Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

БОРОТЬБА ІЗ “ЗАСМІЧЕНІСТЮ” КАДРІВ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В ПІВДЕННИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ: ЦІНА СТАЛІНСЬКОЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ.

З урахуванням важливості банківської системи в житті країни питання її кадрового забезпечення знаходилося на контролі на найвищому державному рівні. На ХІІІ з'їзді РКП(б) (1924 р.) Й.Сталін наголосив “Не краще стоїть справа в такій кредитній установі, як Держбанк. Це — найважливіша кредитна установа, яка має серйозне значення в усьому нашому господарському житті... І ось цей Держбанк в усьому апараті має всього 7% комуністів, в керівному складі тільки 12%, а тим часом Держбанк вирішує долю цілого ряду підприємств і дуже багатьох господарських установ” [1, с.198]. Отже, Держбанк був визнаний найважливішою кредитною установою, втім, у питаннях кадрів акцент був зроблений виключно на політичний аспект — наповнення фінансово-кредитних установ членами правлячої партії. Безумовно, в умовах проголошеної індустріалізації, значення банків ще більш посилилося, адже розвиток державної індустрії за відсутності зовнішнього фінансування вимагав скоординованої й безперебійної роботи всієї фінансово-банківської системи країни.

Проте, й надалі у кадровому питанні беззаперечно домінувала політично-класова складова. Як підкреслив Й.Сталін у своїй промові “Про індустріалізацію і хлібну проблему” на пленумі ЦК ВКП(б) у липні 1928 р.: “в міру нашого просування вперед, опір капіталістичних елементів буде зростати, класова боротьба буде загострюватися” [2, с.169]. Отже, в умовах загострення класової боротьби кадри, дійсно, “вирішували все”, але мова йшла виключно про політично благонадійні кадри.

Боротьба за “чистоту” й “якість” кадрів фінансової системи (звісно, у специфічному її розумінні з точки зору правлячої Комуністичної партії) визнавалася одним із найгостріших завдань. Так, постанова ЦК ВКП(б) “Щодо укріплення кадрів системи Наркомфіна” (початок 1931 р.) підкреслювала: “має місце засміченість центральних та місцевих апаратів стороннім елементом, продовжує залишатися надзвичайно слабким партійний прошарок і надзвичайно повільно йде вирощування на роботі молодих фахівців і висуванців із робітників і бідняцьких верств села” [3]. Відповідно наголошувалося на необхідності “зміцнити кадри”. З метою здійснення нагляду і контролю за цим процесом в УСРР терміново був скерований член колегії Наркомфіну СРСР — Лєвін.

Проведена перевірка керівного складу фінансово-банківської системи в УСРР влітку 1931 р. показала, що не відповідали своїй посаді і підлягали негайному звільненню 89 працівників райфінвідділів, 104 керівника ощадних кас, та 36 керівників відділень Державного банку. Мотиви зняття не мали нічого спільного із кваліфікацією, освітою або виконанням зазначеними кадрами своїх посадових обов'язків: “опортунізм в роботі, незабезпечення переведення (так в тексті — К.Н.) лінії партії в роботі” [4].

Досить показовим є й той факт, що за результатами перевірки найбільше задоволення викликав стан справ саме серед керівників банківських відділень. Першочергово наголошувалося, що серед них “значна кількість старих партійців, зустрічаються із підпільним стажем” [5]. Безумовно, досвід підпільної роботи, на нашу думку, абсолютно не покращує професійних якостей фінансиста, більше того, він не має жодного стосунку до рівня професійної придатності банківського працівника, втім, перевірка відзначила даний факт, як найбільш заспокійливий. Попри те, що серед керівників банківських філій в УСРР мали вищу освіту всього 13 людей, або 3,3%, середню — 58 людей (13,3%), а беззаперечна більшість обмежилася лишень початковою — 328 людей (83,2%), причому серед них мали спеціальну банківську освіту всього 6 людей (це складало 1,5%), головним позитивом була проголошена наявність у складі всіх керівників 391 члена КП(б)У і одного кандидата [6].

