Історичні науки /1.Історія України

к.і.н., доц. Кравченко Н.Б.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ГЕНДЕРНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ТА ФОРМУВАННЯ ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Гендеризація політики в умовах трансформування сучасного політичного простору світової спільноти й удосконалення політичної сфери національних суспільств стає об’єктивною потребою цивілізованого розвитку, складовою частиною організації і прогресу суспільства, способом політичного мислення і політичного буття, фундаментальними уявленнями про якість соціальної справедливості, прав людини та природи демократії.

Базовим міжнародним документом, який регламентує діяльність усіх держав у сфері формування та реалізації рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків є Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок прийнята у 1979 році. Ратифікувавши його у 1980 році, Україна вже тоді заявила про свою готовність сприймати й впроваджувати міжнародні гендерні стандарти, а через двадцять років приєдналася до Декларації Тисячоліття ООН. Серед Цілей Розвитку Тисячоліття для України названо подолання бідності, забезпечення якісної освіти впродовж життя, сталий розвиток довкілля, поліпшення здоров’я матерів та зменшення дитячої смертності, обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і забезпечення гендерної рівності - досягнення рівності жінок і чоловіків, рівноправної участі жінок у прийнятті рішень у всіх сферах соціального життя, що суттєво вплине на ефективність державного управляння і керівництва.
Ця шоста ціль передбачає, зокрема, забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 відсотків тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади. Тобто Україна зобов’язалася до 2015 року привести до свого парламенту не менше 30 відсотків жінок. [1]

Під егідою ООН розроблене Практичне керівництво щодо впровадження гендерного підходу, яке визначає 12 ступенів впровадження гендерного компонента при прийнятті політичних рішень, що передбачає: гендерний підхід до складу учасників, які розробляють рішення на політичному рівні; гендерний підхід до програми, в якій розкривається суть питання; гендерний підхід до досягнення рівноправності, що вказує на поставлену мету; відбиття реальної гендерної ситуації, розкриття наявної інформації про неї; знання питання: дослідження і аналіз; розроблення стратегії й визначення заходів у рамках певного проекту з урахуванням гендерного інтересу; аргументи на підтримку гендерного підходу; реалізація проекту і звітність з позицій гендерного підходу; оцінювання досягнень у сфері гендеру; конкретизація й уточнення гендерної програми – погляд на суть питання; взаємодія в інтересах зміцнення позицій гендерного підходу. [2]

Гендерна паритетність є фундаментальним принципом Європейського Співтовариства згідно з Амстердамським протоколом 1997 року, тому серед вимог щодо членства України в Європейському Союзі є вимога забезпечення ґендерної рівності та дотримання прав чоловіків і жінок

Ґендерна політика в країнах Європейського Співтовариства пройшла шлях від політики поліпшення становища жінок та політики в інтересах жінок до політики забезпечення рівних прав та можливостей. На початку 90-х років ХХ століття у Європейському Співтоваристві було створено першу європейську мережу експертів з питань залучення жінок до процесу прийняття рішень, що здійснювала моніторинг цих процесів у країнах Європейського Союзу. На 1996–2000 рр. було прийнято Програму дій. Декларації, підписані в Афінах (1992 р.) та в Парижі (1999 р.), також акцентують увагу на значенні ґендерної паритетності. Країни, що прагнуть вступити до Європейського Союзу, зобов’язані запроваджувати законодавство ЄС стосовно рівних можливостей та розділяти цілі ЄС щодо вирівнювання ґендерної паритетності в країнах.

Окрім структур Європейського Союзу, важливе значення мають також інституції та діяльність Ради Європи, що об’єднує абсолютну більшість країн континенту і членом якої з 1996 року є Україна, а також Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Рада Європи займається розробкою засад гендерної політики вже близько трьох десятиліть, наслідком чого є створення першого інституційного механізму щодо ґендерної рівності – Комітету із статусу жінок (1979 –1981), з 1981 року – Комітету з питань рівності жінок та чоловіків (1981–1986), а нині у складі Ради Європи діє Керівний комітет з питань рівноправності між жінками та чоловіками. Саме в Раді Європи виникло поняття “паритетної демократії”.

Важливу роль у формуванні ґендерної політики на європейському рівні відіграють конференції, що проводяться Радою Європи на рівні міністрів з рівних прав і можливостей (1986 р.,1989 р., 1993 р.,1997 р., 2003 р.) та орієнтуються на гендерні підходи і голосують за рішення гендерного змісту. Країни-члени Ради Європи, в тому числі й Україна, погодилися взяти на себе зобов’язання щодо посилення ґендерної рівноправності, що знаходить своє підтвердження у міжнародних, національних та секторних угодах. В їх рішеннях підкреслюється зв’язок ґендерної рівноправності з фундаментальними уявленнями про якість соціальної справедливості, прав людини та природи демократії. Крім того, залучення обох статей до формування політики дозволяє формувати більш ефективну політику, що більше відповідає потребам структурованого громадянського суспільства. [3]

Групою фахівців Ради Європи розроблено стратегічний план надання практичної допомоги у формуванні та розвитку ґендерної політики на міжнародному, регіональному та національному рівнях, що отримав назву “комплексний підхід” і є однією із стратегій подолання нерівності статей у суспільстві та означає (ре)організацію, покращання, розвиток та оцінку політичних процесів у такий спосіб, що перспектива ґендерної рівності інкорпорована у всі щаблі політики на всіх рівнях та стадіях тими суб’єктами політики, які зазвичай втягнуті у процес прийняття рішень.

Базовими юридичними документами, що визначають гендерну стратегію розвитку українського суспільства є Конституція України та Закон України „Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків ” .

До національних нормативно-правових актів, що регулюють гендерні відносини в Україні слід також віднести ухвалені Верховною Радою України згідно підсумкових міжнародних документів – Засади державної політики України в галузі прав людини, Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепцію державної сімейної політики, Сімейний кодексу України та внесення змін до Кримінального кодексу шляхом запровадження спеціальної статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, Кодексу про адміністративні правопорушення, Цивільного Кодексу, Сімейного Кодексу, Кодексу Законів про працю.  А також прийнятття Законів –  Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”,  Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”,  Закон України “Про зайнятість населення” (передбачено додаткові гарантії щодо зайнятості окремих категорій населення, які потребують соціального захисту і не здатні конкурувати на ринку праці) та указів і постанов –  Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”,
 Постанови Кабінету Міністрів від 7 березня 2007 року “Про затвердження державної програми протидії торгівлі людьми на період до 2010 року”,
 Постанови Кабінету Міністрів України N1834 від 27.12.06 “Про затвердження Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року”,  Постанови Кабінету Міністрів України N504 від 12.04.06 “Про проведення гендерно-правової експертизи”.

Вище вказані нормативно-правові документи спрямовані на забезпечення гендерних прав та можливостей у всіх сферах життя, а також утвердження державних гарантій паритетних відносин між жінками і чоловіками як умови сталого розвитку громадянського суспільства і є реальним втіленням відповідних міжнародних стандартів на національному рівні.

Література:

1. «Хрещатик», 23 червня 2004 року.

2.Основи теорії гендеру. - К.: «К.І.С», 2004.- С.226-227.

3.Вудвард Алісон Е. На шляху до ґендерної рівності // Рада Європи. – Страсбург. 2002. – с. 17