*119947*

Філологічні науки. Етнолінгвістика

Обєднікова О. М., Дубина Л. А.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Хліб як знак етнокультури українського народу

Кожен народ – індивідуальність зі своїми національними святинями, улюбленими речами, деревами, тваринами.

Українці також мають власні традиції. Це – батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещений барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони – наші давні і добрі символи, наші обереги.

Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття наші пісню, думу, історію, родовідну пам`ять, волелюбність.

Український народ – одвіку хліборобський, тому хліб належить до особливо шанобливих символів українського народу. Недарма в нас складено про хліб багато прислів`їв: «Хліб – усьому голова», «Хліб житній – батько рідний, гречана каша – мати наша», «Хочеш їсти калачі, не сиди на печі».

Що ж означає слово хліб? «Словник української мови» дає такі тлумачення цього слова: хліб – це «харчовий продукт, що випікається з борошна»; «зерно, з якого виготовляють борошно» [2, 623].

Учені вважають, що вперше хліб з`явився на землі понад п`ятнадцять тисяч років тому. Саме тоді люди в перше почали збирати і культивувати хлібні злаки. Однак, за свідченнями істориків, на нашій території, пшеницю почали вирощувати в четвертому тисячолітті до н. е. в поселеннях Трипільської культури.

Хліб – символ життя. Він з давніх-давен у великій пошані в народі. Недаремно у молитві до бога «Отче наш…» люди, як великої милостині, просили не позбавити їх хліба, бо він не просто основа життя. Хліб робився з зерен, зокрема житніх. Назва «жито» пішло від слова «жити», «життя». Споконвіку хліб називають святим. Тому в Україні він був учасником багатьох народних свят. З ним благословляли молодих на щасливе життя, вітали матір з новонародженим, з хлібом-сіллю зустрічали дорогих гостей, вперше входили в нову хату, проводжали в останній шлях. Як бачимо, хліб супроводжує нас з початку до кінця життя. Також він був послом миру та дружби між народами, залишається їм і нині.

Ще з давніх часів батьки привчали своїх традицій – берегти хліб. З молоком матері засвоювалися високі шанобливі форми бережливого ставлення до нього.

В Україні хліб-сіль на вишитому рушнику – то найвища ознака гостинності народу. Паляниця мала неодмінно лежати на столі, і ніхто, навіть діти, не насмілювалися покласти її догори.

Існує у народі повір`я, що хліб потрібно випікати в жіночі дні – середу чи п`ятницю, хоча в окремих родинах житній хліб – паляниці – пекли щодня. А саме випікання – то ціле дійство. У нас є прислів`я: « Без господаря двір плаче, а без господині – хата, бо вона три вугли в ній тримає». Перший – на покуті стоїть стіл, перпендикулярно до нього – піч. А у третьому глухому кутку традиційно стояла хлібна діжа. У ній місили тісто, у печі його випікали, а на столі, прикриті рушником, лежали духмяні буханці. У час, коли випікали хліб, в хаті повинна була бути тиша, ніхто не смів сваритись, навіть діти. А якщо таке було, то тісто з діжі викидали і робили хліб спочатку. Вважалось, що коли роблять хліб, то він вбирає в себе душу родини.

Як же хліб застосовували у народних обрядах і традиціях? Сватання часто відбувалось за домовленістю молодих людей. На сватанні головними атрибутами, знаками згоди та її закріплення були: піднесення хустки, перев`язування молодого і сватів рушниками, обмін хлібом, розламування хліба, частування сватів; знаком відмови – піднесення гарбуза, повернення хліба.

Заручини були найважливішим елементом передвесільного циклу. Назва «заручини» походить від обрядового з`єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набирало законної сили. Заручини складалися з трьох основних ритуальних дій: посаду, благословення та обдарування. Під час посаду молоді висловлювали згоду на шлюб. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. У Карпатах цей ритуал здійснювався так: мати дівчини обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала мед, котрий символізує єдність.

Благословення відбувалося так: молоді за звичаєм сідали на лаву, застелену кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інші – молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословення.

Жодне весілля не обходиться без короваю, а до нього випікають шишки, калачі тощо. Частування весільних гостей належить до найпоетичніших дійств народного весілля. Пекти коровай запрошували тільки жінок, у сім`ях яких була злагода. Їх називали «коровайниці». Найчастіше випікали його в сім`ях обох молодих і ділили їх під час дарування. Короваю надавалося глибоке символічне значення: єднання молодих у сім`ю та їхній перехід до вищої соціальної групи, об`єднання двох родин, продовження роду, плодючість тощо. Найбільш поширеною формою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста. На досить значній території (західні та південно-східні області) весільний хліб випікали у вигляді деревця чи гілочок. До короваю співали багато обрядових пісень, коментуючи хід самого обряду, починаючи від вчення і замішування тіста. Починалася церемонія приготування короваю благословенням матері під супровід пісень, що передавали радість роду з приводу одруження. Далі коровайниці заводили пісню про нього і про те, що додати у тісто, щоб він був добрий. На весіллі в урочистій атмосфері староста вирізав верхівку короваю і підносив на тарілці молодим, а дітям дарували шишки. Оздоблення короваю качечками уособлювало побажання продовження роду, щасливого подружнього життя.

