Плєнкова Л.І.

Київський національний лінгвістичний університет

Жанрова специфіка текстів німецького детективу

Сьогодні одним із найпопулярніших жанрів сучасної літератури є детектив. Взагалі детектив як жанр розвивається лише з кінця ХІХ ст., хоча було б неправильним вважати, що він не має свого історичного коріння. Уже певні детективні ознаки мала література античності та середньовіччя, епохи Відродження та Просвітництва. Прикладом можуть бути історії з Біблії, оповіді Геродота, творчість Бокаччо та Шекспіра. Одним із найстаріших збірників детективів вважаються китайські історії XI століття.

Визначенням місця детективу серед інших жанрів художньої літератури займалось чимало науковців (Г.А.Анджапаридзе, Р.Алевін, А.3.Вуліс, О.Д.Міхілєв, Н.А.Модестова, І.Д.Тодоров), які спрямували вивчення специфіки творів детективного жанру на їх лінгвістичний аналіз як творів художнього регістру. У зв’язку із цим, тексти детективів, реалізуючи особливий статус художніх текстів, розглядаються у фокусі їх наративної та комунікативно-прагматичної організації.

Жанр детективу веде свій початок від так званих. “логічних оповідань”, опублікованих у Європі на початку ХІХ ст. Саме слово “детектив” увійшло в літературний ужиток пізніше, в 70 р. ХІХ ст. Однак “саме логічні” оповідання початку ХІХ ст. можна трактувати як такі, що започаткували новий жанр, оскільки вони ввели в літературу нову сюжетну схему й нового героя: криміналіста-інтелектуала, котрий розкриває злочин завдяки вмінню відбудовувати чіткі причинно-наслідкові ланцюжки міркувань. Такого типу твори спричинили надзвичайну популярність, і ознаменували собою певний етап розвитку жанру. З’являються нові імена, нові напрямки, серед них, так звані аналітичні, жорсткі, екзистенціальні та сучасні детективи.

У Німеччині відношення літературознавства й, у ще більшій мірі, літературної критики до масової літератури, у тому числі до детектива, було протягом тривалого періоду досить напруженим. Періоди сплеску популярності розважальної (у німецькій традиції її прийнято називати тривіальною) літератури, історію якої відраховують із середини XVIII в., супроводжувалися посиленням нападок на неї критики, яка, по суті, займалася охороною традиційного літературного канону. Однак приблизно з середини 1960-х рр. у цій традиційній для німецької культури “охоронної” ідеології літературознавства починаються помітні зміни. Основні риси нової ситуації − розширення предметної сфери літературознавства, включення в поле зору дослідників не конвенціональних (популярних, низових, масових) жанрів і твердження ідеї про необхідність міждисциплінарних досліджень, а це означає − множення теоретичних підходів до вивчення літератури, мистецтва, культури. Прикладом цього більше загального процесу розвитку гуманітарних наук у западногерманському “ареалі” може послужити й еволюція відносин до детективного, або кримінальному, жанру, який поступово набуває визнання на самих різних рівнях літературного співтовариства.

Головний конфлікт, який привів за собою зміни літературної оцінки кримінального жанру, — протиріччя між його неймовірною популярністю практично у всіх верствах населення, і повним ігноруванням, або зневажливою його оцінкою як не літератури з боку “експертів”. Хельмут Хайсенбюттель, автор однієї з перших неупереджених літературознавчих робіт про детектив, що визначив на тривалий період дискусії про нього, так пише про типову позицію німецької літературної критики: “У випадку кримінального роману мова йде про щось, що упускають із виду багато критиків сучасної літератури, а саме: про легітимне читання для всіх. У цьому читанні найдеться місце для кожного читача. Зрозуміло, саме цим вони й незадоволені” (Heißenbuttel H. Spielregeln des Kriminalromans Freiburg). Примітно в цьому змісті судження Рихарда Алевіна, автора однієї із цікавих німецьких робіт про детектив, що важливо для німецької ситуації було й те, що, на відміну від англійської, французької або американської літератур, німецька не дала в цьому жанрі класичних зразків. Детектив прийшов у якості чогось чужорідного, запозиченого, тому від нього простіше було б відмахнутися. Більшість дослідників уважають, що про німецький детектив можна говорити ґрунтовно лише, приблизно починаючи з середини 1960-х рр., коли суспільство вже якоюсь мірою оправилося від потрясінь війни.

Але самостійний жанровий статус детективної літератури дотепер залишається дискусійним. Наприклад, автори багатьох досліджень детективу характеризують його, використовуючи термін “жанр” і “жанровий різновид” як синоніми, або ж, взагалі уникаючи їх. Деякі російські дослідники (Б. Бегак, А. Вуліс, Н.А. Кун) відносять детектив до різновидів пригодницького авантюрного жанру. Інші вчені (А. Адамов, Г. Анджапарідзе, С. Бавін, Т. Братусь, Ю. Уваров) наполягають на жанровій відокремленості й самодостатності детективної прози.

Вивчення типових творів детективної прози надає можливість, з одного боку, розглянути діахронічний аспект становлення жанру, а з іншого боку, описати синхронічний зріз німецького детективу як цілісного жанру художньої літератури. В освоєнні детективного жанру німецькі письменики-криміналісти ХХ ст., як і їхні попередники, не виявилися беззаперечними новаторами в художній європейській літературі ХХ ст. Їхнє новаторство полягає лише у використанні детективу не як ґенологічного феномена, а лише в його модифікації на рівні сюжетної конструкції та проблемного наповнення. Від канонічної формули детективу вони абсорбують загальну подієву ситуацію злочину (фабульна константа сюжетного руху), навколо якої вибудовуються й осмислюються соціальні, психологічні, морально-етичні проблеми.

Найбільш важливим підсумком у дослідженні детектива є поступове руйнування звичних поглядів відносно популярного жанру, що відкрило реальну дорогу до міждисциплінарного підходу до феноменів масової літератури, у тому числі до росту числа перспектив аналізу в рамках проблемних досліджень, які можуть здійснюватися різними засобами лінгвістичної дисципліни.