Лавріненко О. В.

 кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

 

Принципи трудового права як «норми про норми» та питання про обов’язковість їхнього нормативного закріплення

 

За думкою Б.І. Пугінського, норми, що визначають принципи тих чи інших галузей права, до так званих «нетипових норм права». На його думку, такого роду норми (або, як він їх називає, «норми про норми») уже не містять правил поведінки [1, с. 23]. Схожий підхід обґрунтовується й у сучасній теорії трудового права[1]. Гадаємо, що, зокрема, саме через означену онтолого-правову характеристику в галузевій теорії зазначається, що «проблемним є питання форми закріплення в нормативному акті відповідних принципів... Перерахування принципів... права... в окремій статті (статтях) кодифікованих актів характерне для пострадянських держав, у чому можна переконатися, вивчивши... законодавство Республіки Білорусь, Казахстану, Киргизстану, Російської Федерації тощо... У... законах розвинених країн Європи систематизувати такі принципи можна, насамперед виходячи з контексту загальних частин цих актів, де вони викладені більш або менш завуальовано, однак більшість авторів радянського періоду віддавала перевагу варіанту їхнього прямого викладення, що... є ознакою пострадянських («євразійських») правових систем» [4, c. 261]. Дійсно, доктринальні підходи тут різні. Значна група авторів не обстоює категоричної необхідності безпосереднього текстового закріплення правових принципів у змісті відповідних норм права[2]. Утім, існує й підхід, адепти якого категорично наголошують саме на необхідності закріплення правових принципів у нормативно-правовому масиві[3].

Гадаємо, що означене вище питання – щодо необхідності закріплення в текстах нормативних актів є не стільки «проблемним» [4, c. 261], скільки остаточно не вирішеним із боку самого законодавця. Застосування комбінованого підходу під час «правової структуризації» принципів – це реальність й усталене явище, але воно певною мірою ускладнює правозастосовний процес, передбачає насамперед кваліфікований комплексний (системний) аналіз у процесі застосування конкретних норм права, подолання прогалин у законодавстві. Видається, що встановлення чіткого й вичерпного переліку, принаймні – галузевих за статусом, правових принципів, тим паче, на рівні базового для галузі кодифікованого акту (наприклад, КЗпП України чи нового Трудового кодексу України) було б вкрай доцільне й необхідне. Проте, у силу наявності як суб’єктивних, так і об’єктивних чинників[4] у процесі правотворчості та правозастосування [16, с. 60-66; 17, с. 19-23], а відтак і вірогідної недосконалості таких процесів, часто – оціночного характеру процесу правозастосування відсутність такого переліку в законі не може вважатися достатньою підставою задля унеможливлення визнання того чи іншого положення, як такого, що має певне засадниче значення у відповідній царині правового регулювання суспільних відносин. І тому слід солідаризуватися, зокрема, із сентенціями М.В. Лушнікової й А.М. Лушнікова, які наголошують на наявності як «смислової», так і водночас «текстуальної» форм відображення принципів у законодавстві[5]. На тісний зв’язок процесу тлумачення принципів, що виводяться саме зі змісту норм, з методом правового регулювання відповідної галузі права слушно наголошує й Р.З. Лівшиць [6, с. 196-197]. Неодноразово зверталася на це увага й автором даної наукової розробки [18-29].

Література

 

1.      Пугинский Б.И. О норме права // Вестник Московского университета. Серия 11: Право. – 1999. – №5. – С. 21-26.

2.      Лушникова М.В., Лушников А.М. Очерки теории трудового права. – Спб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 940 с.

3.      Бердычевский В.С., Акопов Д.Р., Сулейманова Г.В. Трудовое право / Отв. ред. В.С. Бердычевский. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. – 512 с.

4.      Чвалюк А.М. Характеристика принципів бюджетної системи України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2006. – №3. – С. 258-268.

5.      Явич Л.С. Общая теория права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 634 с.

6.      Лившиц Р.З. Теория права. – М.: Статут, 1994. – 316 с.

7.      Болотіна Н.Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні: Монографія. – К.: Знання, 2005. – 328 с.

8.      Болотіна Н.Б. Трудове право України. – К.: Вікар, 2003. – 725 с.

9.      Прокопенко В.I. Трудове право України. – Xарків: Консум, 1998. – 480 с.

