УДК 821.112.2-2(436).09

ЖАНР ТРАГЕДІЇ В АСПЕКТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

В.П. Атаманчук, к. філол. н., ст. викл.

Україна, Кам’янець-Подільський національний університет,

e-mail: ataman08@ukr.net; aps2005@mail.ru;

Жанр трагедії визначається дослідниками як явище, яке концентрує найвизначніші імпульси людського життя. Трагедія має всі підстави для розвитку як один з найбільш філософічних жанрів. Трагедія виникла ще в часи античності і з того часу пройшла значний процес еволюції. Перше теоретичне визначення жанру трагедії дав Арістотель, наголосивши на тому, що це є наслідуванням певній завершеній дії, здатній викликати у глядачів почуття страху і жалю, яке визначив як катарсис. Головною характеристикою античної трагедії є зображення величних героїв, які несуть на собі печать року, хоча ніколи не залишаються пасивними – Т.Любимова називає це доланням “інерції своєї щасливої долі” (Любимова Т.Б. Категория трагического в эстетике. – Москва: «Знание», 1979. – С.15).

Герої обирають свій шлях, не знаючи, що він входить у протиріччя з вищими силами, тому дослідники В.Пащенко і Н.Пащенко вважають, що герої “власними неправильними діями накликають на себе нещастя” (Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література. Підручник. – К.:“Либідь”, 2001. – С.262). Античні трагедії торкались переважно морально-етичних та громадянських проблем, які, в свою чергу, базувалися на міфологічному світогляді греків. Трагедія, представлена творчістю Есхіла, Софокла, Еврипіда містила максимально загострений конфлікт, тому її сюжетні і жанрові особливості визначалися динамікою руху, що збалансовував величність і нестерпність страждань та незворотність накреслених долею визначень. У період Відродження (творчість В.Шекспіра) героями трагедій стають сильні особистості, які сповнені нестримних життєвих сил. Герої мають широкий спектр якостей людського характеру, поєднання яких може бути неоднозначним і суперечливим. Людина стає центром Всесвіту, головною дійовою силою – за словами Ю.Борєва “з самого характеру народжується дія” (Борев Ю. О трагическом. – Москва: «Советский писатель», 1961. – С. 83).

На його думку трагічний герой епохи Відродження втілює у собі весь світ, поєднує індивідуальне і загальне. Головним чинником трагедії є активна протидія героя несприятливим обставинам. Визначальними стають воля людини і вільне самовираження, проте необмежена свобода веде до власної відповідальності за свої вчинки, О.Галич зазначає: “Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначають долю персонажів” (Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Загальне літературознавство. – Рівне, 1997. – С.248).

Герої набувають трагедійного значення в силу їхніх вчинків, що співвідносяться чи є важливими для суспільства як носії протидіючої тенденції. Тому в трагедіях зображаються масштабні характери, здатні протистояти суспільним силам чи рівновеликим їм характерам – носіям зла, результатом чого є утвердження загальнолюдських ідеалів.

В часи класицизму (Корнель, Расін) основною темою трагедії стає суперечність між власними почуттями і устремліннями та громадянським обов’язком, увага зміщується із самодостатньої особистості у сферу суспільних відносин. Героям трагедій властиві схематичні образи із зображенням головної риси характеру. Трагедія містить елементи дидактизму, що зумовлено провідною тенденцією у зображенні людини насамперед як громадянина. Класицисти не вдавалися до цілковитого заперечення суб’єктивного начала особистості, але наголошували на тому, що воно повинно підпорядковуватися служінню державі або долатися, якщо цьому суперечить. Драматурги звертались до античних образів і сюжетів, які трансформуючись у дійсність XVII-XIX століть, набирали абстрактного характеру. Про своєрідність засвоєння ними античної спадщини влучно говорить О.Ніколенко: “Вони вважали, що якщо в одні часи створюються зразки прекрасного, то в інші часи завдання митців полягає в тому, щоб наблизитися до них” (Ніколенко О.М. Гармонія класицизму // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. - №2. – С. 14).

