Штепа О.О., старший викладач кафедри правознавства Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка

Держава як суб'єкт правовідносин у сфері інтелектуальної власності: проблеми і перспективи

Насамперд слід наголосити на змінах, пов'язаних з масаштабним реформуванням центральних органів виконавчої влади в Україні стосовно Державного департаменту інтелектуальної власності. Відповідно до Указу Президента України № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» на базі ліквідованого Держдепартаменту створену Державну службу інтелектуальної власності України як центральний орган виконавчої влади. Нині головним завданням Держслужби є удосконалення законодавчої бази та механізмів реалізації правових норм для максимального сприяння діяльності фахівців здатних генерувати нові ідеї, створювати нову конкурентноздатну продукцію, збагачувати духовність і культуру нації.

Держслужба активно здійснює затверджену її Колегією Концепцію розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2009-2014 рр. і Программу розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2010-2014 рр., спрямовану на практичне здійснення положень Концепції.

У концепції збережені базові напрямки розвитку державної системи, пов'язані з гармонізацією національного законодавства з міжнародними нормами, посилення захисту інтелектуальної власності, удосконалення експертизи заявок на всі об'єкти права інтелектуальної власності, поширенням знань, підготовкою фахівців та інші напрямки [2, с. 4-5].

Фахівці Держслужби спільно з народними депутатами розробили проекти законів «Про внесення змін та доповнень до деяких законів з питань інтелектуальної власності» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання питань авторського права та суміжних прав». Слід зазначити, що законодавство України, і передусім така важлива його складова, як захист прав інтелектуальної власності, відповідає міжнародним нормам і стандартам, які використовуються в країнах-членах Світової організації торгівлі (СОТ), а більшість його норм адаптовані й до положень відповідних Директив Ради ЄС [2, с. 6-7].

В умовах нечіткої визначеності замовника в особі держави на об'єкти права інтелектуальної власності, основний сегмент ринку інтелектуальних послуг у державі починають займати іноземні споживачі об'єктів права інтелектуальної власності, які мають відповідну фінансову підтримку і можливість безпосереднього доступу до науково-технологічного потенціалу України. Недооцінка з боку держави економічних показників від впровадження дієвих механізмів володіння та управління правами на об'єкти права інтелектуальної власності, що створені здебільшого за рахунок коштів державного бюджету, залучення об'єктів цієї діяльності до цивільного обігу вже сьогодні призводить до втрат державою високих прибутків [1, с. 38-39].

Чинний ЦК визначає, що держава може бути власником об'єкта інтелектуальної власності в таких випадках:

· відмова власника від права власності;

· припинення юридичної особи чи смерті власника;

· припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

· звернення стягнення на майно за зобов'язанням власника;

· відчудження власником свого майна;

· реквізиції;

· конфіскації;

· реалізації права власника чи замовника [1, с. 39-40].

Органи державної влади можуть бути суб'єктами відповідальності, оскільки вони самі або їх посадові особи можуть порушувати права інтелектуальної власності. В такому випадку, їх відповідальність, або відповідальність їх посадових осіб наступає у встановленому законодавством порядку. Але про залучення державних органів у якості відповідача у цивільному та господарському процесах, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності, можна говорити і в деяких інших аспектах. Так, наприклад, згідно із статистикою Держдепартаменту інтелектуальної власності, найбільш розповсюдженгою є практика залучення в якості співвідповідача спеціалізованого органу з питань інтелектуальної власності.

Найчастіше це є справи щодо відмов у виданні патентів, щодо припинення дії свідоцтва на знак ( визнання свідоцтва недійсним). Так, розповсюдженими є суперечки про визнання ( чи не визнання) результату інтелектуальної діяльності об'єктом інтелектуальної власності. Стосовно об'єктів промислової власності це суперечки:

· пов'язані з відмовою у видачі патенту;

· по запереченнях третіх осіб проти видачі патенту;

· про визнання патенту недійсним.

У таких справах другим відповідачем завжди виступає центральний орган виконавчої влади з питань інтелектуальної власності, оскільки він вносить зміни до державного реєстру свідоцтв чи інших офіційних документів.

У таких випадках розкривається правоохоронна функція юридичної відповідальності, що спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання невиконаних обов'язків, властивих цивільній, насамперед майновій, відповідальності ( відновлення майнового права). На відміну від штрафної ( каральної ) функції, яка пов'язана з кримінальним та адміністративним правом, тут, як правило, не застосовується примус, має місце добровільне виконання відповідальності [3, с. 99-100].

Література

1. Наконечний, Володимир. Право держави на інтелектуальну власність – міф чи реальність? / Володимир Наконечний, Олександр Зайківський, Валентин Турчин // Інтелектуальна власність. – 2010. - № 11. – С. 38-43.

2. Паладій, Микола. Новий етап розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні / Микола Паладій // Інтелектуальна власність. – 2011. - № 2. – С. 4-9.

3. Ромат, Т.С. Відповідальність органів влади у справах про порушення прав інтелектуальної власності / Т.Є.Ромат // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. - № 20. – С. 98-100.