*119830*

Ворощук О. Д.

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

ІНКЛЮЗИВНА ОСВІТА: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

На сучасному етапі розвитку системи освіти спостерігається посилення уваги суспільства до проблем навчання й виховання дітей з особливими освітніми потребами. Для всебічного розвитку цієї категорії дітей необхідно створювати спеціальні умови, в яких реалізувалися б специфічні завдання їх навчально-виховної діяльності.

Одним із напрямів вирішення цієї проблеми сьогодні є інклюзивна форма освіти – забезпечення прав дітей навчатись за місцем проживання в загальноосвітніх закладах, які намагаються відповідати потребам усіх дітей за допомогою внесення змін до навчальних програм і переобладнання шкільних приміщень [1]. Актуальним питанням розбудови інклюзивної форми освіти на сучасному етапі є підготовка соціальних педагогів, зокрема шкільних, до роботи з дітьми з особливими потребами в загальноосвітніх закладах інклюзивної орієнтації. Тому актуальним є розглянути нормативно-правове забезпечення організації інклюзивної освіти для дітей з особливими освітніми потребами.

Отож перші спроби впровадження інклюзивного навчання були здійсненні в середині 60-х років ХХ століття у США у зв’язку з реалізацією проекту під назвою «Головний старт» – широкої освітньої та медичної програми для дошкільнят та їхніх батьків. В 1972 р. до цих класів почали залучати дітей з особливими потребами. Це була перша масова спроба створення інклюзивних класів (де разом навчаються всі діти, незалежно від їхніх можливостей, здібностей, соціального та економічного стану, походження тощо), яка знайшла широкий відгук і підтримку громадськості.

Уже в 1975 р. Конгрес США прийняв важливий законопроект, відповідно до якого для «безкоштовної, відповідної громадської освіти» дітей з особливими потребами могли використовуватися федеральні кошти. В цьому законі зроблено наголос на тому можливостей, здібностей, соціального та економічного становища, походження тощо називаються класами залучення або інклюзивними класами. На початку 80-х років XX ст. ООН проголосила «Десятиріччя інвалідів». Усім країнам-членам ООН було рекомендовано всіляко сприяти залученню інвалідів до світової спільноти.

Про права дітей-інвалідів іде мова у Декларації про права інвалідів (ООН, 1975), Всесвітній програмі дій стосовно інвалідів (ООН, 1982), Конвенції про права дитини (ООН, 1989), Декларації про права розумово відсталих осіб (ООН, 1971), Всесвітній декларації «Освіта для всіх» (1990), Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів (ООН, 1993), Саламанській Декларації (1994) тощо.

Нові тенденції у вітчизняній спеціальній освіті обґрунтовані у концепціях “Спеціальна освіта дітей з особливостями психофізичного розвитку в Україні на найближчі роки і перспективу” (1996 р.), “Реабілітація дітей з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями” (1998 р.), “Державний стандарт спеціальної освіти” (2000 р.). У них увага концентрується на особистісному та соціально-психологічному спрямуванні виховного процесу щодо дітей з особливими освітніми потребами, а також з’являється альтернатива інтернатній моделі як єдиному і обов’язковому типу закладу для дітей з особливими потребами.

Нормативно-правовим документом у напрямі інклюзивної освіти, є наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Плану дій щодо запровадження інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на 2009-2012 роки» (від 11.09.2009 року), який визначає необхідність запровадження інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах з метою здобуття якісної освіти та інтеграції в суспільство дітей, які потребують корекції фізичного або розумового розвитку.

Наступним кроком у розбудові інклюзивної форми освіти в нашій державі стало прийняття Концепції розвитку інклюзивної освіти (від 01.10.2010 року), що спрямована на виконання вимог міжнародних нормативно-правових документів, ратифікованих Україною. Метою затвердження Концепції є: формування нової філософії суспільства (позитивного ставлення до дітей та осіб із порушеннями психофізичного розвитку та інвалідністю); створення умов для реалізації державної політики забезпечення конституційних прав і гарантій дітям з особливими потребами у сфері освіти; вдосконалення системи освіти та соціальної реабілітації дітей із порушеннями психофізичного розвитку, зокрема з інвалідністю, через упровадження інноваційних технологій, зокрема інклюзивного навчання, з використанням адаптованого міжнародного досвід.

Варто зауважити, що основою для організації соціально-педагогічної діяльності в загальноосвітній школі є Закон України «Про освіту» (1996 р.), в якому визначений статус провідного фахівця із соціального виховання – соціального педагога – в школі (ст. 22). Соціальний педагог є спеціалістом із виховної роботи з дітьми та молоддю з особливими потребами, який покликаний створювати сприятливі соціальні, навчально-виховні умови для їхнього розвитку та соціалізації [2]. Метою соціально-педагогічної роботи в навчальному закладі інклюзивної орієнтації є сприяння успішному вирішенню учнями з особливими потребами власних проблем. Засоби досягнення цієї мети – вивільнення і розвиток ресурсів учня та його соціального оточення, забезпечення необхіднихсоціальних змін, навчання, виховання та самовиховання особистості.

Підсумовуючи, хочеться відмітити, що інклюзивна освіта в Україні набуває розвитку, вдосконалюється нормативно-правова база, тому специфіка діяльності фахівців соціально-педагогічної сфери в загальноосвітніх закладах інклюзивної орієнтації потребує від них безперервного самовдосконалення, широкої поінформованості, обізнаності, ерудиції, глибоких спеціальних знань і практичних умінь.

Література:

1. Ярская-Смирнова Е. Р. Инклюзивное образование детей-инвалидов:/ Е. Р. Ярская-Смирнова, И. И. Лошакова // Социол. исследования. – 2003. – № 5. – С. 100–106. http://www.ecsocman.edu.ru/socis/msg/201639.html.

2. www.ipe.poltava.ua/file/.../guide/guide%202005%2027.12.doc.