*120008*

Право/5. Уголовное право и криминология

к.ю.н. Лукашевич С.Ю.

Національний університет «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого», Україна

Передумови та сучасний стан застосування синергетичної парадигми в кримінології

Останнім часом в працях науковців, які переймаються проблемними питаннями розвитку української кримінології, що відповідав би вимогам часу та досягненням світової науки, лунають думки про підвищення актуальності методологічних аспектів визначення концептуальних підстав організації і проведення наукових досліджень [1, c. 124].

В зв’язку з цим підвищується також значущість та нагальність розробки методологічних засад кримінології як науки про крайню форму дивіантної поведінки — науки про злочинність та про заходи протидії та запобігання їй.

Тривалий час методологічним підґрунтям вітчизняної кримінології визнавалася лише матеріалістична діалектика, як єдино можливий засіб та метод пізнання дійсності. При цьому на суспільство механістично переносились висновки та рекомендації, властиві точним наукам, декларувалась та підтримувалась віра в можливість пізнання людської поведінки із застосуванням категорій та правил, запозичених з природничих та точних наук. Така модель пізнання дійсності має лінійно-механістичний характер. Він проявляється в тому, що кожна причина є наслідком певного впливу з боку іншої причини, тобто виступає її наслідком. Іншими словами, кожна причина є витоком певного наслідку, що, в свою чергу, сам виступає в якості причини, яка має свій наслідок і так далі. Дана модель має певні обмеження при застосуванні, оскільки має можливість прогнозування не дуже віддалених у часі наслідків, оперуючи відносно невеликою кількістю відокремлених соціальних факторів.

Філософія права методологію пізнання реальності тлумачить як „систематизовану сукупність відрефлексованих пізнавальних засобів, що дозволяють досліджувати правову реальність в її різноманітних зв’язках зі світовим буттям” [2, c. 460]. В науці існує декілька типологій методологій пізнання правової дійсності, побудованих за різними підставами. Найбільш загальною та об’ємною з них є типологія, що виділяє метафізику права, природно-правову філософію, юридичний позитивізм, діалектику, соціологію права, культурологію права. В цей перелік можна також було б включити феноменологію та герменевтику, але вони, як методологічне підґрунтя, застосовуються до дослідження базових начал, першоджерел, витоків правового реагування та регулювання. Застосування ж таких методологій при дослідженні політики держави з протидії та запобігання злочинності є досить утрудненим, оскільки вони орієнтовані на дослідження широкої правової реальності із застосуванням вузько-наукових методів пізнання.

Науковий пошук в соціальних науках (тобто в науках про суспільство, про закони та способи його існування та розвитку) наприкінці минулого століття призвів до того, що науковці та наукознавці , а також дослідники соціально-правової реальності, дійшли висновку про нелінійний характер залежностей в соціальній дійсності. Більш того, прийшло розуміння того, що причинність в соціальній сфері не тільки має нелінійний характер, а й того, що соціальне буття повинне досліджуватись з точки зору впливу на нього багатьох факторів. Як реакція на таке розуміння набула поширення в науці синергетична методологія, або ж синергетика. Також не згасає науковий інтерес до прагматизму та структуралізму як універсамів наукового пізнання дійсності.

Ідеї синергетики стали розповсюджуватись в соціально-економічних науках з кінця 80-х років ХХ століття. Займаючись вивченням процесів самоорганізації в системах різної природи, дослідники не могли обійти стороною такий важливий об'єкт вивчення як суспільство. Більш того, для багатьох учених стало очевидним, що майбутнє людства все більшою мірою визначається не стільки високим рівнем розвитку техніки, скільки соціологічними конструктами.

В основному, за невеликим винятком, авторами перших робіт в області соціальної синергетики були фізики і математики. За допомогою специфічного інструментарію синергетики — виділення параметрів порядку, побудови нелінійних математичних моделей, постановки обчислювального експерименту — були отримані результати, які ще належить осмислити суспільствознавцям і які, в деякому розумінні, можуть змінити і методику економічних досліджень.

Синергетика в перекладі з грецької означає спільну дію, взаємну дію, взаємодію тощо. Вона виходить з того, що всі системи, соціальні в тому числі, ієрархічно організовані. При цьому до їхнього складу входять відносносно самостійні та автономні підсистеми, також впорядковані та взаємо підпорядковані, що складають в сукупності єдиний організм. Велика цілісна підсистема суспільства утворена також декількома підпорядкованими підсистемами, в тому числі й підсистемою політики. Чим більш складна система, тим більш високий рівень її сомоврегульованості та самоорганізації, що в свою чергу підпорядковані певним законам і закономірностям. Ці закони і закономірності сомоорганізаціїї систем живої та неживої природи, розроблені та відомі в синергетиці, дозволяють застосовувати її для дослідження багатьох сфер, в яких ми маємо діло з системами, що розвиваються та еволюціонують.