В епоху романтизму (Шіллер) джерелом трагедії стає характер людини, яка бунтує проти неприйнятної для неї дійсності. На думку авторів

“Словника літературознавчих термінів” трагедії романтиків відобразили “трагічне розчарування особистості в буржуазній дійсності” (Словарь литературоведческих терминов. Ред-сост.: Л.И.Тимофеев и С.В.Тураев. – Москва: «Просвещение», 1974. – С. 419). Основним фактором трагедії є зображення розладу особистості з дійсністю, що зосереджується в сфері душевних порухів. Відбувається своєрідне відсторонення від реальної дійсності, тому що духовна діяльність самого трагедійного героя не менш реальна, проте герой залишається активним , бо вважає необхідною боротьбу з проявами зла за допомогою власних духовних сил. Загибель героя означає його перемогу, оскільки, за словами Ю.Борєва, сила, яка протистоїть йому, теж не перемагає, тому що “герой виявився духовно могутнішим, чим ця сила, він свідомо і мужньо пішов на смерть” (Борев Ю. Цит. праця. – С.128).

В реалістичній трагедії (І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький, М.Старицький) порушуються питання, що торкаються суспільного устрою та повсякденного життя людини. Ці проблеми підносяться до рівня трагедії, оскільки вони стосуються не окремої людини, а цілого народу, на думку З.Мороза особливістю трагедії є “сильні пристрасті, могутні характери, трагічні події” (Мороз З. Проблема конфлікту в драматургії. Нариси з історії української реалістичної драми другої половини XIX ст. – К.: “Радянський письменник”, 1961. – С. 20.). Проблема поневолення стає актуальною для всього народу, тому драматурги зображають трагізм буденного життя, що містить у собі антагоністичні конфлікти, які не піддаються вирішенню в силу усталеного соціального укладу. З цього приводу слушною є думка А.Анікста: “Існує щоденна трагедія, яка значно реальніша і глибша, чим трагедія великих подій” (Аникст А. Теорія драмі на Западе во второй половине XIX века. – М: «Наука», 1988. – С.242.).

В епоху модернізму відбувається синтез усіх здобутків у жанрі трагедії з точки зору нових суспільних відносин та ідеологічних умов. На противагу “закритій”, арістотелівській драмі все більшої ваги набуває “відкрита”, яка характеризується взаємопроникненням усіх родів літератури, завдяки чому увага зосереджується на інтелектуальних та духовних переживаннях.

Особливістю модернізму є діалектичне заперечення основоположних принципів попередніх напрямів у плані трансформації погляду на дійсність, оскільки модерністи відкривають нові грані пізнання – дослідниця модернізму М.Моклиця виділяє особливості даних творів: “не впізнавати власні емоції, а пережити незвідане, подивитись на світ очима іншої людини” (Моклиця М. Модернізм – проблема теоретична й психологічна // Слово і час. – 2001. – №1. – С. 36.). Ідейно-тематичне багатство та стильові особливості жанру трагедії зумовлені розмаїттям літературних напрямів: неоромантизм (Леся Українка), експресіонізм (М.Куліш, Б.Брехт), сюрреалізм (А.Арто), неореалізм (В.Винниченко).

На відміну від історичних типів трагедії, що з часів античності видозмінювалася, для трагедії XX століття характерне поняття “драми ідей”– акцент переноситься у сферу свідомості, і герої драматичних творів, зокрема трагедії, є носіями насамперед їхнього світогляду, а їхні дії чи міркування зумовлені ним. Змістом такого драматичного твору стає простеження процесу формування, становлення ідеї, її втілення в конкретному образі, виявлення основних життєвих принципів героїв в процесі дискусій, монологічних висловлювань. Специфічність художнього матеріалу, що полягає в зосередженні на духовній та інтелектуальній діяльності, вимагає відповідних форм відображення, тому автори, за словами М.Кудрявцева, вдаються до “умовності, алегорій, символіки, філософських абстракцій” (Кудрявцев М. Драма ідей в українській новітній літературі XX ст. – Кам’янець- Подільський: “Oium”, 1997. – С.8.).

