Філологічні науки/6. Актуальні проблеми перекладу

К.пед.н., доцент Замкова Н.Л.

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

Український художній переклад до кінця XIX століття

Перекладацька традиція в Україні існує з давніх-давен і має більш ніж тисячолітню історію. Розпочалася вона, з прийняття християнства в 988 році. Однак перші переклади датуються кількома десятками років до цього історичного моменту. Ще в 911 році київський князь Олег підписав угоду із Візантією двома мовами грецькою та українською.

Українська перекладна література існувала на Україні і в ХVІІ-ХУIII ст., в основному у Галичині. Саме в ці століття тут було перекладено чимало європейських повістей, які поділялись на дві категорії: 1) повісті світського змісту з церковно-дидактичним моралізаторством ( "Римські діяння", "Велике зерцало", "Звізда пресвітла"); 2) повісті світською змісту без моралізаторства ("Бона Королевич", "Петро-Золоті Ключі", повість про цесаря Оттона, про графиню Альтдорфську та ін,). Друга категорія – це лицарські романи, що доходили на Україну із Заходу через посередництво польської мови й літератури. Як свідчить Б.А.Деркач, повісті існували в списках у Галичині аж до початку XX століття. А такі, як "Бова Королевич" та інші, виходили (вже в російських перекладах) на Наддніпрянській Україні аж до першої світової війни. Майже одночасно з виникненням нової української літератури відродився й переклад: один з перших українських письменників Г.Ф.Квітка-Основ'яненко став перекладати свої твори російською мовою ( "Маруся" (1838), "Мертвецький Великдень" (183°), "Добре роби, добре й буде" (1839), "Щира любов" (1839), "Конотопська відьма" (1840), "Божі діти" (1840), "Сердешна Оксана" (1843), "Салдацький патрет" (1842)).

Здавалося б, нащо було Квітці-Основ'яненкові самому перекладати свої твори, коли їх почали вже перекладати росіяни? Наприклад, В.І.Даль переклав його "Салдацький патрет", але автор не був задоволений перекладом. Квітці неодмінно хочеться довести, що українська мова придатна для літератури будь-якого жанру. Для нього авторство справа не так особиста, як громадська; він по праву вважає себе поборником українського слова, нової літератури. Приводом для цього були численні нападки російських реакційних літераторів, які не визнавали за українською мовою права на літературне існування і називали її «обласним наріччям російської мови». Поняття перекладу в усі епохи еволюціонувало й набирало різного змісту. Переклад-травестія, тобто переклад-«перелицювання», був одним з таких етапів. Безсмертна поема І.Котляревського «Енеїда», що мас цілком самостійне літературне значення, все ж таки не могла постати в такій формі без свого прототипу – «Енеїди» Вергілія.

Далі від травестії і ближче до справжнього перекладу став Т.Г.Шевченко. У своїх пристрасних, викривальних поезіях він удавався до форми біблійного пророцтва. «Давидові псалми» в його перекладі дуже точно передають зміст, а головне – дух біблійних сказань, прокльонів, волань до правди і справедливості. Т.Шевченко написав чимало «подражаній», тобто до способу переказу, який у його час інколи вважався за переклад. "Плач Ярославни", як відомо, у Шевченка мас дві редакції. Це дає підставу судити про серйозне й вимогливе ставлення Шевченка до перекладу. Саме від Шевченка починається активний процес перекладу російських творів українською мовою. Його "Кобзар" став ніби семафором, який відкрив дорогу в світ новому українському слову.

Два українські письменники в першій половині XIX ст., Є. Гребінка в Петербурзі, а Маркіян Шашкевич у Львові, - перекладають уривки зі "Слова о полку Ігорове" та сербські народні пісні.

М.Костомаров, крім переспіву з чеського "Краледворського рукопису", перекладає пісні грецьких повстанців проти турецької неволі і звертається до велетнів світової літератури Байрона та Шекспіра.