10.  Миронов В.И. Трудовое право России. – М.: ООО «Журнал «Управление персоналом»», 2005. – 1152 с.

11.  Лобойко Л.М. Методи кримінально-процесуального права: Монографія. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний ун-т внутр. справ, 2006. – 352 с.

12.  Федорченко A.A. Принципы правовой системы: понятие, содержание и форма реализации: Монография. – М.: Норма-М, 2003. – 324 с.

13.  Рекомендации по подготовке и оформлению проектов федеральных законов: Подготовлены Институтом законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ// http://www.businesspravo.ru/Docum/ DocumShow_DocumID_84394.html

14.  Шевченко A.A. Принципи установчого процесу органів внутрішніх справ // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2005. – №3. – С. 73-84.

15.  Пашутін B.B. Склад правового регулювання суспільних відносин // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2006. – №2. – С. 3-11.

16.  Пашутін В.В. Об’єктивне та суб’єктивне у правовому регулюванні суспільних відносин // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. – 2006. – №1. – С. 60-66.

17.  Пашутін В.В. Поняття правового регулювання та правового впливу: проблеми розмежування // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. – 2004. – №4. – С. 19-28.

18.  Лавріненко О. В. Місце методу правового регулювання в структурі механізму правового регулювання трудових відносин // Dynamika naukowych badari – 2007 : materialy Мiedzynarodowej konferencji, (Przemysl, 15–31 lipca 2007 roku). – Przemysl : Sp. z o.o. «Nauka і studia», 2007. – Tym 3. – Str. 58–61.

19.  Лавріненко О. В. Сутність та характер співвідношення принципів та методів правового регулювання трудових відносин: дискусійні підходи галузевої доктрини // Nastoleni moderni vedy – 2009 : materiäly V Мezinärodni vedecko–praktickä konference, (Praha, 27.09.2009 – 05.10.2009 roku). – Praha : Publishing House «Education and Science» s.r.o., 2009. – Dil 4 : Prävni vedy. – Stran. 26–30.

20.  Лавріненко О. В. Місце принципу єдності й диференціації правового регулювання соціально–трудових відносин в структурі загальної системи права, його роль в процесах систематизації галузевих принципів та проблемні аспекти характеристики його співвідношення з методом трудового права [Електронний ресурс] // Форум права. – 2010. – № 2. – С. 231–248. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/FP/2010–2/10lovmtp.pdf.

21.  Лавриненко О. В. Проблемы и особенности реализации принципов и норм трудового права в законодательстве о службе в органах внутренних дел Украины : монография / О. В. Лавриненко. – Донецк : Изд–во «Ноулидж» (Донецкое отделение) – Донецкий юридический институт ЛГУВД им. Э. А. Дидоренко, 2010. – 474 с.

22.  Лавріненко О. В. Галузеві принципи обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці та єдності й диференціації правового регулювання умов праці: проблеми взаємодії й нормативної структуризації в новому Трудовому кодексі України та характер їхнього кореляційного зв’язку із предметом та методами трудового права // Розвиток наукових досліджень ’2010 : матеріали YI Міжн. науково–практичної конф., (м. Полтава, 22–24 листопада 2010 р.). – Полтава : Вид–во «ІнтерГрафіка», 2010. – Т. 3. – С. 57–61.

23.  Лавриненко О. В. Система принципов, предмет и метод трудового права, их роль и соотношение в процессах отраслеобразования (проблемы теории) / О. В. Лавриненко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2010. – № 3. – С. 170–182.

24.  Лавріненко О. В. «Єдність і диференціація правового регулювання праці» як галузевий принцип і метод трудового права України: постановка проблеми // Honors high School – 2010 : материали за VI Международна научна практична конференция, (София, 17–25 november 2010 година). – София : «Бял ГРАД–БГ» ООД, 2010. – Том 11. – Стр. 39–43.

25.  Лавріненко О. В. Принцип єдності й диференціації правового регулювання соціально–трудових відносин у системі галузевих принципів трудового права України : монографія / О. В. Лавріненко. – Донецьк : Вид–во «Ноулідж» (Донецьке відділення) – Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. – 358 с.

