Молодь в епоху „Нового часу”

Зі шкільної історії нам відомий термін «Новий час». Також існує розподіл епох: Античність – Середньовіччя – Новий час. Однак нема нічого й більш умовного, випадкового, навіть безглуздого у цих назвах. Початок Середньовіччя, як і початок Нової доби є широко обговорюваною проблемою, а в намаганнях визначити специфіку сучасності всі давно збилися з ліку скільки префіксів «пост» треба вживати.

«Слово «modern» впервые нашло употребление в конце V века для того, разграничить только что обретшее официальный статус христианское настоящее и языческое римское прошлое. «Модерность», «принадлежность к современности» (Modernität), пусть содержание этого понятия и менялось, оно искони выражало сознание эпохи, соотносящей себя с античным прошлым в ходе осмысливания себя самой — как результат перехода от старого к новому…Модерное сохраняет скрытую связь, соотнесенность с классическим» [14, 40-41].

Поняття «Модерну», більш звичне для нас, містить у собі інший пафос, іншу мету та інші способи здійснення. У своїх лекціях, виданих під назвою «Філософський дискурс Модерну», Юрґен Габермас, окреслює специфікум того руху, що починається з XVIII ст., такими словами: «Модерн може і прагне стверджувати власні орієнтаційні критерії, які вже не будуть моделями, скопійованими з інших епох; він мусить сам створити для себе власну нормативну базу» [3, 19].

У 1966 році вийшла книга Ганса Блюменберґа «Леґітимність Нового часу» (Die Legitimität der Neuzeit) [У 1996 році вийшло оновлене і розширене видання цієї книги, яке я і цитую у своїй статті]. В центр уваги свого дослідження Блюменберґ ставить основну пару понять — «теологічний абсолютизм і самоствердження людини» (theologischer Absolutismus und humane Selbstbehauptung). Перше поняття пов’язане з пізньосередньовічним номіналізмом, а друге — з Новим часом у цілому, оскільки суттєвою рисою нашого часу досі є, на думку Блюменберґа, самоствердження людини [22, 29-30].

Засноване на автономній раціональності самоствердження новочасної людини реалізується у формі науково-технічній цивілізації, для якої є характерним опанування природи в ім’я задоволення людських потреб [22, 55-56]. Така цивілізація стає суб’єктом критики з боку багатьох представників сучасної філософії. Блюменберґ також бачить складності і проблеми «знауковлення» цивілізаційних основ життя, але наполягає на необхідності науки і техніки для сучасної людини. Втім, це вже інша тема, яку ми не можемо тут розглядати. Те, що ми маємо тепер зробити, так це уважно придивитися к аргументам Блюменберґа і запитати — чи є вони переконливими (я обмежуся тут тільки короткими репліками, відкладаючи докладну критику позиції Блюменберґа для іншого дослідження). Перше зауваження має стосуватися насамперед антитези: теологічний абсолютизм – самоствердження людини. Вже у самій схоластиці ми бачимо співіснування різних груп і партій, які по-різному витлумачують співвідношення істин віри та істин розуму. Обґрунтування прав автономного розуму, вчення про «природне світло», «природний закон», відмежування сакральної влади від світської, — все це продукти інтелектуальної культури Середньовіччя. До речі, чітке розрізнення «сакральний» — «світський» (де «світське» має позитивне значення), правове розрізнення церковної і світської юрисдикцій, ми знаходимо вже у XI ст., «Dictates Papae» Григорія VII (1075). Описуючи наслідки «Папської революції», гарвардський професор Гарольд Берман відмічає позитивізацію терміну «секулярний», народження західної політичної теорії та світського права. «Новое чувство исторического времени изменило отношение к понятию seculum и вызвало чувство нацеленности на переделку мира. Относительно статичный взгляд на политическое общество заменился более динамичным, появилась забота о будущем общественных институтов. Но пришло время и фундаментальной переоценки истории, время новой ориентации на прошлое наравне с будущим, нового ощущения отношения будущего к прошлому. Различие между «древними» и «новыми» временами, проводившееся в прежние века от случая к случаю, стало общим местом в литературе партии папы. В XII веке появились первые европейские историки, которые рассматривали историю Запада в ее движении от прошлого через ряд этапов к новому будущему. Это были такие люди как Хуго Сен-Викторский, Оттон Фрейзингенский, Ансельм Хафельбергский, Иоахим Флорский и др. Эти ученые считали, что история движется вперед этапами, достигая кульминации в их время, которое некоторые из них обозначали как новые времена, современность (modernitas)» [2, 116-117].

ЛІТЕРАТУРА

1. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. М.: Норма, 1998.

2. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. К.: Четверта хвиля, 2001.

3. Хабермас Ю. Модерн — незавершенный проект.//Вопросы философии №4 1992, 40-52.

4. Wetz Franz Josef. Hans Blumenberg zur Einführung. Hamburg, 1993.