Багато уваги приділив перекладові Пантелеймон Куліш. Він також перекладав Байрона і був першим з українських письменників, який здійснив колосальну роботу-переклав тринадцять п'єс Шекспіра, В цьому, кількісному, відношенні ніхто з дотеперішніх українських перекладачів не перевершив П.Куліша. Безумовно, на наш час переклади П.Куліша застаріли.

С.Руданський перший в українській літературі звертається до античних авторів і перекладає "Енеїду" Вергілія. Але найбільшу увагу мав його повний переклад "Іліади" не гекзаметром, а властивим українській мові плавним пісенним розміром. Його переклад «Іліади» був виданий тричі. І.Франко високо оцінив його, сказавши про нього, що це «наш український Гомер, і то націоналізований так щасливо, що я не знаю нації, яка могла б похвалитися подібною працею», С.Руданський також не поминув своєю увагою "Краледворського рукопису".

''Краледворський рукопис" та "Сербські народні пісні" буди дуже популярні в практиці перекладу. Цими творами цікавилося багато письменників. "Краледворський рукопис" або окремі частини перекладали, наприклад, І.Срезневський, М.Шашкевич, І.Верхратський, С.Руданський та І.Франко, а "Сербські народні пісні" - М.Шашкевич, М.Старицький, І.Франко, Я.Головацький, А.Метлинський, у більш пізні часи М.Рильський і Л.Первомайський. Мотиви та образи цих пісень використовували Т.Шевченко, Ю.Федькович, Леся Українка.

Найяскравішою постаттю другої половини XIX ст. у галузі українського перекладу, безперечно, був М.П. Старицький. Прозаїк, поет, драматург, актор і режисер, невтомний і сміливий громадський діяч, М.Старицький віддав багато уваги перекладові. Він перекладав казки Андерсена, байки Крилова, "Сербські народні думи і пісні", "Гамлета" В.Шекспіра та інші його твори, вірші О.Пушкіна, М.Лєрмонтова, М.Некрасова, В.Жуковського, Д.Байрона, Г.Гейне та багатьох інших всесвітньо відомих письменників.

Окреме місце в галузі українського перекладу щодо широти охоплення світових зразків літератури посідають І.Франко та Леся Українка, Обоє високоосвічені, знавці стародавніх і багатьох сучасних мов, вони мали можливість ознайомлюватися в оригіналах з найкращими, найпрогресивнішими творами світової літератури й відбирати її зразки для перекладу відповідно до своїх революційних переконань. Сам І.Франко через переклад прилучив твори шістдесятьох письменників світу до української літератури. Як перекладачці потрібно віддати належне й матері Лесі Українки Олені Пчілці, яка знайомила українського читача з творами О.Пушкіна, Ю. Лермонтова, М.Гоголя та німецьких і французьких авторів.

Марко Вовчок – надзвичайно колоритна постать в українській літературі і не тільки як письменниця, але й найактивніша перекладачка з української та світових мов російською. Нею перекладено багато творів з французької, німецької, англійської, датської, польської мов. У 1871 -1872 роках Марко Вовчок редагувала іі видавала журнал "Переводы лучших иностранных писателей", навколо якого об'єднала чимало жінок-перекладачок. Жюль Верн надав саме їй виключне право перекладати російською мовою свої твори, з яких вона переклала п'ятнадцять його романів, що довго видавались у її перекладі і в радянський час. У перекладі з французького варіанта англійською, німецькою, італійською мовами повість "Маруся" користувалась у західноєвропейській читачів великою популярністю.

До плідних перекладачів-письменників належить Павло Грабовський, який за своє коротке страдницьке життя встиг перекласти окремі твори багатьох російських письменників О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, К. Рилєєва, М. Некрасова, М. Огарьова, М. Добролюбова, О. Плещеєва, В. Курочкіна, М. Михайлова

Таким чином, ми зазначили лише найвидатніших українських письменників до кінця ХІХ ст., які плідно працювали в галузі ознайомлення українського читача через переклад з найкращими зразками світової літератури прогресивних авторів.