лю­ють потребу вироблення єдиної позиції щодо застосування до цього об’єкта певного правового режиму та внесення відповідних змін у чинне  законодавство. Для вирішення цього питання необхідно також врахо­вувати певні особливості при співвідношенні прав на доменне ім’я з правами на інші засоби індивідуалізації, що повинно бути предметом додаткового дослідження.

Що стосується контенту веб-сайту, то авторське право захищає: програмне забезпечення сайту; дизайн сайту; інформаційне наповнення сайту (текстові, графічні, аудіо- та відео-матеріали та ін.); інші унікальні елементи, які складають оригінальний характер матеріалу. Авторські права реєструються на кожний об’єкт окремо.

Отже, для найбільш ефективного захисту прав інтелектуальної власності на веб-сайт його складові елементи необхідно розглядати як самостійні твори і реєструвати їх як окремі об'єкти.

На відміну від програмного забезпечення сайту та дизайну, не всі об'єкти контенту сайту можуть бути визнані авторськими. Відкриті відомості (тексти законів, відкрито опубліковані виробниками технічні характеристики пристроїв, державні символи і знаки тощо) не є унікальними результатами творчої діяльності, і, отже, не є об’єктами авторського права. Проте, їх підбір, компонування, коментування є творчою працею.

Якщо сайт містить опис винаходів, наукових відкриттів, товарні знаки, по­тріб­но враховувати особливості правової охорони цих об’єктів: авторське право в цьому випадку поширюватиметься лише на статтю – опис, а сама ідея має бу­ти захищена в порядку, встановленому для захисту об’єктів відповідного виду.

Якщо сайт містить авторські матеріали інших осіб (статті, електронні книги, відео тощо), їх права мають бути дотримані. Якщо дозволу на використання чужих авторських матеріалів отримано не було, але твір було представлено на сайті, то його використання буде неправомірним.

Таким чином, веб-сайт слід розглядати як складений твір, який повинен захища­тись незалежно від того, чи є об’єктами авторського права його складові.

Із зростанням кількості веб-сайтів і їх популярності збільшується і кількість порушень авторських прав. Факт залишається фактом – цінність будь-якої авторської роботи, викладеної в загальнодоступній мережі, нівелюється легкістю її копіювання і тиражування (це стосується не лише авторських статей, але і рисунків, фотографій, дизайнерських рішень тощо). Причому, через особливості функціонування Інтернет (анонімності користувачів, екстериторіального характеру, свобод та швидкості поширення інформації) порушення авторських прав стало настільки буденним і поширеним явищем, що особа, вчиняючи протиправні дії, просто не усвідомлює їх сутності.

На думку експертів, питання нелегального контенту вирішується просто, але український уряд не квапиться з ним розбиратися. Як показує практика, в Україні основним методом боротьби з нелегальним контентом є заборона – закриття сайтів, вилучення серверів тощо. Способи та “ефективність” такої боротьби яскраво показали нашумілі історії із закриттям декількох популярних сайтів. Так, у 2008 році міліція закрила найбільший український файлообмінник Infostore.org. Infostore – це Інтернет-система з вільного зберігання та обміну фото-, аудіо-, відео-файлами та іншою інформацією, що існувала з 2004 по кінець 2008 року. Система була заснована в травні 2004 року з метою створити сайт, де користувачі могли б викладати свої фотознімки. Але завдяки майже відсутності обмежень з розміщення інформації, простоті доступу до неї, а також порівняно високій швидкості передачі даних, Infostore згодом перетворився на найбільший медіа-файловий ресурс в Україні. Згодом, в результаті переповнення серверних можливостей, Infostore відмовився від розміщення файлів безпосередньо на своїх серверах, наказавши користувачам публікувати лише посилання на файли, завантажені на інші файлообмінники.

4 грудня 2008 року діяльність ресурсу було припинено, сервери вилучено працівниками МВС України. Офіційна причина припинення діяльності ресурсу – розповсюдження порнографічних матеріалів.

На думку членів правління Інтернет Асоціації України, ситуація з Infostore виглядала дивною, оскільки замість того, щоб шукати і притягувати до відпові­дальності людей, які створюють інформацію порнографічного характеру, МВС звинуватило тих, хто просто створив програму і надав її в користування широкій аудиторії.

Аналогічна ситуація трапилася у 2012 році з файлообмінником EX.UA, де правоохоронці вилучили сервери і завели кримінальну справу, ініційовану за скаргою Microsoft, а також компанії «Віндекс» (яка відома своїми активними діями проти Інтернет-ресурсів і звинуваченнями в порушенні авторських прав).