26.  Лавриненко О. В. Проблемы доктринальной интерпретации сущности отраслевого метода и взаимосвязи его черт с принципами трудового права // Поглед върху световната наука – 2010 : материали за VI Международна научна практична конференция, (София, 17–25 декември 2010 година). – София : «Бял ГРАД–БГ» ООД, 2010. – Том 15. – Стр. 37–39.

27.  Лавриненко О. В. Единство и дифференциация правового регулирования трудовых отношений как отраслевой принцип и метод трудового права: доктринальный аспект / О. В. Лавриненко // Известия Гомельского государственного университета имени Франциска Скорины. – 2011. – № 3. – С. 61–67.

28.  Лавриненко О. В. Сочетание единства и дифференциации правового регулирования: свойство отрасли, черта метода и(или) принцип трудового права? // Veda a technologie: krok do budoucnosti – 2011 : materiäly VII Мezinärodni vedecko–praktickä konference, (Praha, 27.02.2011 – 05.03.2011 roku). – Praha : Education and Science, 2011. – Dil 8. – S. 43–46.

29.  Лавріненко О. В. Галузеві принципи обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці та єдності й диференціації правового регулювання умов праці: проблеми взаємодії й нормативної структуризації в новому Трудовому кодексі України та характер їхнього кореляційного зв’язку із предметом та методами трудового права // Найновите научни постижения – 2011 : материали за VII Международна научна практична конференция, (София, 17–25 март 2011 година). – София : «Бял ГРАД–БГ» ООД, 2011. – Том 10. – Стр. 21–24.


[1] Так, М.В. Лушнікова й А.М. Лушніков у своїй монографії «Очерки теории трудового права» зазначають, що «...наряду с традиционными приемами изложения норм права применяются нетипичные нормативные предписания (нормативные обобщение). К таковым можно отнести: нормы-декларации (цели), нормы-принципы, нормы-дефиниции. Нормы-декларации... определяют позицию законодателя в отношении целей правового регулирования трудовых отношений. С.С. Алексеев, – звертають увагу вказані дослідники, – отмечал особую роль правовых деклараций в правовом регулировании, писал о том, что декларации являются органическими частицами правовой системы в целом, в составе системы участвуют в правовом регулировании, и таким образом являются правовыми положениями. В практике применения... нормы-декларации, опосредующие цели правового регулирования, трудно переоценить. Цели, изложенные законодателем, должны учитываться: а) при восполнении пробелов в праве путем применения аналогии права, б) служить общеобязательным (нормативным) критерием толкования правовых норм, в) быть ориентиром в дальнейшей правотворческой деятельности законодателя. Нормы-декларации органически входят в структуру Кодекса (ідеться про Трудовий кодекс Російської Федерації (ТК РФ) – прим. авт.) и тем самым обеспечивают его содержательное единство, связывают изложенные в нем предписания в стройную систему, придавая им общую направленность – обеспечить оптимальное согласование интересов работников, работодателей и государства. Однако «чистого формального баланса» интересов работников и работодателей существовать не может, так как стороны трудового договора фактически неравны. Между тем, в ТК РФ законодатель, формулируя цели и задачи трудового законодательства, не учел в полной мере социальное назначение отрасли – охрану труда в широком смысле. Полагаем, что названные цели должны достигаться только в рамках социального назначения трудового права. Нормы-принципы в ТК РФ охватывают не только индивидуальное трудовое право (ст. 2), но и коллективное трудовое право. В последнем случае речь идет о правовом закреплении принципов социального партнерства (ст. 24). Нормы-дефиниции и ранее имели место в КЗоТах РСФСР, но ТК РФ отличает более широкое использование таких нетипичных нормативных предписаний. Дефинитивные статьи содержат определения юридических понятий, вносят определенность в правовое регулирование. Следует подчеркнуть органическую связь юридических конструкций и дефиниций... При изложении нормативных дефиниций законодатель использует весь арсенал приемов: описательный (казуистичный), перечневый и родовидовой. Появление толкования терминов через родовидовые отличия отмечается лишь с возникновением юриспруденции как науки... Между тем, большинство норм-дефиниций определяется через перечисление правовых явлений, охватываемых этим понятием. Этот перечень может быть как исчерпывающим..., так и примерным...» [2, с. 508-509]. За думкою інших російських вчених – В.С. Бердичевського, Д.Р. Акопова і Г.В. Сулейманової, «...правовые принципы следует отличать от правосознания, которое выражает оценочное суждение людей об общеобязательных правилах поведения. Правовые принципы содержат идеи, либо уже закрепленные в законодательстве, либо в виде отдельных общих положений (норм-принципов). Они закрепляются в Конституции, декларациях, законах или в скрытом виде отражены в содержании многих конкретных норм. В правовых принципах конкретно проявляются объективные закономерности общественной жизни, которые определяют общую направленность и характер правового регулирования, позволяя избегать субъективизма в правовой политике. Исходя из этого, под правовым принципом принято понимать выраженные в законодательстве исходные начала, руководящие идеи, характеризующие основное содержание и внутреннее единство правового регулирования общественных отношений. Правовые принципы, – наголошують дослідники, – следует отличать и от конкретных правовых норм. Устанавливая общее правило поведения на основе руководящей идеи, правовой принцип не содержит основных элементов правовой нормы (гипотезы, диспозиции, санкции). С его помощью нельзя урегулировать конкретное отношение между человеком и организацией... В необходимых случаях они восполняют пробелы в законодательном регулировании отдельных сторон общественных отношений, не урегулированных правом» [3, с. 29-30].

