*119784*

К.і.н. Баковецька О.О.

Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського

Вплив польського повстання 1863-1864 років на політико-правове положення римо-католицької церкви України

Польське повстання 1863-1864 років явище, до якого суспільство готувалося протягом кількох попередніх років. В річницю Листопадового повстання – 28 листопада 1860 року у Варшаві пройшла політична маніфестація. Учасники співали патріотичні гімни «Ще не вмерла Польща» і «Боже, що з Польщею». З лютого 1861 року подібні заходи стали регулярними. І вже в січні 1863 року відбувся збройний виступ патріотичних сил Польщі [4,с.157].

Активну участь в політичних подіях цього періоду беруть представники римо-католицької церкви. Пояснюється це тим, що «рідна церква – для поляків – костьол польський – була тим оберегом, тим єдиним на весь широкий світ місцем, де можна почуватися як в батьківському домі – спокійно, затишно, в огорнені любові. Адже вітчизна втрачена, батьківська земля сплюндрована варварами-загарбниками, накинуті чужі порядки, всюди панують чужинці» [4,с.153].

Згідно із документами, акції протесту в українських землях починаються з лютого 1861 року – фактично одразу після Варшавських подій, що сталися 15 (27) лютого 1861 року. Згідно з поліцейськими рапортами, 10 березня 1861 року в Житомирському кафедральному соборі була проведена велика поминальна панахида за загиблими у Варшаві. В храмі зібралося 4000 чоловік, які були вдягнені у траурний одяг, прикрашений біло-чорними стрічками. Після служби, присутні збирали кошти для родин, що постраждали в наслідок розгону демонстрації у Варшаві [6,арк.31-37]. І це не єдине повідомлення про відповідні заходи, які були організовані в римо-католицьких костьолах на знак солідарності із поляками, що вийшли на протести проти імперського режиму в Царстві Польському. Начальник Ліповецької поліції доповідає про подібні акції в містечках Оратові, Монастирищі, Ілінцах і Дашеві. Ініціаторами проведення траурних панахид і збору пожертв, згідно з рапортом, були ксьондзи Адамовіч, Олещук, Шемет і Кучевський [6,арк.282].

Відповіддю влади стало повернення до указу Київського військового губернатора від 30 березня 1860 року про заборону проводити в римо-католицьких костьолах панахид і інших служб, що мають політичний характер. З наказом ознайомлені ватажки місцевого дворянства і поліція [6,арк.282].

Однак цей документ, не зважаючи на запевнення вищого єпархіального начальства, зокрема кам’янецького єпископа Антонія Фіалковського про виконання розпорядження, ігнорувався католицьким духовенством і прихожанами [10,арк.285]. 6 квітня в костьолі міста Кам’янець пройшла панахида за загиблими. Місцеве поліцейське управління подає перелік тих, хто був присутнім на цьому заході – всього 45 осіб. Зокрема повітовий ватажок дворянства Федор Язловецький, граф Арсеній Мощинський, князь Любомирський, поміщики Граціан Гуляницький, Яків Русецький та інші з родинами. В представленому підполковником Штейном переліку осіб 36 чоловік належали до вищого стану і 9 осіб – це міщани, в основному чиновники [6,арк.286]. З матеріалів справи, яка складається з 336 аркушів, стає зрозумілим, що подібні акції носили масовий характер.

Польська опозиція отримувала значну підтримку від римо-католицької церкви. Восени 1861 року відкрито цілий ряд духовних з’їздів, на яких біле і чорне духовенство намагалося скріпити свій союз із повстанцями. Революційні видання опублікували протест духовенства проти дарованих урядом краю земських установ – губернських, міських Рад. Майбутні повстанці почали збиратися в храмах. Саме там їх приводили до присяги на вірність центральному комітету[2,с.158-159].

Повстання почалось з 10 на 11 січня 1863 року. Про це сповістили церковним дзвоном в усіх містах і селищах «забраного краю». Приводом став насильницький набір в російську армію поляків. Монастирі для повстанців стали притулком, а також місцями для зосередження друкованих заборонених видань. Прийнято рішення про закриття монастирів з кількістю ченців менше восьми чоловік. Пояснювалось це тим, що адміністрація не може контролювати всі монастирі через їх розпорошеність і усамітненість. Відкрито значну кількість справ, якими доведено участь монастирів і ченців у повстанні. За даними, що наводить у своїй книзі А.К.Тихонов, 39 монастирям і 674 ченцям висунуті звинувачення в антиурядовій діяльності. Звинувачення висувалися по 11 позиціям: 1.участь у формуванні банд; 2.підбурення до повстання шляхом проголошення відповідних молитов і організації панахид за загиблими повстанцями; 3.підтримка повстанців грошима; 4.безпосередня участь у виступах; 5.залучення повстанців до складання революційної присяги; 6.зберігання революційних документів, прокламацій; 7.підробка документів; 8.організація втеч; 9.виїзд за кордон без відповідного дозволу; 10.вбивство козаків, жандармів, солдат; 11.агітація за перехід російських військових до повстанців за гроші [2,с.160-162].