Останній по весільний ритуал − колачини, відбувався через місяць. Молодий купував калачі та напої, запрошували весільних батьків, щоб «запити» своє господарство. Весільній матері та батьку давали по двадцять калачів.

Обрядовим є хліб у новорічні свята й на Різдво. Обов’язково печуть пироги, їх подають колядникам, щедрівникам. Посівальникам, несуть разом з кутею родичам. На Волинському Поліссі як новорічні гостинці дітям випікають калачики, а на Полтавщині – пряники у формі вершників, панянок.

На свято святого Миколая дітям у ночі під подушку клали подарунки. Іноді подарунком був особливий вид печива – «миколайчики».

На Різдво Христове саме його величність Хліб, як символ найбільшого багатства України, був у центрі свята.

Зерно та хліб використовували під час різдвяних гадань. Будь-які шматочки хліба клали на блюдо, прикрите полотенцем. Дівчата загадували бажання, потім по черзі виймали хліб. Якщо попадеться м’якиш, то свекруха буде добра; якщо шматочок буде з золотистою скоринкою, сім`я буде дружньою; якщо ж скоринка підгоріла, то слід очікувати гіркого життя. У решето ввечері насипали зерно і кидали туди будь-які речі (вуглину, обручку, голівку цибулі, монетку тощо). О півночі загадували бажання і опускали руку в зерно, а коли виймали, вгадували, що може трапитися в майбутньому.

На Великдень обов’язково випікали круглі калачі – паски. Випікання припадало на п’ятницю і суботу. Виготовляли їх із борошна вищого ґатунку. Пекли паски наодинці, щоб ніхто не зурочив обрядовий хліб, який, за вимогою церкви, не можна споживати без посвячення. Прикрашали їх різними фігурками – пташками, колосками, ріжками. У великодню середу на Гуцульщині жінки пекли кукуци – малі хлібчики. А ввечері діти ходили з цими кукуцами, бажали господарям щастя.

З хлібом на вишитому рушнику йшли навіть оглядати поле, сіяти й збирати жнива. Найкращу жницю квітчали вінком з колосків, а потім ще сплітали вінок, урочисто несли його в село до двору господарів, клали його на хліб, з яким господарі вітали женців. Дуже шанували перший сніп як символ врожаю. Саме з нього робили весільний коровай.

У день повернення птахів із вирію випікали «сорок», «жайворонків», давали їх дітям, а вони виходили у двір, підкидали пташок угору і закликали весну, вітали її прихід.

На святого Маковія народ вшановує його символом – святими хлібом та маком. Цей день дуже важливий, бо тоді освячували хліб нового врожаю. Люди набирали у вузлики різнотрав’я й несли до церкви святити, а, посвятивши, висипали у зерно – «щоб Бог родив гарний хліб».

На Спаса в церкві святили груші, яблука, мед, калачі з борошна нового врожаю і обжинкові вінки.

А у день святого Андрія Первозванного пекли балабушки, їх змащували салом, і кожна з дівчат помічала своє тістечко ниткою або папірцем. Запускали до хати голодну собаку, і чию балабушку він першу з`їсть, - та дівчина вийде заміж першою. А якщо з`їсть не в хаті, значить, дівчину доля занесе до далеких країв. Залишені псом хлібці означали, що ці дівчата не вийдуть заміж у цьому році. Недобрим знаком було, якщо собака тільки надкусить хлібець.

Хліб також використовували й у поховальних обрядодіях. Перед тим, як небіжчика одспівували, по кутках хати навхрест клали по калачу зі свічками. Калачик клали за пазуху покійнику. Померлу неодружену дівчину вдягали у весільну сукню, а на віко труни клали весільний коровай. Шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем.

Отже, всі традиції та обряди пронизані єдиним почуттям – глибокою повагою до всього, що пов`язано з дивовижним винаходом людства, до того, що так цінували й поважали пращури наші – до хліба, хлібного колосу, до праці хлібороба.

Література:

1. Богуш А. М., Лисенко Н. В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навч. посібник. – К.:Вища шк.., 1994. – 398с.

2. Великий тлумачний словник української мови / Упоряд. Т.В.Ковальова.

— Харків;Фоліо, 2005. – 767с.

3. Гаевая Р. А., Ященко М. А. Хлеб на вашем столе.– 2-е изд., доп.- К.: Урожай, 1900.- 288с.

4. Коверець І. Українці: Свята. Традиції. Звичаї / Уклад. І. Коверець. – Донецьк: Альфа-Прес, 2004.- 304с.

5. Ломака Ю. Хліб на нашому столі // Рідна школа. – 2003. - №8. – С.33-34.

6. Мицик В. Ой обжинки, господарю!..// Рідна школа. – 1993. - №8. – С. 26-29.

7. Подлубняк Н. Е. Это чудо великое – хлеб! // Русский язык и литература в учебных заведениях. – 2009. - №4. – С. 69-78.

8. Червяк Б. Дослідження похоронного обряду // Етнографічний вісник. Кн. 5. Ч. 4.- К., 1927. – С. 143.