[2] Так, приміром, Л.С. Явич свого часу визнавав, що принципи права можуть по-різному об’єктивуватися й формулюватися в законодавстві, їх реальний зміст буває завуальованим [5, с. 152]. Р.З. Лівшиць зазначає, що правові принципи, на відміну від принципів права, відображаються в нормативних актах у вигляді «норм-принципів» або ж у «прихованому» вигляді, коли їхній зміст випливає з аналізу кількох відповідних норм. При цьому «принципи права», у рамках цієї теорії, розглядаються як первинні відносно права юридичного й становлять його сутність і зміст, а «правові принципи», – у свою чергу, – визначаються в самому юридичному (позитивному, писаному) праві, а тому є вторинними, похідними за змістом. Принципи права відіграють роль орієнтирів у формуванні права [6, с. 195-196]. Схожу позицію обстоює й Н.Б. Болотіна, коли пише, що «урахування висновків теорії права дає змогу зробити висновок, що принципи права соціального захисту виражаються в таких нормах: принципи-аксіоми, (наприклад, юридичне визнання права кожної людини на соціальний захист, на медичну допомогу); принципи-дефініції (наприклад, установлення змісту таких правових понять, як «соціальний захист», «соціальне страхування», «пенсія», «допомога» тощо); норми-принципи, які безпосередньо встановлюють вихідні положення у даній галузі/підгалузі, інституті права (солідарність при розподілі коштів з солідарної пенсійної реформи, заборона дискримінації, рівність тощо); норми-доктрини, які у сукупності проголошують і започатковують концептуальні теоретичні засади щодо розв’язання у певний організаційно-правовий спосіб проблем у сфері соціального захисту (норми Концепції соціального забезпечення населення України, Основних напрямів пенсійної реформи, соціальної політики тощо)... Науково обґрунтовані та чітко сформульовані принципи галузі права є одним із неодмінних факторів ефективності правового регулювання цієї галузі суспільних відносин» [7, с. 202], або коли цей дослідник зазначає, що «...принципи загальносоціального права виступають первинною категорією, а принципи юридичного права – вторинною, похідною. При цьому система чинних юридичних норм має відповідати принципам загальносоціального права, інакше ці норми втрачають свою регулятивну здатність. Норми залишаються, але не застосовуються й утворюють так зване мертве право. Принципи права юридичного відображені в нормативно-правових актах у вигляді окремих положень – норм-принципів, норм-декларацій, норм-концепцій, або існують у прихованому вигляді в інших юридичних нормах, у їх сукупності, і становлять собою керівні ідеї, положення, на яких базується юридичне право... Правові принципи важливі для нормотворчої й правозастосовчої діяльності. Вони слугують тим правовим орієнтиром, виходячи з якого законодавець формулює галузеві норми, вносить зміни і доповнення до чинних, нормативних актів. Правові принципи допомагають глибше зрозуміти значення конкретних норм і визначають тенденції розвитку законодавства» [8, с. 92-93]. Професор В.І. Прокопенко також виходить із того, що «при визначенні основних принципів слід виходити з того, які основні положення правопорядку в галузі трудових відносин існують у суспільстві. Такі положення містяться перш за все в Основному Законі держави, тобто в Конституції. У своїй більшості вони сформульовані в досить загальному вигляді і широкому плані. Принципи права можуть бути закріплені в правовій нормі двома шляхами: безпосередньо або побічно. Безпосереднє закріплення має місце в тих випадках, коли формулювання норми закріплює певний правовий принцип... Такі правові норми, – за думкою дослідника, можна назвати нормами-принципами, які відрізняються від інших норм широтою і важливістю сформульованих у них положень. Вони визначають зміст інших норм, є для них правовою основою. Але це – зовнішня ознака, за якою не завжди можна відшукати норму-принцип. Визначальною є внутрішня ознака – зміст норми, її основостворюючий, керівний характер. Другу групу складають принципи, що прямо не закріплені в правових нормах, але можуть бути виведені з них. Ці принципи містяться в законодавстві ніби в прихованому вигляді. Але, – закцентовує увагу В.І. Прокопенко, – було б неправильним уважати, що принципи остаточно реалізуються тільки в системі правових норм. Оскільки принципи мають регулюючий характер, вони, будучи відображеними в праві, набувають загальноправового значення. Тому громадяни досить часто у своїй поведінці керуються принципами права, навіть не знаючи точного змісту правових норм. Особливого значення принципи права набувають при реалізації норм права, у першу чергу тоді, коли відсутня конкретна правова норма і є потреба застосувати аналогію закону і навіть аналогію права» [9, с. 39]. «Отраслевые принципы трудового права, – вважає М.І. Миронов, – это закрепленные в нормах общей части основополагающие и руководящие начала, отражающие смысл, содержание и применение норм трудового права. Отраслевые нормы-принципы выполняют роль основополагающих и руководящих начал по отношению к остальным нормам данной отрасли... Юридически значимые обстоятельства, вытекающие из содержания отраслевых норм-принципов, подлежат проверке при принятии правовых решений с применением норм трудового права» [10, с. 88].

