*119730*

Право/8. Конституційне право

К.ю.н. Шкабаро В.М.

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, Україна 

співвідношення обов’язків з правами та свободами людини і громадянина в Україні

 

Тема прав та свобод людини і громадянина, їх захист є актуальною з найдавніших часів історії людства й до сьогодні. Вона посідає чи не найголовніше місце серед духовних цінностей сучасного світу. В різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала або релігійного або етичного чи то й зовсім філософського звучання в залежності від позиції верств, що знаходилися при владі.

Друга половина ХХ ст. характеризується особливим поглибленням та розвитком каталогу прав людини. Ті часи, що супроводжувалися грубими масовими порушеннями прав людини, характеризуються тим, що питання забезпечення та захисту прав людини вийшло далеко за межі внутрішньодержавних проблем і стало предметом постійного впливу міжнародного товариства. Визнання Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції прав людини і основних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього, Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та низка інших не менш важливих міжнародно-правових актів є неоціненним внеском у розвиток цивілізації та культури людства. Висунутий та встановлений у цих актах принцип формальної рівності став основою універсальності прав людини, надав їм істинно демократичного характеру.

Права та свободи людини сформовані внаслідок чисельних історичних передумов, що розвинули психологічну потребу людини вільно використовувати свої можливості міркувати, виражати думки, займатися творчістю, самовиражатися, працювати тощо. Місце, що посідають права людини в усіх сферах життя суспільства, більшою мірою визначається рівнем соціально-економічного розвитку країни, історичними традиціями та законодавчим регулюванням, особливостями менталітету громадян та культурою (у тому числі й політичною) цього суспільства.

Більш того, важливим показником розвитку будь-якої держави є ситуація, що склалася з правами людини. Для країн, що встали на шлях демократичних перетворень, становлення і розвиток правової, соціальної, демократичної держави та орієнтовані на демократичні правові цінності, проблеми прав людини, їх захист та охорона є надзвичайно важливим питанням державної політики та фактором сталого розвитку країни взагалі.

Досвід демократичних перетворень, що започатковані в Україні з дня проголошення незалежності, переконливо свідчить, що дослідження тематики прав, свобод та обов’язків людини і громадянина є надзвичайно важливим, займає особливе місце у вітчизняній науці та потребує глибокого наукового вивчення.

Права людини, її свободи та обов’язки, гарантії цих прав завжди були, є і залишаються у центрі уваги науки. Політологи, правознавці, філософи, релігійні, політичні та інші діячі визначали предметом дослідження цю проблематику. Серед відомих світу авторів, які розглядали права людини, є Вольтер, Г. Грацій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та інші. Значний внесок у розвиток теорії прав людини внесли російські дослідники, наприклад, А. Азаров, С. Алексєєв, А. Головістикова, Л. Грудцина, Л. Грухарєва, А. Саідов. Серед вітчизняних дослідників прав людини не можна не відзначити таких вчених, як: М. Козюбра, А. Колодій, Ю. Кравченко, А. Олійник, В. Погорілко, О. Скакун, О. Тодика та багато інших.

Проблема тлумачення і правильного розуміння прав, свобод і обов’язків людини та громадянина є проблемою не лише фахових юристів, але й широких кіл громадськості. Актуальність обумовлюється ще й у тим, що вдосконалення законодавчої бази в напрямі реалізації прав і свобод людини та виконанні обов’язків особою перед державою є одним з основних пріоритетів у розвитку правової держави. Значимість висвітлення проблематики прав людини зумовлюється не тільки специфічними обставинами загального реформування політичної та правової системи суспільства, в яких зараз знаходиться Україна. Сьогодні вже можна говорити про формування нової галузі юридичних досліджень, які можуть бути охарактеризовані як наука прав людини.

Широке міжнародне визнання отримала формула «прав без обов’язків не існує». Так, у ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено: «Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи» [1].

Держава, беручи на себе обов’язок забезпечувати права людини і громадянина, має право й вимагати від особи правомірної поведінки, яка б відповідала її стандартам та еталонам. Свій вияв такі державні вимоги з виконання та дотримання правових норм знаходять у системі обов’язків, що встановлюють міру відповідальності за невиконання приписів закону.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

У ст. 16 Основного Закону визначається обов'язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу.

Статтею 27 Конституції України встановлено, що обов’язок держави – захищати життя людини.

Конституцією України також передбачено обов’язки органів публічної влади щодо прав і свобод людини та громадянина.