…..

Ще одним характерним явищем літератури XX століття є існування епічної драматургії, яка містила особливе світобачення, що полягало в новому погляді на людину. Це давало можливість помітити і осмислити важливі проблеми буття, які раніше залишались поза увагою. Умовність чи параболічність є властивістю цієї драми, тобто драматург не прагнув замаскуватись у реальність, оскільки вважав, що завданням мистецтва є створення принципово нового рівня свідомості, який би давав простір для

моделювання і проекцій різних шарів дійсності. На думку Б.Брехта неправдоподібність має право на існування в драматичному творі, “якщо тільки неправильність мала певну єдність, а неправдоподібність була однорідною”¹². При цьому він наголошував на тому, що в епічній драматургії немає чистих жанрів: “Події набувають залежно від обставин то трагічного, то комічного аспекту”¹³. Проте дослідник О.Чирков серед жанрів епічної драматургії виділяє жанр епічної трагедії, для якої, крім основних жанрових ознак властивими є посилення епічного начала, елементи оповіді, епічний конфлікт. Під поняттям “епічне” стосовно жанру трагедії мається на увазі те, що характеризується широтою охоплення суспільних подій – О.Чирков зауважує: “епічне мислиться як зображення не боротьби героїв, а боротьби класів”¹⁴. Творець епічної трагедії не зупиняється перед деформацією часових і зміщенням просторових характеристик і вдається до розгалуженої фабульної системи. Змінюється наповненість катарсису, в якому зникає почуття страху, натомість залишається, за словами О.Чиркова, “співчуття до людини і гордість за неї”¹⁵. Інтелектуалізація і символічне ускладнення трагедії зумовлене складністю відображуваної дійсності у розмаїтті соціальних, міжособистісних відносин, коли трагедійний герой не просто займає позицію протистояння, а вбирає в себе суперечності епохи. В українській літературі представлені високохудожні зразки драматичних творів, для яких характерні ознаки “драми ідей” та епічної трагедії. Серед них варто назвати “Між двох сил” В.Винниченка, “Патетична соната”, “97” М.Куліша, “Яблуневий полон” І.Дніпровського, “Про що тирса шелестіла”, “Северин Наливайко”, “Ціна крові” С.Черкасенка, “Родина щіткарів” Мирослава Ірчана, “Невідомі солдати”, “Ваграмова ніч” Л.Первомайського, “Ярослав Осмомисл” М.Грушевського, “Над безоднею” Я.Мамонтова та

__________________________________________________________________

¹² Брехт Б. Про мистецтво театру. Збірник. – К.: “Мистецтво”, 1977. – С. 86.

¹³ Брехт Б. Цит. праця. – С. 209.

¹⁴ Чирков А.С. Эпическая драма (проблемы теории и поэтики). – К.: Вища шк. Изд-во при Киев. ун-те, 1988. – С. 59.

¹⁵ Чирков А.С. Цит. праця. – С. 65.

інші.

Трагедію можна визначити як жанр драматичного роду, що обов’язково характеризується гострим, гранично сконденсованим конфліктом – “непримиренним конфліктом особистості”¹⁶, за визначенням О.Галича, який базується на зіткненні носіїв протилежних моральних установок, світоглядних позицій чи неможливості подолання непереборних перешкод. Аналізуючи суть трагедії, Гегель вбачає трагізм в існуванні різних сил, кожна з яких має однакове право на існування, але можлива за умови подолання іншої, тому ці сили “в такій же мірі виявляються винними саме завдяки своїй моральності”¹⁷. В силу складності порушених питань головний герой трагедії приречений на загибель, що може мати два трактування – фізична, коли герой гине, але своєю загибеллю утверджує свою правоту, або моральна, коли герой зазнає руйнівного впливу протидіючих сил, що призводить до краху ідеологічних поглядів, системи цінностей. Проте головною рушійною силою трагедії є активна діяльність героя, який закономірно проектує майбутню розв’язку. Детермінізм не є визначальною основою трагедійного героя, але ефект детермінованості все ж присутній, оскільки, як визначав А.Шопенгауер, кожен вчинок є сполученням даного характеру і мотиву, значущого лише для цього характеру. З іншого боку правомірною є думка Е.Старинкевича, що умовою трагедії є “вільна особистість, яка має можливість вибору без якого б то не було примусу”¹⁸.