[3] Так, зокрема, Л.М. Лобойко зазначає, що, попри те що Конституція України, прийнята 28 червня 1996 p., відносить змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів до основних принципів судочинства (ст. 129 Конституції), у тексті Кримінально-процесуального кодексу України принцип змагальності та диспозитивності з’явився лише в 2001 році (ст. 16-1 КПК України), але при цьому, наголошує цей автор, «законодавець не утруднив себе наведенням у законі легального визначення цього принципу» [11, с. 135]. Російський вчений A.A. Федорченко своєю чергою зауважує, що у тих випадках, коли принципи не усвідомлюються вченими, не закріплюються прямо й безпосередньо чинним законодавством, правові норми виявляються недосконалими, малоефективними й не приводять до очікуваних результатів. У той же час у суспільстві зберігаються стійкі потреби, які не одержують необхідного задоволення, а фактичні відносини складаються всупереч законодавчим установленням, в обхід норм права. У цих умовах суспільство, правова наука і юридична практика змушені вживати заходів щодо вдосконалення таких норм права, поки випадково, методом проб і помилок, або в процесі теоретичного аналізу не буде відкрита їх сутнісна основа й правовий принцип, який її виражає. Лише в системі законодавства, наголошує цей дослідник, правові принципи мають загальнообов’язкове значення [12, с. 118]. На думку експертів Інституту законодавства й порівняльного правознавства (м. Москва), під час створення кодексу або закону повинні формулюватися принципи й приписи, що мають загальний характер, а тільки потім – приписи, що їх конкретизують. При цьому загальні приписи, які визначають принципи галузі права, законодавства або окремого правового інституту, у законі необхідні для кращого розуміння суті й цілей конкретних норм і їх змісту [13]. З такого ж розуміння, видається, виходить і А.А. Шевченко, коли пише у своїй науковій статті «Принципи установчого процесу органів внутрішніх справ» таке: «уживаючи поняття «принципи права», – наголошує автор, – ми частіше за все розуміємо феномен права загалом. Інакше кажучи, в усіх дослідженнях, в яких мова йде про принципи права, ми маємо на увазі також принципи матеріального і принципи процесуального права... Незважаючи на всю дискусійність, що існує в літературі з приводу визначення поняття «принцип», можна погодитися з авторами, які характеризують принцип права (як матеріального, так і процесуального) через поняття «ідея»... Завдяки тому що принципи процесуальної діяльності закріплено в чинному законодавстві, вони набувають нормативного характеру. Маючи такий характер, вони вказують на належну чи дозволену поведінку суб’єктів у процесуальній діяльності. Визначаючи напрями правових форм діяльності державних органів, принципи встановлюють не лише обов’язки та компетенцію суб’єктів, але й встановлюють, в якому порядку, в якій послідовності, за допомогою яких засобів та способів здійснювати діяльність, що можна, а чого не слід робити, від чого потрібно стриматися чи відмовитися взагалі. Нормативне закріплення принципів процесуальної діяльності надає їм загальнообов’язкового характеру, забезпечуючи таким чином єдність їх розуміння, суворе дотримання та безумовне виконання, дозволяє усвідомити їх сутність, зміст, призначення та спрямованість, надає можливість проаналізувати їх та запобігти їх суб’єктивному тлумаченню і застосуванню, сприяє зміцненню організаційно-демократичних засад у здійсненні всіх різновидів юридичного процесу, безпосередньо спонукає до пошуків оптимальних шляхів реалізації правових форм діяльності державних органів, до вдосконалення чинного законодавства, що закріплює та обслуговує юридичний процес, вносячи до нього елементи стабільності, конкретності одноманітного здійснення. Слід зазначити таку характерну особливість принципів процесуальної діяльності: перебуваючи у взаємозв’язку та взаємозалежності, вони є не простою сукупністю вихідних ідей, а упорядкованою сукупністю правових приписів, які перебувають у взаємодії... Правомірним є такий висновок. Принципи установчого процесу мають нормативний характер незалежно від форми їх закріплення у внутрішньому законодавстві, у Конституції чи міжнародних документах» [14, с. 73, 74, 75-76].