Крім обов’язків держави щодо забезпечення проголошених у Конституції прав і свобод особи існують певні обов’язки особи щодо держави. Конституція України встановлює ряд обов’язків людини і громадянина, регламентує обов’язки людини у сфері відносин з державою та суспільством, у сфері родинних стосунків та інших сферах.

На думку П.П. Шляхтун, на відміну від прав і свобод обов’язкам особи в конституціях приділяється зна­чно менше уваги [2]. У теорії і практиці конституціоналізму ставлення до конституційних обов’язків та їх взаємозв’язку з конституційними правами і свободами неоднозначне. Ліберальна традиція у конституціоналізмі заперечує взаємозв’язок прав і обов'язків, виходячи з того, що визнання такого взаємозв’язку та закріплення в конституції обов’язків особи призвело б до обмеження її прав. Саме по собі існування обов’язків не заперечується, але вони не сприймаються в органічному взаємозв’язку з правами і не закріплюються в конституції. Згідно з цією традицією у конституціях, передусім старих, взагалі не йдеться про обов’язки людини і громадянина. У західних країнах конституційний інститут обов’язків людини і громадянина став оформлятися тільки після Другої світової війни. Соціалістична традиція у конституціоналізмі, навпаки, наголошує на взаємозв'язку прав і свобод. У конституціях соціалістичних держав досить докладно закріплюються обов’язки громадянина, причому деякі з них – у формі «боргу», «справи честі» тощо.

Обов’язки людини і громадяни­на в Україні є важливим складовим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, що закріплює основи взаємовід­носин між особою і державою. Основні обов’язки забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність суспільства.

Безумовно, права і свободи людини і громадянина тісно пов’язані з її обов’язками. Взаємозв’язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством отримав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій за­значається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

У світовій конституційній теорії та практи­ці питання про співвідношення прав і обов’язків як міри можли­вої і належної поведінки і діяльності є найбільш дискусійними. Зокрема, радянська правова доктрина допускала, що порушення або невиконання обов’язків мало своїм наслідком повну або часткову втрату прав і свобод людини і громадянина. Як зазначають В.Ф. Погорілко і В.Л. Федоренко, реалії сьогодення свідчать, що між правами й обов’язками є стійкі взаємні зв’язки, що водночас не мають прямо пропорцій­ної залежності: порушення обов’язків не завжди має своїм на­слідком обмеження основних, особливо громадянських, прав і свобод людини і громадянина [3]. Навіть особа, яка внаслідок пору­шення конституційного обов’язку за рішенням суду перебуває у місцях позбавлення волі, має невід’ємне право на життя, пова­гу до своєї гідності тощо, хоча й обмежується у здійсненні права на свободу пересування, бути обраною, брати участь у створенні та діяльності політичної партії та ін.

Необхідно також зазначити, що відповідно до ст. 24 Конституції України усі люди мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, але обсяг обов’язків людини і громадянина залежить від ряду критеріїв, до яких, зокрема, належать: стать людини, її вік, стан здоров’я, особливі умови праці тощо.

Важливість багатостороннього та глибокого дослідження системи конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина у досить складних соціально-економічних і політичних умовах реформування українського суспільства не викликає жодного сумніву.

Актуальність дослідження конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні та важливість подальшого дослідження цієї тематики пов’язана, по-перше, з необхідністю приведення чинного законодавства України у відповідність до Конституції України та потребою вдосконалення правової бази щодо прав людини, по-друге, розробкою, впровадженням та забезпеченням функціонування реальних гарантій прав людини та відповідних механізмів забезпечення реалізації проголошених Конституцією України прав та свобод людини і громадянина, а по-третє, важливістю створення єдиної та цілісної наукової теорії прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні.

Правова реформа, що відбувається в Україні, потребує активної законодавчої діяльності, ефективного впливу національного права на сфери приватного життя людини, відносини власності, розвиток політичної, соціальної, культурної, підприємницької активності громадян. Глобальна гармонізація національного права, що зумовлена інтеграцією України до Європейського Союзу та розширенням і поглибленням міжнародних зв’язків, здійснюється з метою приведення національних правових систем до стандартів та принципів міжнародно-правових актів.

 

Література:

1.     Загальна декларація прав людини, прийнята на 3 сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217A (III) від 10.12.1948 р. // Офіційний вісник України. – 2008. – № 93. – Ст. 3103.

2.     Шляхтун П.П. Конституційне право України: Підручник. – К., 2008. – С. 195.

3.     Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / За заг.ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2007. – С. 143.