Экономічні науки/15. Державне регулювання економіки

Бондар Н.О.

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського «ХАІ», Україна

Інвалідність в Україні та за кордоном

Формування системи соціального захисту осіб з обмеженими здібностями здоров’я, інвалідів, яких можна відокремити в одну з найбільш незахищених верств населення, є одним з приоритетних напрямків реалізації соціальної політики держави. Більшість програм підтримки інвалідів базується, перш за все, на визначенні понять «інвалід» і «інвалідність». Поняття «інвалід» увійшло з латинської мови «invalidus» у визначенні слабкої та немічної особи. [2, с. 493] Як правило, спочатку це поняття характеризувало нетиповий стан людини та мало безліч різноманітних відтінків, починаючи з особи «не з цього світу», яка є презренною для суспільства, та особи, що функціонально непридатна до існування у суспільстві. Згодом трактування інвалідності набуло змін, що дало змогу не тільки відображати суспільне відношення, але й сформувати цілісний підхід до інвалідів, як до окремого соціального прошарку.

Прийняття Організацією Об’єднаних Націй (ООН) у 1975 році Декларації про права інвалідів дало початок формуванню соціальної політики інвалідності, внаслідок чого почали запроваджувати нові підходи до визначення понять «інвалід» та «інвалідність» та складатися моделі інвалідності. Згідно цього документу інвалідом визнається будь-яка особа, яка не здатна самостійно частково або у повному обсязі забезпечити потреби нормального особистого та/чи соціального життя через нестаток, будь-то природжений чи набутий, фізичних або розумових здібностей. [5]

Дослідження розвитку та становлення моделей інвалідності проводилося такими вченими, як Прейффер Д., Фінкелштейн В., Барнес К, Олівер М., Ярська-Смірнова Е.Р., Наберушкіна Е.К. та ін. Згідно їх праць виділяють історичні та сучасні моделі інвалідності. Історично склалося, що більшість моделей було винайдено дослідниками та лідерами руху за права інвалідів у США та Великобританії. Найпоширенішими з них вважають медичну та соціальну модель інвалідності.

Медична модель інвалідності робить акцент на діагнозі органічної патології чи дисфункції, таким чином встановлюючи інвалідам статус хворих, що веде до необхідності в ізоляції чи виправленні. Така точка зору зародилася у надрах системи охорони здоров’я і соціального забезпечення. Вона досить суттєво впливає на законодавство, соціальну політику і організацію соціального обслуговування. [1, с.13] Згідно цієї моделі наявність у людини будь-якого психологічного чи фізичного дефекту стає чинником його нездатності бути повноцінним членом суспільства. Соціальну модель інвалідності було розроблено за допомогою самих інвалідів у відповідь на медичну модель та її вплив на життя інвалідів. Згідно цієї моделі інвалідність не є провиною самого інваліда, а є неминучим результатом їх обмеження. Інвалідність є продуктом фізичних, організаційних і відносних бар’єрів, що складаються у суспільстві та прямують до дискримінації. Усунення дискримінації вимагає змін у стилі життя і мислення суспільства, системі його організації. [7] Соціальна модель розглядає інвалідів як частину економіки, зовнішнього середовища та культури суспільства.

Те, що суспільство визначає як «інвалідність», відображає його концепцію щодо нормальної і соціально функціональної особи. На шляху інтеграції інвалідів до економічних, суспільних, культурних та інших взаємовідносин існує певна кількість бар’єрів, що заважають окремій особі бути частиною суспільства, і це є проблемою, але не індивіда. Такі бар’єри існують у сфері освіти, інформації та спілкування, на ринку праці, у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення, транспорту, житлозабезпечення.

На цей час найпоширенішим заходом щодо підтримки рівня життя інвалідів є надання певної матеріальної допомоги і різних пільг і дотацій. У більшості розвинутих країн допомога, що виплачується інвалідам, складається з двох частин: компенсація втраченого заробітку та відшкодування витрат на послуги, що пов’язані з інвалідністю. [3] Так у Великобританії право на допомогу та її розмір встановлюються залежно від віку особи, обсягу необхідної допомоги та ступеню непрацездатності (інвалідності). Наприклад, для осіб працездатного віку, тобто від 16 до 65 років, призначаються наступні види допомоги:

1. Гарантований дохід для інвалідів (Disability Income Guarantee) - для осіб із стійкою інвалідністю з найнижчими доходами у вигляді виплати для підтримки певного рівня доходу (малозабезпеченість);

2. Допомога на догляд у зв’язку з інвалідністю (Disability Living Allowance) – щотижнева виплата, що не залежить від попередніх внесків та доходу, не підлягає оподаткуванню, призначена для осіб, які через хворобу чи інвалідність потребують допомоги у особистому догляді чи/та транспортуванні. [6]

Згідно ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» матеріальне, соціально-побутове медичне забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допомоги, одноразових виплат), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, а також шляхом надання послуг по медичній, соціальній, трудовій і професійній реабілітації, побутовому та торговельному обслуговуванню. Види необхідної матеріальної, соціально-побутової і медичної допомоги інвалідам визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації. Інвалід має право вибору конкретного виду грошової чи соціальної допомоги та може відмовитися від того чи іншого виду соціальної допомоги, якщо вона не повною мірою відповідає його потребам. У такому разі інвалід має право самостійно вирішувати питання щодо забезпечення себе конкретним видом допомоги за рахунок власних коштів з урахуванням компенсації вартості аналогічного виду соціальної допомоги, що надається державним органом. [4]

Однак при наявності певної кількості законодавчих актів щодо регулювання соціального захисту і підтримки інвалідів проблема вільного доступу і забезпечення достатнього рівня життя інвалідів в Україні існує. Врегулювати її можна перш за все за допомогою усунення розбіжностей у різних законодавчих актах стосовно питань визначення понять інвалідності і непрацездатності; встановлення жорсткого контролю за діяльністю установ з ідентифікації інваліда, призначення і надання різних видів допомоги; розробки певних програм підтримки інвалідів і стимуляції їх інтеграції у суспільне життя.

Література:

1. Романов П. В., Ярская-Смирнова Е. Р. Политика инвалидности: Социальное гражданство инвалидов в современной России. – Саратов: Изд-во «Научная книга», 2006. – 260 с.

2. Советский энциклопедический словарь/Научно-редакционный совет: А.М. Прохоров. – М.: «Советская Энциклопедия», 1981. – 1600 с.

3. Новиков М., Котова С. Сравнительный анализ государственной политики Российской Федерации и ведущих мировых стран в области поддержки доходов и обеспечения социальных выплат людям с инвалидностью. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://rabota.perspektiva-inva.ru

4. Сайт Верховної Ради України [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua

5. Сайт Всеукраїнського громадського соціально-політичного об'єднання “Національна Асамблея інвалідів України” [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://naiu.org.ua

6. Definitions of Disability in Europe: A Comparative Analysis [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://ec.europa.eu

7. Making your teaching inclusive. Сайт Відкритого Університету Великої Британії [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.open.ac.uk