Економічні науки / 1. Банки і банківська система

Макоєва-Піддубна В. Р.

Харківський національний економічний університет, Україна

Особливості оцінювання фінансових ризиків банків

Питання забезпечення стабільності банківської системи останніми десятиріччями набули підвищеної уваги. Одним із ключових напрямків досліджень в цьому аспекті є ідентифікація та управління банківськими ризиками. У загальному розумінні успішна діяльність банку у цілому значною мірою залежить від обраної стратегії управління ризиками. Мета процесу управління фінансовими ризиками банку полягає в їх обмеженні або мінімізації, оскільки повністю уникнути ризиків неможливо.

Проблеми оцінки фінансових ризиків банків розглянуті в працях таких вітчизняних вчених як В.М. Геєць, О.В.Васюренко, А.М. Мороз, М.П.Кравець, В.С.Стельмах, І.В. Сало та ін. Також цієї вирішенню цієї проблеми присвячені велика кількість нормативних матеріалах Національного банку України. Основні підходи до організації банківського регулювання і нагляду наведені в рекомендаціях Базельського комітету, який встановлює стандарти пруденціального нагляду. Питанням стабільності банківського сектора приділяють багато уваги Міжнародний валютний фонд і Світовий банк.

Проте методичні підходи до створення та управління системою банківських ризиків ще не знайшли достатнього віддзеркалення у вітчизняній літературі. Недостатньо відпрацьованими є питання практичного використовування підходів дистанційного аналізу в сучасному українському банківському секторі з урахуванням його специфіки, а також проблема створення єдиної системи управління ризиками.

Метою дослідження є порівняння існуючих підходів та формування пропозицій щодо удосконалення процедури оцінювання фінансових ризиків банків.

Ступінь складності системи оцінювання ризику має відповідати ступеню ризиковості середовища, в якому працює банк. Ці системи потрібно створювати заздалегідь, оскільки втрати через їхню відсутність можуть перевищити витрати на їх створення та впровадження. Типовим прикладом такої системи є система кредитних рейтингів, яка допомагає керівництву банку встановити обґрунтовану відсоткову ставку, яка передбачає компенсацію за прийнятий банком ризик.

Оцінювання рівня ризику – це етап ризик-менеджменту , який має передбачати оцінювання реального (фактичного) ризику, а також установлення меж допустимого ризику для окремих банківських операцій, організаційних підрозділів і фінансової установи у цілому [1].

Ймовірність настання певної події визначається за допомогою об’єктивних і суб’єктивних методів. Об’єктивні методи визначення ймовірності ґрунтуються на обчисленні частоти, з якою в минулому відбувалася ця подія. Це методи теорії ймовірностей, економічної статистики, теорії ігор та ін. Суб’єктивні методи спираються на використання оцінок і критеріїв, сформованих на підставі припущень, власних міркувань і досвіду менеджера, оцінок експертів, суджень консультантів та ін. Суб’єктивні методи застосовують тоді, коли ризики не підлягають кількісному вимірюванню.

Оцінювання фінансових ризиків за допомогою методів статистичного аналізу є одним із найпоширеніших підходів до вирішення цього питання. Він ґрунтується на тому очевидному факті, що сукупна дія ризиків, на які наражається банк у процесі своєї діяльності, у підсумку позначається на зміні показників його дохідності (прибутковості), а це дає підстави трактувати варіацію (мінливість) доходів як узагальнювальний показник ризиковості підприємницької діяльності. За такого підходу класичними показниками ризиковості є стандартне відхилення, дисперсія або бета-коефіцієнт, визначені за даними статистичної сукупності, сформованої зі спостережень за динамікою фінансових результатів діяльності банку впродовж кількох періодів. Стандартне (квадратичне) відхилення показує величину відхилень значень усіх конкретних спостережень від центра розподілу. Рівень взаємовпливу та щільність зв’язку між двома статистичними сукупностями характеризують коефіцієнти коваріації та кореляції, які розраховуються, як і для будь-яких пар показників (наприклад показників дохідності банку та середньої дохідності ринку).

У процесі оцінювання ризиків банків найбільш вживаними та доступними для зовнішніх аналітиків залишаються непрямі показники ризиковості. Такими показниками можуть бути: мультиплікатор капіталу, рівень капіталізації, співвідношення власних і залучених коштів банку, залежність від міжбанківського кредитування, питома вага резервів на покриття кредитних ризиків та ін. [2].

Одним із важливих інструментів у процесі оцінювання ризиків є аналіз сценаріїв – альтернативних варіантів, за якими можуть розвиватися події в майбутньому. Такий аналіз базується на оцінці періоду часу, впродовж якого банк наражається на конкретний вид ризику, а також ступеня впливу ризику та ймовірності його реалізації. Кількісні методи, як засвідчує практика, дають змогу підвищувати ефективність управління ризиками в банківській справі лише до певної межі, а далі виникають невиправдані ілюзії і ризик зростає. На цьому етапі управлінського процесу порівнюють реальний і допустимий рівні ризиків. Це дає змогу визначити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також з’ясувати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик.

Виправданий, або допустимий, ризик розглядається як необхідний складник стратегії і тактики ефективного менеджменту. Під допустимим розуміють такий ризик, реалізація якого не загрожує життєдіяльності банку. Межі допустимого ризику кожний банк установлює самостійно, керуючись власними міркуваннями та обраною стратегією управління [3].

Ризик, що є загрозливішим для банку порівняно з допустимим, називають критичним. Критичний ризик характеризується такими втратами, розміри яких перевищують резерви та очікуваний прибуток. Верхня межа критичного ризику визначається розмірами капіталу банку. У разі реалізації критичного ризику банк не лише не отримає прибутку, а й може втратити власні кошти, за рахунок яких компенсуються фінансові втрати [4].

Якщо можливі наслідки реалізації ризику сягають рівня, вищого за критичну межу, то йдеться про катастрофічний ризик. Цей ризик призводить до банкрутства банку, його закриття та розпродажу активів.

Якщо фактичний ризик не перевищує межі допустимого, керівництво може обмежитися контролюючою функцією, аби не допустити зростання рівня ризиковості. Якщо ж рівень реального ризику перевищує допустимі межі, необхідно його знизити, застосувавши відповідні методи управління. Відтак виникає проблема пошуку оптимальних методів управління, вибір яких значною мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного банку, загальним станом економіки, ступенем досконалості елементів інфраструктури фінансового ринку, законодавчим і нормативним середовищем країни.

Таким чином, можна констатувати, що складність практичної реалізації етапу ідентифікації ризику залежить від джерела виникнення та характеристики ризику. Механізм прийняття управлінських рішень у банківській установі має не лише ідентифікувати ризик, а й давати змогу оцінити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Проте ідентифікація та аналіз ризику на якісному рівні є необхідною, проте ще не достатньою процедурою.

Література:

1. Заруцька О.П. Управління ризиками – провідний чинник фінансової стійкості банків / О.П. Заруцька // Фінанси України. – 2008. – № 3. – С. 94-105.

2. Камінський А. Ідентифікація, аналіз та управління операційними ризиками в українських банках / А. Камінський // Вісник НБУ. – 2005. – № 10. – С. 7-11.

3. Співак Г. Сучасний підхід до управління операційними ризиками / Г . Співак // Фінансовий ринок України . – 2009. – №1(63). – С. 21-24.

4. Стельмах В.С. Національний банк України: перші десять років діяльності // Вісник Національного банку України (укр.).- 2001.- 14.- C.2-5.