Герой в силу об’єктивації власного духовного потенціалу, оскільки він є суспільно важлим, бо вбирає в себе провідні тенденції розвитку, набуває, за словами М.Кудрявцева, “здебільшого значення художніх символів”¹⁹, як явища, що несе глибоке емоційне та інтелектуальне навантаження і слугує засобом філософського узагальнення. Цікаве бачення символу в драматичних

__________________________________________________________________

¹⁶ Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. . Цит. праця. – С. 248.

¹⁷ Гегель Г.В.Ф. Виды драматической поэзии и их основные исторические моменты // Гегель Г.В.Ф. Эстетика. В 4-х томах. – Москва: «Искусство», 1971. – С. 576.

¹⁸ Старинкевич Е. Проблемы трагедии и современность //Вопросы литературы.– 1962.– №2.– С. 76.

¹⁹ Кудрявцев М. Микола Куліш: Сторінки життя і творчості. – Кам’янець - Подільський: “Oium”, 2002. – С. 103.

творах пропонує М.Вороний: “Виймаючи з душі дійової особи все те, що складає трагедію її життя, автор утворює нову постать, утворює проект внутрішньої боротьби і конфлікту...”²⁰, тобто увага зосереджується на найважливіших рисах, які будучи визначальними для функціонування героя як носія певних поглядів, набувають певного самостійного значення в силу їхньої універсальності для даного героя.

Трагедія в силу ідейно-естетичної запрограмованості тяжіє до зображення складності життя у його величі, монументальності, концептуальності, тому що в центрі осмислення – найвизначніші проблеми життя і смерті. Категорія трагедійного допомагає зрозуміти складність процесу взаємодії і взаємовпливу людини і оточуючого середовища, зображаючи, за словами І.Михайлина “пафос співчуття, жалю, жаху, безмежного горя, який супроводжує художнє відображення людського нещастя, нерозв’язних суспільних суперечностей”²¹. Під іншим кутом зору цю категорію розглядає Н.Яранцева: “Справжня основа трагічного – зіткнення людини з необхідністю...”²², тобто в даному випадку йдеться про усвідомлення неминучості конкретного результату внаслідок певних дій трагедійного героя, що в силу своєї ідейної запрограмованості виробляє стратегію поведінки, від якої не має права відступати, не зрадивши власних ідеалів. Автор трагедії зосереджує увагу на явищах, які несуть у собі протилежні тенденції і вимагають вирішення шляхом подолання однієї з них, про що говорить Я.Мамонтов: “Тільки свідома воля, скерована до певної мети і таке ж свідоме протидіяння цій меті дають драматургові великі можливості щодо п’єси”²³; або на тих сторонах дійсності, що мають універсальний, загальнозначущий характер, тому справедливою є думка

__________________________________________________________________

²⁰ Вороний М. Драма живих символів // Вороний М. Поезії. Критика. Публіцистика. – К.: “Наукова думка”, 1996. – С. 253.

²¹ Михайлин І.Л. Жанр трагедії в українській радянській драматургії (питання історії і теорії). – Х.: Вища шк. Вид-во при Харк. ун-ті, 1989. – С. 6.

²² Яранцева Н. Драматизм трагедії // Яранцева Н. Про драматичне.– К.:“Мистецтво”, 1971. – С. 84.

²³ Мамонтов Я. Основні компоненти драми // Мамонтов Я. Театральна публіцистика. – К.: “Мистецтво”, 1967. – С. 206.