Слід відзначити, що ще в 2010 році власники EX.UA оголосили, що це буде перший український файлообмінник з легальним контентом. Для цієї мети були укладені домовленості з низкою виробників комп’ютерних програм і відо­мих музичних лейблів. Вперше була задіяна політика взаємодії з право­влас­ни­ка­ми, тобто власник інтелектуальних прав у разі їх порушення міг поскаржитися на контент, після чого цей контент одразу видаляли. Однак, незважаючи на це, низка компаній поскаржилась не на контент, а на весь ресурс. Після інциденту звинувачення були зняті, ресурс запрацював, але вже значно втратив­ши у відвідуваності. Представники EX.UA почали переговори з найбільшими Інтернет-операторами про те, щоб включати в рахунки абонентів плату за скачування авторизованого контенту.

Подібна історія сталася з веб-порталом my-hit.ru. Метою ресурсу була популяризація кіно­індустрії. На відміну від EX.UA, my-hit.ru не був файлообмінником, на який кожний бажаючий анонімно міг “залити” файл або інформацію. Портал працю­вав автоматично, за допомогою програми, яка самостійно розміщувала на ресур­сі виключно фільми, які знаходяться у вільному доступі в Інтернет. Якщо фільм попав у вільний доступ помилково або без відома правовласника, то для усунення будь-яких можливих конфліктних ситуацій була створена спеціальна поштова скринька abuse@my-hit.ru, куди кожний правовласник міг звернутись з вимогою видалити той чи інший фільм (що відразу ж здійснювалось адміністрацією сайту). Окрім цього, працювала система фільтрації, яка робила неможливим повторне розміщення видаленого файлу. Проте дії міліції були аналогічні історії з EX.UA – також були вилучені сервери, а робота ресурсу зупинена.

 Робота по відновленню прав і законних інтересів користувачів і адміністрації сайту my-hit.ru ведеться до цього часу. Залишається ймовірність, що після перерви ресурс все ж запрацює, але з підірваною відвідуваністю, а, отже, поступиться своїм місцем комусь іншому.

15 жовтня 2013 року, згідно з постановою суду, оперативними співробітниками Управління боротьби з кіберзлочинністю МВС України було здійснено вилучення кешуючих серверів веб-ресурсу fs.to (колишнього fs.ua). Причиною застосування такої міри вказується поширення контрафактних екземплярів аудіовізуальних і літературних творів, програм і фонограм. До речі, юридичних претензій до файлообмінника fs.to з боку вже згадуваної компанії “Віндекс” на момент вилучення серверів  не було.

За даними AIN.UA, останнім часом з УАнету зникло ще декілька сайтів з піратським контентом. Серед них – онлайн-кінотеатри kinovonline.net, mediaguide.com.ua, торрент-трекер sans.ck.ua і kinoshka.com.ua.

Події навколо зазначених веб-ресурсів дозволяють зробити наступні висновки. По-перше, силова дія породжує протидію, причому, набагато потужнішу. Так, після закриття EX.UA були зафік­совані перебої в роботі сайтів органів влади – “лягли” сайти МВС, президента, уряду, СБУ, парламенту, Партії регіонів, Національного банку, також був підданий хакерській атаці сайт Конституційного суду України. По-друге – будь-яку заборону можна “обійти”. Так, основні сервери fs.to були вивезені за кордон, а сайт вже через два дні – 17 жовтня 2013 року – відкрився за новою адресою brb.to.

Заборонні заходи і раніше не давали ефекту, не працюватимуть вони і щодо авторського права в кіберпросторі. Очевидно, що правовий захист авторства отримає набагато ширшу підтримку, якщо відповідатиме очікуванням людей та їх уявленням. Адже основна причина порушення авторських прав стосовно веб-сайтів лежить на поверхні: це неможливість укласти договір з кож­ним автором або право­власником, чиї твори використовуються. На думку експертів, єдиним вирі­шен­ням цього питання є інститут колективного управління правами за допо­мо­гою створення організацій по колективному управлінню майновими права­ми авторів. Основна діяльність таких організацій – видача ліцензій на викори­стання творів і розподіл між авторами (правовласниками) зібраної за видачу таких ліцензій винагороди.

Ситуацію міг би виправити антипіратський закон, проект якого розробила Державна служба інтелектуальної власності України. Йдеться про законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет”, метою якого є забезпечення ефек­тивного захисту авторського права і суміжних прав при використанні відпо­відних об’єктів у мережі Інтернет, забезпечення можливості притягнення до відповідальності різних категорій суб’єктів, від яких залежить створення умов для правомірного використання об’єктів авторського права у мережі Інтернет.