[4] Тут слід дослухатися до сентенцій відомого вітчизняного дослідника В.В. Пашутіна, який небезпідставно зазначає, що «під складом правового регулювання слід розуміти особливу конструкцію. Ця конструкція є сукупністю достатніх з погляду розуміння правового регулювання як діяльності умов або елементів об’єктивного та суб’єктивного характеру для кваліфікації соціального регулювання як правового. Об’єктом правового регулювання в цій конструкції виступає сукупність суспільних відносин, яка може і повинна бути врегульована правовими нормами. Об’єктивну сторону правового регулювання становлять засоби правового регулювання, його елементи, стадії, напрями та межі правового регулювання. Суб’єктом правового регулювання є специфічні органи, які здійснюють владну діяльність на різних стадіях механізму правового регулювання та виконують певні завдання. Суб’єктивну сторону правового регулювання становить правосвідомість як характеристика зовнішніх ознак правового регулювання (правова ідеологія) та внутрішніх ознак суб’єктів правового регулювання (правова психологія). Таку характеристику складу правового регулювання доцільно запропонувати для дослідження природи правового регулювання, відокремлення його від правового впливу та інших видів соціального регулювання. Зазначений підхід може спонукати до дещо інакшого погляду на ефективність та визначення меж правового регулювання» [15, с. 10-11].

[5] Ці автори зазначають таке: «Несмотря на то, что принципы отрасли права являются идеальной субстанцией, они олицетворяют не просто руководящие идеи, а нормативно закрепленные основные начала отрасли права. В теории права выделяют две формы отражения принципов в законодательстве: текстуальная путем конкретного закрепления в правовых нормах и смысловая, которая выводится из норм. В первом случае речь идет о нормах-принципах, которые, как правило, обусловливаются предметом регулирования. Во втором случае принципы, выводимые из норм, как правило, обусловливаются методом регулирования. Это не означает, что ученые «выдумывают» новые принципы, анализируя действующее законодательство. Наоборот, объективно сформировавшийся принцип уже закреплен в совокупности правовых норм (смысловое закрепление). Ученые же выявляют этот принцип и пытаются его текстуально сформулировать. В настоящее время в законотворчестве упрочился текстуальный способ закрепления отраслевых принципов в нормах-принципах. Все новые кодексы содержат специальные статьи, посвященные основам соответствующего отраслевого законодательства» [2, с. 418].