В якості застереження при застосуванні синергетичного підходу до вивчення буд-якої проблеми слід мати на увазі, що методологічний зміст набувають самі теоретичні принципи синергетики. Такими виступають принцип порушеної симетрії системи, принцим впорядкованості через флуктації, принцип підлеглості, нелінійності, принцип врахування випадковості як додатку необхідності. Їх також можна розглядати в якості онтологічних передумов, представлених в синергетичній картині світу. Недарма деякі автори наполягають на тому, що рушйні ідеї та принципи синергетики мають метатеоретичний та метанауковий характер, які можуть застосовуватись для вивчення не тільки систем живої та неживої природи, а й до дослідження «людинорозмірних» систем, таких як суспільство, культура, політика тощо (В.Г. Буданов, І.С. Добронравова, О.М. Козлова та ін.).

Звернення ло синергетики як до методологічного підгрунтя дослідження проблем злочинності пов’язане з тим, що синергетична парадігма стає загальнонауковою дослідницькою програмою наукових досліджень. Більш того, як вважає І.С. Добронравова, «синергетика может быть рассмотрена как первая в точном естествознании общенаучная исследовательская программа, применяемая в качестве руководства к действию при построении конкретных теорий самоорганизации» [3, c. 143].

Один з постулатів синергетики полягає в тому, що по мірі зростання складності організації системи, зростає також ступінь її відкритості та вразливості, що робить її більш чуйною для зовнішніх впливів. При цьму основним питанням, що постає перед системою, є питання про акумулювання такого впливу та звернення його на свою користь, або про підкорення йому.

Поглад на динамічні соціальні структури з позицій синенргетики викликав трансформацію в свідомості науковців та суспільних діячів. З появою синергетичної парадигми пов’язане становлення нового стилю мислення, що має назву «нелінійного». Основними харктерними рисами такого мислення є неабияка інтенсивність та наявність нелінійного діскурсу. Інтенсивність в цьому випадку виступає як спроможність оцінки цілісності проблеми, що постала, з точки зору міждісциплінарного підходу до її вирішення. Нелінійність же діскурсу передбачає багатовекторність спрямованості пошуку шляхів вирішенні проблеми, розгляд проблеми з точки зору багатофакторного впливу на неї та досягнення результату шляхом налагодження системної взаємодії як всередені ситеми, що досліджується, так і ззовні.

Погляд на динамічні соціальні структури з позицій синергетики викликав трансформацію в свідомості науковців та суспільних діячів. З появою синергетичної парадигми пов’язане становлення нового стилю мислення, що має назву «нелінійного». Основними характерними рисами такого мислення є неабияка інтенсивність та наявність нелінійного дискурсу. Інтенсивність в цьому випадку виступає як спроможність оцінки цілісності проблеми, що постала, з точки зору міждисциплінарного підходу до її вирішення. Нелінійність же дискурсу передбачає багатовекторність спрямованості пошуку шляхів вирішення проблеми, розгляд проблеми з точки зору багатофакторного впливу на неї та досягнення результату шляхом налагодження системної взаємодії як всередені ситеми, що досліджується, так і ззовні.

Розповсюдження синергетики в якості методологічної теорії (або наукової парадигми) наукового пізнання в другій половині ХХ сторіччя, як уже відзначалось вище, пов’язане з розумінням того, що причинність в соціальній сфері не тільки має нелінійний характер, а й з тим, що соціальне буття повинне досліджуватись з точки зору впливу на нього багатьох факторів. Збагачуючи діалектику багатовимірністю параметрів досліджуваних явищ, синергетика дозволяє самим категоріям діалектики вийти за рамки лінійності та створити нелінійну модель поводження соціальної системи в залежності як від зовнішніх, так і від внутрішніх впливів.

В світлі такого підходу до вивчення соціуму та його інститутів, система злочинності та взаєпов’язана з нею система запобігання та протидії їй уявляється в якості відкритої для різноманітних впливів, самоупорядкованої та самоврегульованої нелінійної системи, яка перебуває в стані постійного обміну з іншими напрямками соціального реагування та управління, з суб’єктами та об’єктами соціальної взаємодії тощо. Такий методологічний підхід уявляється найбільш вдалим не тільки для комплексних кримінологічних досліджень, а й для вивчення як самої злочинності як складової соціального буття, так і вдосконалення системи запобігання їй як самостійного напрямку соціального впливу на злочинність та реагування на зміни в її якісних та кількісних показниках.

Література:

1. Батиргареєва В.С. Щодо методологічних підходів до вивчення проблеми рецидивної злочинності// Проблеми законнсті: .—Вип. 77: : Респ. міжвідом. наук. зб./ Відп. ред. В.Я. Тацій..—Харків.: Нац. юрид. акад. України, 2006.—С. 124-131.

2. Бачинин В.А. Энциклопедия философии и социологии права.—СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006.—1039 с./С. 460.

3. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления.— К.: Лыбидь, 1990. — С. 143.