І.Сельвінського: “Трагедія створює масштаб людської долі і зв’язок її з великими законами всезагального”²⁴.

В сучасній трагедії відбувається значне зменшення уваги до подієвої сторони, натомість посилюється наголос на внутрішній дії, рефлексії, людина стає мірою виявлення загальних принципів світобудови – слушним є міркування В.Халізєва: “...вольові акції героїв виступають... як згущене, концентроване, гіперболічне виявлення певних життєвих закономірностей”²⁵. Внутрішня дія має більше можливостей для всебічного зображення особистості, оскільки дає уявлення не лише про героя, а й про те, якому суспільному досвіду він надає статусу морального закону, а який для нього є неприйнятним. Важливим у трагедії є чинник часу, який підпорядковуючись динаміці протікання дії, максимально спресовується для того, щоб відтворити найбільш значущі події.

Для трагедії характерна своєрідна ієрархія тих елементів змісту, що складають основу твору. Трагедійний герой є втіленням сил, які у розвитку ведуть до розвертання і вирішення конфлікту, що є організуючим фактором усього твору – А.Карягін зазначає, що “конфлікт не просто складає частину чи момент драматичної дії, але визначає всі його структурні елементи”²⁶. Конфлікт трагедії є втіленням боротьби протилежностей, які мають власну логіку розвитку, що полягає у вивіренні істинності і життєвості основних положень, яких дотримуються трагедійні герої, на думку авторів “Літературознавчого словника-довідника” “конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст”²⁷. Особливістю трагедії XX століття є мотивування вчинків героїв, які не є однозначними, однолінійним собистостями, а є

__________________________________________________________________

²⁴ Сельвинский И. О трагическом и трагедийном // Звезда. – 1954. - №3. – С. 146.

²⁵ Хализев В.Е. Драма как род литературы. (Поэтика, генезис, функционирование). – Москва: Изд-во Москов. ун-та, 1986. – С. 146.

²⁶ Карягин А.А. Драма как эстетическая проблема. – Москва: “Наука”, 1971. – С. 156.

²⁷ Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – ВЦ “Академія”, 1997. – С. 691.

носіями різноманітних, часом суперечливих рис характеру, при домінуванні такої, яка і визначає весь хід розвитку трагедійного конфлікту, тому обґрунтованим є твердження К.Сторчака, який вважає, що для виявлення головної пристрасті героїв трагедії потрібне розкриття “саме того моменту, який є кульмінаційним в його житті”²⁸.

Вирішення конфлікту передбачає декілька фаз розвитку. Якщо найбільше напруження, яке характеризується безпосереднім зіткненням різних світоглядних позицій, що вимагає взаємного цілковитого заперечення, визначається як кульмінація, то процес, що веде до остаточної розв’язки дослідники (Г.Фрайтаг, Я.Мамонтов, І.Михайлин) слушно називають катастрофою, оскільки одна з протиборчих сторін зазнає нищівної поразки.

Швидка динаміка історичного розвитку початку XX століття вимагала від митця відповідних форм відображення дійсності. Тому закономірно жанр трагедії набув значного поширення, про що свідчить творчість таких драматургів, як В.Винниченко, М.Куліш, Я.Мамонтов, Л.Первомайський та інші, які, крім споконвічних морально-етичних проблем, порушували важливі питання, що стосуються людини і революції, і трактування їх неоднозначне, тому що сам об’єкт спостереження і мистецької інтерпретації складний. Невипадково письменники вдаються саме до жанру трагедії, адже сама дійсність трагічна – сподівання на революцію як на панацею від усіх суспільних негараздів обертаються або глибоким розчаруванням, або фанатичним засліпленням. Проте ті ідеали, які утверджуються чи ті проблеми, які ставляться в трагедії за філософською глибиною та загально значущістю підносяться на найвищій рівень людської свідомості.

__________________________________________________________________

²⁸ Сторчак К. Питання поетики драми . – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1959. – С. 115.