В.І.Веренько

Чернівецький Національний Університет імені Юрія Федьковича

Особливості функціонування політичної опозиції в Україні після 2004 року

На сучасному етапі проблема політичної опозиції набула серйозного резонансу не лише у контексті обговорення конституційних змін, але й на міжнародному рівні, коли численні зарубіжні експерти звертають увагу на дотримання прав і гарантій, пов’язаних з опозиційною діяльністю. Більше того, оцінюючи ступінь демократизації політичної системи України, значна кількість експертів звертається саме до проблеми дотримання прав політичної опозиції в Україні.

Після президентської виборчої кампанії 2004 р. можна було очікувати на більш серйозні зміни в стані опозиції, однак ситуація змінилася не досить суттєво. Так, на парламентських виборах 2006 р., які небезпідставно розглядалися основним чинником можливої майбутньої консолідації деяких опозиційних партій, політична опозиція традиційно була репрезентована лівим, центристським і правим спектрами електорального поля України. Найбільш чітке опозиційне майбутнє виразно проявлялося лише в “лівих”. КПУ на парламентські вибори 2006 р. традиційно пішла самостійно, не долучаючись до жодного виборчого блоку. Орієнтувалися вони насамперед на виборців Східної та Південної України. “Ліві” опозиціонери були представлені також і ПСПУ Н.Вітренко, яка, використовуючи поствиборчі антиющенківські гасла, мала шанс здобути мінімальні 3% голосів виборців і знову пройти до ВР. При цьому “прогресивні соціалісти” не відбирали голосів у КПУ, оскільки найбільш радикальні прокомуністично налаштовані виборці й раніше віддавали перевагу цій партії. Цікаво, що дійшло навіть до коаліції ПСПУ та “Братства” Д.Корчинського при спільному проведенні вуличних акцій, попри те, що електорат цих двох організацій принципово різний.

Опозиційний центр формували більш респектабельні колишні “провладні” політичні сили. Однією з його особливостей була відсутність ідеологічної основи та серйозні внутрішні конфлікти, конкурентна боротьба. Тому таке об’єднання було  більше тимчасовим. Хоча ситуація в опозиційному таборі склалася доволі важка – опозиційних сил виявилося забагато. Однак справжньою, ідейною, з перспективами на тривале існування та потужне представництво, опозицією, назвати якусь із партій (навіть ПР) важко. Претендуючи на той самий електорат (осіб, які на останніх президентських виборах голосували за В.Януковича і свого ставлення до В.Ющенка не змінили), всі ці політичні сили лише заважали одна одній. Розуміючи це, а також потребу об’єднання, їм усе ж сутужно подолати внутрішні розбіжності ідеологічного й особистого характеру. Але якими б серйозними ці розбіжності не були, врешті-решт, об’єктивна реальність необхідності більш потужного протиставлення на виборах партіям влади та збільшення набраного відсотка голосів призвела до об’єднання основних опозиційних сил.

Звичайно, цей опозиційний блок змушений був “поділити” електорат В.Януковича: передусім із лівими (КПУ, СПУ, ПСПУ) та із СДПУ(о); із центристами – Народною партією України В.Литвина та частиною виборців, які перейшли на бік провладних політичних сил.

Проте, справжньої кризи зазнали праві – націонал-патріотичні партії. Значна частина їхнього електорату відійшла до В.Ющенка та Ю.Тимошенко. Слід визнати, що лише націонал-патріотичної ідеології виявилося замало для успішного існування партій – виборці потребували також більш активної позиції в соціально-економічних і внутрішньополітичних питаннях. Однак після 2004 р. всі “старі” праві партії не набирали і 1% в рейтингу популярності. Відтак склалася ситуація фактично вільного правого поля в політичній структурі сучасної України, яке, звісно, намагалися зайняти нові політичні сили, зокрема партія “Пора”. Щоправда, лідери останньої впродовж тривалого часу не могли вирішити – в опозиції вони до В.Ющенка чи все ж ні, а лише критикували всі його заходи.

Водночас для українського суспільства досить часто характерною є така ситуація, коли політичні сили одного дня оголошують себе непримиренною опозицією, а через деякий час стають друзями влади. Також загальновідома практика, коли державний діяч, звільнений з посади за зловживання владою, політичну нездатність чи розкрадання народного добра, за одну ніч стає “опозиціонером” і галасує на весь світ, що його переслідують за опозиційні погляди.

Вважаємо слушною думку відомого українського політолога М.Михальченка, який пише, що такий процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного “виготовлення” певного політичного стилю, щоб подати себе в привабливому вигляді “борця за народне щастя” є ілюзією, а привласнені таким чином іміджі швидко зникають після досягнення політиком своєї мети” [1, с. 5-6].

Підсумовуючи, зауважимо, що існування політичної опозиції є необхідною ознакою демократичних політичних систем, оскільки її поява та розвиток випливають із самої ідеї демократії, яка має передбачати та враховувати всі точки зору, наявні у суспільстві стосовно напрямів державного і суспільного розвитку. Тому політична опозиція є своєрідним віддзеркаленням офіційної влади, яка набуває свого статусу лише в процесі чесної конкурентної боротьби з іншими політичними силами і може бути замінена ними у разі невиконання своїх обіцянок, втрати народної довіри тощо. Внаслідок цього така взаємодія влади та опозиції є важливим свідченням політичного та ідеологічного плюралізму, свободи слова і гарантією забезпечення права громадян брати безпосередню участь у політичному процесі. Це, у свою чергу, дозволяє визначити рівень демократизації політичної системи, тобто рівень розвитку демократії в країні.

Список використаних джерел

1. Михальченко М. Позиції опозиції: Хто є хто в України // Віче. – 2002. – №7. – С. 3-11.

Vasyl Veren'ko

Features of functioning of political opposition are in Ukraine after 2004

Summary

In this article an author analyses a structure and features of functioning of political opposition in Ukraine after 2004.