Однак, експерти та представники хостинг-провайдерів вважають, що вико­нати вимоги законопроекту неможливо, а запропонований у ньому варіант боротьби з піратським контентом на рівні хостинг-провайдерів нічим не кращий за вилучення серверів міліцією (подібну різку критику викликав і анти­піратський закон, прийнятий в Росії, який набув чинності 1 серпня 2013 року).

Отже, на сьогоднішній день існує гостра необхідність у відпрацюванні механізмів по розвитку національних Інтернет-ресурсів, що надають доступ до легального контенту, і вироблення спільних дій для якісної зміни ситуації зі збору авторських відрахувань у мережі Інтернет.

На відміну від України, деякі країни вже мають досвід правотворчості в розробці і ухваленні правових норм для врегулювання відносин, пов’язаних з роботою в Інтернет. Над розробкою загальної мережі, що дозволить країнам використовувати єдину пошукову стратегію та обмінюватися інформацією, вже працюють патентні відомства США, Японії та низки країн Европи. Розповсюдження забороненої інформації через мережу привело до того, що в Австралії були прийняті закони, спрямовані на врегулювання змісту інформації в глобальній мережі; в Німеччині працює закон “Про відповідальність провайдера”. В Росії розгля­дають можливість створення веб-депозитарію – спеціалізованого архіву для об’єктів інтелектуальної власності, що розміщені в електронному вигляді на веб-сайтах (це дасть можливість автору у випадку виникнення суперечки підтвердити свої права на твір).

Таким чином, мережа Інтернет породжує багато питань та проблем, вирішити які одразу просто неможливо. Однак інтерес до цих проблем, що останнім часом проявляють не лише фахівці, а й самі автори об’єктів інтелек­туальної власності, які прагнуть захистити свої матеріали, дає підстави споді­ватися на покращення ситуації у галузі авторського права та удосконалення правової нормативної бази  відповідно до нових реалій та положень міжнародних угод.

На закінчення слід відзначити, що для ефективного захисту прав інтелектуальної власності в Інтернет потрібно в першу чергу закріпити на рівні законодавчих актів поняття “веб-сайт”, “веб-портал”, “веб-сторінка”. Тобто передбачити, шляхом внесення відповідних змін до законодавства, віднесення веб-сайтів і їх складових частин до об'єктів авторського права зі встановленням відповідного правового режиму охорони, і, можливо, збільшити розміри покарань за несанкціоноване використання контенту веб-сайтів, елементів їх дизайну і програмного коду, на основі якого вони працюють.

Загалом, нагальну потребу регулювання авторських прав стосовно веб-сайтів потрібно вирішувати комплексно на всіх рівнях. Але найважливішим є заповнення прогалин у законодавстві України, що не дають можливості реально захистити авторські права. Законодавцям необхідно доповнити новими статтями Закон України “Про авторське право й суміжні права”, Цивільний, Кримінальний, відповідні процесуальні кодекси України, створивши дієву юридичну основу для регулювання авторських прав у мережі Інтернет.

 

Література:

1. Конституція України [Електронний ресурс] // Офіційний Веб-портал державної служби інтелектуальної власності України. – Режим доступу: http://www.sdip.gov.ua/ua/constitution.html

2. Цивільний кодекс України. Документ 435-15, редакцiя вiд 16.10.2011 [Електронний ресурс] // Веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=435-15)

3. Закон України “Про авторське право і суміжні права”. Документ № 3792-12, редакцiя вiд 09.05.2011 [Електроний ресурс] // Веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3792-12&print=1

4. Рекомендації для Інтернет-провайдерів, контент-провайдерів та кори­сту­ва­чів файлообмінних мереж та інших веб-сервісів щодо правомірного вико­ристання об'єктів авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет [Елект­рон­ний ресурс] // Офіційний веб-портал Державної служби інтелектуальної власності України. – Режим доступу: http://sips.gov.ua/ua/ip.html

5. Рекомендації щодо вдосконалення механізму регулювання цифрового вико­ристання об’єктів авторського права і суміжних прав через мережу Інтер­нет [Елект­рон­ний ресурс] // Офіційний веб-портал Державної служби інтелек­ту­альної власності України. – Режим доступу: http://sips.gov.ua/ua/recomnet.html

6. Наказ № 327/225 Державного комітету інформаційної політики, теле­ба­чення і радіомовлення України, Державного комітету зв'язку та інформати­за­ції України “Про затвердження Порядку інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади та Порядку функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади” від 25.11.2002 [Електронний ресурс] // Веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1021-02

7. Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”. Документ № 3689-12 вiд 05.12.2012 [Електроний ресурс] // Веб-портал Верхов­ної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3689-12