Так, в умовах “загострення класової боротьби”, на чому особисто наголосив Й.Сталін, максимальна увага приділялася політичній складовій кадрового питання. Боротьба “із засміченістю” кадрів не припинялася ні на хвилину, “чистки” та відповідні репресії стали буденним явищем. Відповідно, майже нереально було зупинити запущений механізм: репресії, “чистки”, арешти, доноси, провокували ланцюгову реакцію державного терору, вимагаючи все нових і нових жертв. У банківських установах “розкривалися” й ліквідовувалися “таємні організації” та “підпільні групи”. Заради чого, разом із кожним “розкритим ворогом” намагалися “викрити” й чисельне “підпілля”: на його роль призначалися родичі та друзі вже заарештованих. Керівники ж банківських відділень, із партійними квитками у кишенях, стали надійними помічниками каральних органів у питаннях впровадження генеральної партійної лінії у підконтрольних ним банківських установах. Так, завідуючий Миколаївської облконторою Держбанку Агапов пошук і виявлення “ворогів” у банківських установах регіону взяв під свій особистий контроль. Приміром, таємним листом від 15 листопада 1937 р. Агапов повідомляв партійний комітет Одеської облконтори банку, що в Одеській Держбанк на керівну посаду був переведений громадянин Садуков. Втім, в часи, коли цей громадянин працював на Миколаївщині, він “мав тісний зв'язок із розкритим ворогом народу Полянським”. Агапов дивувався, що друг “ворога народу” досі на свободі й наполягав “зробити з цього зв'язку щодо Судакова висновки” [7].

Подібна поведінка банківського керівництва була досить типовою. Так само, характерним прикладом можуть стати й події у Ново-Бугському відділенні Держбанку, що на Одещині. З самого початку своєї “роботи” керівник відділення зосередився на “впровадженні партійної лінії”, що перетворилося на маніакальний пошук “ворогів”. У таємних доносах він підкреслював: “політичні настрої апарату, особливо бухгалтерії, в своїй абсолютній більшості зовсім антирадянські”, “немала кількість осіб, з протилежною пролетаріату ідеологією, вихідців з куркульського середовища. Даценко — син розкуркуленого куркуля, Дмитрієнко — походить із заможного середовища... Дружина Столяра виключена з членів профспілки, звільнена з посади педагога, як донька крупного купця. Литун — старший інспектор, колишній офіцер старої армії” тощо.

Професіоналізм в роботі, особливо наявність дореволюційного стажу роботи у “царських” банках сприймався такими керівниками нової формації однозначно негативно. Так, найбільше знущань довелося пережити головному бухгалтеру Ново-Бугського відділення Креймеру. Новий керівник повідомляв у головне відділення щодо страшних “злочинів” бухгалтера у минулому: працював у Варшаві, у приватному банку, звик гарно харчуватися й одягатися, і, навіть, “власники його дуже любили” (що на наш погляд характеризує службовця найкращим чином: значить він був гарним фахівцем і сумлінно виконував свої обов'язки — К.Н.). Привертає увагу, що визнавалося, що вказаний службовець таки гарно виконує свої службові обов'язки, втім весь позитив у нових радянських умовах легко переважував категоричний висновок “не наша людина” [8].

Як наслідок, у зазначеному банківському відділенні був репресований практично весь наявний склад працівників. Тільки комуніст-директор, озброєний виключно класовою пильністю, був визнаний людиною на своєму місці й отримав всебічну підтримку всіх керівних інстанцій. Всі ж “класові вороги” були або звільнені з роботи, або отримали звинувачення у судовому порядку по відверто сфабрикованих “злочинах”. Суд у таких справах перетворювався лише на імітацію розслідування і законності. Так, головний бухгалтер Креймер — людина із величезним досвідом роботи, був негайно звільнений з банку. “Класові вороги” Лигун, Коробченко, Столяр і Бабич були засуджені за створення злочинної групи, яка ставила на меті систематичне шкідництво, а свою боротьбу із радянською владою розпочала із “штучного створення фінансових ускладнень на елеваторі”.

ХІІІ з'їзд КП(б)У (травень-червень 1937 р.) підкреслив “Більшовики України нещадно борючись проти троцькістсько-правих дворушників, проти українських націоналістів, ще вище піднесуть боєздатність своїх рядів, ще тісніше згуртуються навколо ЦК ВКП(б) і перетворять Радянську Україну в кращу складову частину великого Радянського Союзу” [9, с.880]. Отже, навіть незважаючи на масштабні репресії, які регулярно майже повністю змінювали склад радянських фінансових установ, “нещадна боротьба” тривала, зупинятися на досягнутому ніхто не збирався.

Таємні або й відкрито надруковані у газетах доноси вказували-вимагали принесення наступних жертв. Пильні банківські керівники теж продовжували свою активну “роботу”. Так, керівник Велико-Лепатіхського відділення Держбанку сигналізував в обласну контору, що в його відділенні досі працює помічник головного бухгалтера М.Марьєнко, в якого дід і дядько були розкуркулені і вислані у 1933 р., а батько був засуджений за укривання куркульського майна. Втім вказаний працівник не тільки не зрікся своєї репресованої родини, а й підтримував із ними “тісний зв'язок” і навіть взяв до себе племінника розкуркуленого дядька. Окрім того, інспектор Пінчер підтримував зв'язок із дружиною, яка ще у 1934 р. була викрита як контрреволюціонерка, а операціоніст Клиба жив із батьком, який притягувався до відповідальності у 1934 р. тощо [10]. Кількість репресованих все збільшувалася.