Відносини влади з римо-католицькою церквою завжди мали антагоністичний характер. Але особливої гостроти питання набуло в наслідок повстання 1863-1864 років. Фактично, поняття «повстанці», «антиурядова діяльність» і «римо-католицька церква» для влади стали словами синонімами. Д.О.Мілютін досить чітко висловив позицію влади в своїх спогадах: «Народ продовжував практично кожного дня збиратися в костьолах і співати заборонені патріотичні гімни. Сам архієпископ варшавський Фіалковський відмовився від виконання розпоряджень маркіза Велепольського (голова цивільного управління Королівства Польського) відносно припинення такої профанації храмів Господніх. І навіть сила маркіза не могла побороти вперту ворожість духовенства. Ксьондзи і монахи були одними з найбільш дієвих учасників всіх народних демонстрацій, котрим вони надавали релігійного характеру і тим самим збільшували фанатичні настрої натовпу»[5,с.84].

Після придушення польського повстання уряд провів низку заходів направлених проти римо-католицької церкви в імперії. Олександр ІІ наклав резолюцію на звіті відносно польського повстання 1863-1864 років: «…останні заворушення очевидно довели, що воно-то (римо-католицьке духовенство) і стоїть на чолі будь якого революційного руху». І вже 14 липня 1864 року вийшов Височайший указ про римо-католицькі монастирі в Королівстві Польському[2,с.165]. В 1865 році за наказом імператора проведено реформування ієрархічної структури польської католицької церкви. Закрили 80 католицьких монастирів, заборонили будь-які контакти з Римом, провели русифікацію польської школи[1,с.125]. Безумовно всі ці заходи також торкнулись католицьких єпархій в українських землях.

Внаслідок посилення репресивного тиску на конфесію, 2 жовтня 1866 року Папа Пій ІХ засудив жорстоку політику Миколи І відносно римо-католицької церкви в імперії. Відповіддю став розрив дипломатичних відносин з Ватиканом, скасовано конкордат 1847 року, а також відкликано російських послів[1,с.125].

Політичні обставини, за яких мала діяти конфесія в українських землях, значно ускладнювалися через те, що «католицька церква розглядалась російським урядом як заручник польського питання. Це призвело до національної консервації католицтва. З метою боротьби з польським націоналізмом, урядом у 1868 році римсько-католицьким приходам було наказано перейти з польської на російську мову богослужіння… В 1875 році закрита остання – Холмська греко-католицька єпархія, яка підпорядковувалась безпосередньо Риму. Ліквідація супроводжувалась насиллям і кровопролиттям. В місті Пратуліні на Підлящі військовий загін, відправлений з метою моральної підтримки заходів щодо прилучення іновірців до православ’я, за відмову залишити церкву, розстріляв 13 уніатів під час молитви»[3,с.33-34].

Таким чином, римо-католицька церква не була осторонь політичних подій. Католицьке духовенство України приймало активну участь у революційних подіях 60-х років ХІХ століття. Визначено тісний зв'язок між опозицією і католицькою церквою, яка стала символом свободи і збереження національної ідентичності не тільки для поляків, а й для українців. Антагонізм, який існував у відносинах між владою і римо-католицькою церквою значно посилився внаслідок політичних подій визначеного періоду. Реалізовано ряд заходів репресивного характеру проти католицької церкви імперії, зокрема в українських землях. Однак не слід випускати з виду те що, навіть у владної верхівки не було однозначного ставлення до вирішення цього болючого питання. Також слід зауважити, що рівень обмеження прав католиків безпосередньо залежав від місцевої влади, а вірніше від морального рівня окремих її представників.

Література:

1. Лиценбергер О.А. Римско-католическая Церковь в России: история и правовое положение. - Саратов, 2001. – 382с.

2.Тихонов А.К. Католики, мусульмане и иудеи Российской империи в последней четверти ХУІІІ-начале ХХ в. – СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 2008. – 365с.

3. Голованов С., свящ. Католичество и Россия (Исторический очерк). – СПб., 1998. – 92 с.

4.Земський Ю. Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці до польського повстання 1863-1864 рр. //Наукові записки. Збірник праць молодихвчених та аспірантів. Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України. – Вип.21. – Київ, 2010. – С.149-161

5.Воспоминания генерал-фельдмаршала графа Дмитрия Алексеевича Милютина. 1860-1862 гг. - М.:Российский фонд культуры, Студия «Тритэ» Никиты Михалкова, «Российский архив», 1999. – 559с.

6. Центральний державний історичний архів України, м.Київ - ф. 442, оп. 811, спр. 51.