Нікітенко К.В. Вітчизняна історія

Донецький національний технічний університет.

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ.

Одразу ж після захоплення більшовиками влади в Україні, для них виникла загроза її втратити. Політика «воєнного комунізму», наріжним каменем якої була продрозкладка – примусові реквізиції селянського хліба, призвела до масового опору селянства. Виникла велика кількість озброєних угрупувань, повстанських загонів, що ставили за мету боротьбу з Радянською владою. «Село не з нами!», – з тривогою констатував предсовнаркому Х.Раковський.

Навіть, коли рух опору було практично подолано, більшовиків в Україні сприймали як небезпечних чужинців. Комуністична партія України фактично була такою лише за назвою – сприймалася як іншородний елемент на тілі українського суспільства. Лише 11% членів партії знали українську мову. Замголови Раднаркому М.Фрунзе попереджав, що може скластися така ситуація, коли село й місто перестануть розуміти один одного через відмінність мов і культур.

Намагаючись подолати цей розрив, розширити національну базу свого режиму, «укоренитися» в національних районах, Москва прийняла рішення проведення політики «коренізації». В Україні ця політика набрала форми українізації. Так, друга половина 1920-х років стала періодом значних зрушень у подоланні наслідків багатовікової колонізаторської політики – русифікації, повернення до української мови та розширення сфери її дії. Українізація також сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів науки та культури, які свого часу емігрували за кордон.

Поети та письменники створювали творчі гуртки та студії: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард» та багато інших. Виступали хорова капела «Думка», капела бандуристів. Лесь Курбас створив та очолив театр «Березіль». На всесвітній виставці театральних колективів у Парижі в 1927 році цей український театр отримав золоту медаль. Це стало свідченням визнання світом рівня української культури. Американський історик М.Семчишин назвав цей період «українським ренесансом ХХ століття». Все це призвело до зростання впливу національної ідеї та поширення відцентрових настроїв.

Так, виступ письменника Миколи Хвильового із гаслом: «Геть від Москви!» справив ефект бомби, що вибухнула. Хоча це й був лише творчий протест проти «містечковості», «вторинності» української культури. Заклик орієнтуватися на світовий рівень та досвід замість того, щоб сліпо та бездумно копіювати російські (часом далеко не найкращі) зразки.

Молодий харківський економіст Михайло Волобуєв у 1928 році надрукував статтю «До проблеми української економіки». В ній він окреслив фази колоніальної політики Російської імперії в Україні та провів однозначні паралелі між політикою царизму та сучасної йому комуністичної імперії стосовно України. Наголосив, що московські керівники уникають навіть самої назви «Україна», натомість віддаючи перевагу назвам: «Південний район», «Південноросійське господарство» тощо. Волобуєв пропонував припинити розглядати російську економіку як пануючу та нехтувати українськими національними інтересами.

Навіть вище українське партійне керівництво загрожувало вийти з-під контролю, відверто та рішуче засуджуючи російський шовінізм.

Прямим наслідком стало згортання українізації та початок цілеспрямованої боротьби проти української інтелігенції, в першу чергу проти тієї частини, яка брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років, а також і тих, хто брав активну участь в українізації, видатних діячів науки і культури. Апарат комісаріату освіти, головного провідника українізації, було звільнено повністю на обласному рівні і на 90% на районному. Загалом звільнено з роботи близько 4000 українських вчителів та більше 200 викладачів педагогічних інститутів. Закривалися українські школи, скорочувалися наклади україномовних видань тощо.

У рішеннях ХІІ з’їзду КП(б)У наголошувалося: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи». Один із слідчих у сфабрикованій справі «Спілки визволення України» прямо і цинічно заявив: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Це наше завдання і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо».

Жертвами репресій стали найбільш яскраві, талановиті представники українського національного відродження. Лесь Курбас, Олекса Слюсаренко, як і багато інших, загинули на Соловках. Пішли у заслання М.Грушевський, М.Волобуєв. Застрелилися М.Скрипник, М.Хвильовий…

З кінця 1920-х років і до середини 1930-х років з 259 українських письменників ліквідували 223 (17 було розстріляно, 8 закінчили життя самогубством, зникли безслідно 16, загинули у сталінських таборах 175, і 7 померли своєю смертю). Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з’їзд, заарештували і розстріляли без суду, слідства та винесення вироку.

Загалом у 1930-роки було ліквідовано майже 80 відсотків української інтелігенції. Цей період в історії отримав назву «Розстріляне відродження». Навіть Л.Троцький зазначив: «Ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності»…

Отже, масові репресії, спрямовані проти інтелігенції, винищили еліту нації – її майбутнє, те, що виховується та плекається століттями. Національна еліта, носії певних моральних чеснот – того морального закону всередині кожної людини, про який писав Кант, замінилася на партійно-бюрократичних функціонерів. Треба було змінитися поколінням, щоб отямитися від отриманого удару.

Про автора:

Нікітенко Костянтин Вікторович

кандидат історичних наук

доцент кафедри історії і права Донецького національного технічного університету.

Коло наукових інтересів

Україна: міжвоєнна доба.

Основні публікації:

1) Роль кредитування промислової кооперації України в умовах НЕПу. // Схід. - 2006. - №1. – С. 60-63.

2) Формування податкової системи України в умовах відбудовчого періоду (1921-1925 рр.). // Історичні і політологічні дослідження. - 2007. - № 5/6. – С. 113-119.

3) Бут О.М., Бондаренко В.С., Нікітенко К.В. Недержавний сектор промисловості України в умовах нової економічної політики (1921-1928 рр.). – Донецьк: Юго-Восток, 2008. – 355 с.