Втім, іноді весь відрежесований механізм державного терору давав збої. Таким яскравим виявом людської мужності й порядності став лист від керівника Казанківського відділення Держбанку. В якому у відповідь на вимогу Миколаївської обласної контори банку: негайно надіслати списки всіх працівників, хто мав вже репресованих родичів, керівник повідомляв, що у старшого інспектора П.Скубко у 1938 р. був репресований рідний брат, але начальник відділення окремо підкреслив, що П.Скубко “працює в нашому відділенні гарно” [11]. Дійсно, треба було мати неабияку сміливість, щоб заступитися за того, над ким пильні каральні органи вже занесли свого меча. Адже ще у середині 1920-х рр. спеціальний циркуляр з Миколаївського окружкому КП(б)У в зв'язку із тим, що “спостерігалися випадки прохань різних партійних товаришів як за звільнених з посад членів антирадянських партій, так і за інші неблагонадійні вчинки, які довели своєю роботою свою ворожість щодо радянської влади і Компартії” наголошував “в жодному разі не прохати за залишення на роботі наших політичних ворогів”, а також “надавати органам ДПУ повне сприяння в їх роботі” [12].

В умовах загострення класової боротьби далеко не кожен міг собі дозволити виступити проти лінії партії, адже навіть беззастережне виконання партійних директив не було запорукою виживання. Маховик репресій розкручувався все сильніше. Приміром, у Херськонському відідленні Держбанку наприкінці 1937 р. репресовані родичі були тільки у трьох працівників: А.Кручених і О.Родіонова — втратили чоловіків, а у М.Ремневої був заарештований брат, втім беззастережне виконання партійних вказівок призвело до того, що наприкінці 1938 р. майже всі працівники зазначеного відділення (11 людей) вже мали репресованих родичів, й, відповідно, були занесені керівником даного відділення у розряд “політично неблагонадійних” , яким не місце у радянській установі [13].

За влучним висловом М.Хрущова в результаті “чисток” “по Україні немов Мамай пройшов”. Повною мірою це стосувалося і банківської системи республіки. Деякі, першочергово невеликі провінційні відділення втратили практично весь свій штат. Характерним прикладом може стати ситуація у Кіровській філії Держбанку. На початок 1938 р. в ній були репресовані ст. бухгалтер Г.Ходолевич (один із найбільш досвідчених і кваліфікованих працівників, який працював у банківський системі фактично із часів її радянської відбудови, мав величезний досвід і стаж понад 13 років), ст. бухгалтер П.Армаш, касир Є.Вергелес. Окрім того майже всі ще не заарештовані працівники були занесені у групу “політично неблагонадійних” адже мали велику кількість репресованих родичів. Так, у новопризначеного старшого бухгалтера І.Нагірного була заарештована вся сім'я дружини: теща, сестра і два брати; кредитний інспектор С.Кривая вже втратила братів батька, брата матері і племінника; у друкарки Т.Ковальової був заарештований брат, у бухгалтера М.Абрамової — батько; у рахівниці О.Воробьйової — батько [14].

Таким чином, боротьба із “засміченістю кадрів” перетворилася у маніакальний пошук і ліквідацію “політично неблагонадійних”. Ціною сталінських соціально-економічних трансформацій стала загибель мільйонів безневинних людей, призначених на роль “ворогів народу”.

Література.

1. Сталін Й.В. ХІІІ з'їзд РКП(б) // Твори. – Т. 5. – К. : Держполітвидав, 1952. – С.187-231.

2. Сталін Й.В. Про індустріалізацію і хлібну проблему: Промова 9 липня 1928 р. // Твори. – Т. 11. – С.168-170.

3. Центральний державний архів громадських об'єднань України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.4581. – Арк.1.

4. Там само. – Арк.22.

5. Там само.

6. Там само. – Арк.70.

7. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО). – Ф Р-980. – Оп.7. – Спр.1. – Арк.28.

8. Державний архів Одеської області. – Ф. Р-1985. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 135-137.

9. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: Т. 1. (1918–1941 рр.) – К. : Політвидав України, 1976. – 1007 с.

10. ДАМО. – Ф. Р-980. – Оп. 7. – Спр. 1. – Арк. 42.

11. Там само. – Арк. 93.

12. Там само. – Ф. Р-921. – Оп.1. – Спр.1. – Арк. 7.

13. Там само. – Ф. Р-980. – Оп.7. – Спр.1. – Арк. 24,78.

14. Там само. – Арк. 45.